Класицизм

Парадигмальний підхід до розвитку політичної ідеології як складової політичної науки дає можливість осягнути складну сутність процесів не тільки в матеріально­му житті, а й у духовному. Зокрема аналіз «класичного» періоду дозволяє нам на­креслити певні взаємозалежні характеристики, які впливають на ідеологію.

Класицизм:

—                                         збігається у своєму розвитку і в логіці самовиразу своїх духов­них можливостей з історією до індустріального суспільства до сере­дини ХІХ ст;

—                                        має розроблену, диференційовану, поліморфну систему стійких стилевих якостей і признаків які досить чітко прослідковуються у змісті «великих» стилів, як «відродження», «ренесанс», «класицизм», «романтизм», «просвітництво» і т. д;

—                                         вектор класичних культурно-ідеологічних інтенцій, який спря­мований від хаосу до порядку; в класичній свідомості домінувала впев­неність і продуктивність;

—                                        суспільне знання прагнуло до системності;

—                                         усі думки, помисли, в якому б контексті (філософському, юри­дичному, політичному чи художньому і т.д.) вони не виступали у своїй первинній «наготі», вони обов'язково були прикриті соціокультурними, соціологічним «одягом»;

—                                         панувала віра у всемогутність раціонального мислення, яка пе­реважно переходила у стійкий епістимологічний оптимізм;

—                                        була прив'язаність до традицій, звичаїв;

—                                         характеризувалася конструктивізмом і цілеспрямованістю до культуротворчої діяльності; від Платона до Гегеля соціально- політичне знання розвивалося в єдності з метафізикою, плоди мета­фізичного уявлення перважали над результатами емпіричного пізнан­ня, а метафізична дедукція тяжіла над практикою індуктивних уза­гальнень.

Як бачимо, цій епосі відповідає і певний стан суспільства, яке дослідники нази­вають традиційним. У літературі це суспільство за загально цивілізаційними куль­турологічними вимірюваннями характеризується як історично перша форма цивілі­зованого соціуму, яка прийшла на зміну патріархально-родового, додержавного, доправового, природного стану і характеризується абсолютним домінуванням агра­рного виробництва. Його ще називають доіндусріальним суспільство. У марксизмі концептуальний аналог традиційного суспільства іменується докапіталістичним су­спільством, яке має два історичних ступені рабовласницький (античний соціум) і феодальний (середньовічний соціум).

Не вдаючись до характеристики усіх соціально-економічних ознак цього суспі­льства, зупинилося лише на переліку його соціально-політичних і ідеологічних ас­пектів. Зокрема, традиційному суспільству характерні такі ознаки:

— панування традиційних форм соціальної поведінки і культурних зразків нор­мативно-ціннісного характеру; консервативність суспільної психології та індивіду­ального мислення; негативне ставлення суб'єктів до більшої частини соціальних інновацій;

—  домінування на ранніх фазах духу патріархальної общинності, якій прита­манна нерозвиненість особистісного начала, відсутність у ньому яскраво виражено­го трансагресивного духу і стремління до протиставлення індивідуального «я» сус­пільному «ми»;

—  високий соціокультурний статус цінностей і норм корпоративної моралі і, відповідно, низька соціальна оцінка намагань набуття особистісної автономії;

— відсутність спеціальних суспільних механізмів щодо культивування простору соціальної і духовної свободи;

—  сувора ієрархічна поляризованість структури соціуму, який складається не з рівноправних громадян, а з вертикально орієнтованих соціальних діад протилежних станів і прошарків — землевласників і селян, сеньйорів і васалів; існування право­вих обмежень (частіше всього на базі норм звичаєвого права) які перешкоджають переходу індивідів з одного рівня в інший;

— переважна опора інститутів державної влади на механізми позаекономічного поневолення; активне використання релігії для укріплення політичного панування володарюючих суб'єктів;

—  сакралізований характер абсолютної більшості політико-правових акцій, які здійснюються державними інститутами;

—  єдність політичних стратегій світової і церковної влади, інститути яких заве- ршають соціальну підтримку;

—  високий авторитет духовенства і важлива роль інституту церковного суду в соціальному житті;

— переважання монархічного типу володарювання над усіма іншими через його близькість стереотипів патріархального світосприйняття і світовідчуття.

Секуляризація і сакралізація

Поступово в надрах традиційного суспільства, яке виражало соціальну основу кла­сичної цивілізації зароджується і набуває широкого розвитку процес секуляризації, що було проявом його занепаду. Процес секуляризації (від лат. saecularis — світський) за­хідного соціуму полягав у вивільненні суспільної та індивідуальної свідомості з-під влади церкви. Він супроводжувався такими змінами в сфері суспільного життя, як пе­рерозподіл церковної власності на користь держави, звільнення власних інститутів від практики отримання санкцій з боку церкви, емансипація культури і формування нових ідеологічних засад, виховання, освіти, побуту від церковно-релігійного впливу, перехід світопояснювальних ініціатив від релігії до науки.

Секуляризація є протилежністю іншого порядку, також характерного для розвитку культури і цивілізації — сакралізації. Вони є полюсами певної динамічної культурно- ідеологічної антитези, між якими розміщується життєвий простір цивілізованого століття народів і держав. Між ними кружиться історичний маятник, який рухається то в один, то в протилежний бік, і його стремління засвічує або хвилю сакралізації, або секуляризації.

Етап нормативно-ціннісних систем соціальних механізмів морально-правової та ідеологічної регуляції прямо залежало від цих процесів. Так, хвиля секуляризації з притаманним їй піднесенням особистісного начала, посиленням суто раціоналісти­чних настроїв, пронизаних духом антропоцентризму і соціоцентризму, породжує зустрічну захисну реакцію з боку апологетів сакральної картини світу, змушує за­хищати цю картину, створювати різноманітні теологічні варіанти. Цей процес може розвиватися і у зворотному напрямі.

При цьому слід зазначити, що існуючу в традиційному суспільстві небезпеку, яку приносила секуляризація, інтуїтивно відчували передові, цивілізовані суспільні сили, які одразу ж застосовували попутні заходи і стимулювали новітні засади уст­рою суспільного життя.