Позитивізм

магниевый скраб beletage

Позитивізм як філософська концепція і методологія починає зароджуватися в кінці класичної цивілізації. І саме соціоцентризм став його дослідницькою осно­вою, в якій уже не Бог і не людина виступали в ролі домінант, що тяжіли над світо­вими цінностями. Якраз суспільство набувало значимості найбільш важливого предмету роздумів і аналітичних зусиль. Тепер не Божі заповіді і не гуманістичні ілюзії, а тверді і прагматичні вимоги, що випливали з навколишнього суспільного середовища, стають у центрі досліджень мислителів. У руслі цих імперативів і складається методологія позитивізму.

Особливість позитивізму як сукупності пізнавальних установок суспільної сві­домості полягає в тому, що він потребує розглядати усі феномени соціального життя насамперед в емпірично-фактографічному, утилітарно-прагматичному ключі. Він приписував суспільній думці уникати будь-яких філософських припу­щень метафізичного характеру. Ще до того, як позитивізм склався в самостійну методологічну парадигму загально філософського і соціологічного характеру у працях О. Конта і Г. Спенсера, відповідна тенденція уже існувала у вигляді прин­ципів емпіризму, які усвідомлено ігнорували метафізичну проблематику. Адепти раннього і зрілого позитивізму не визнавали ні абсолютних першопринципів, ні чистих ейдосів, ні вічних істин.

У світлі позитивістської методології детермінаційними механізмами, які визна­чають природу соціальних явищ і процесів, виступають лише реалії природно- соціального хронотипу (вітальні біопсихічні фактори антропологічного характеру, соціодинаміка державних інституцій, логіка розвитку економічних, політичних, ідеологічних та інших відносин).

Мислення, зорієнтоване на принципи позитивізму, раціональне, дискурсивне і спирається насамперед на розсудок як засіб світорозуміння. З цього приводу ще Платон характеризував розсудок як мисленеву здатність, яка займає проміжне мі­сце між умінням формулювати буденні думки і розумом, здатним до тонкої, ви- чурної діалектики. Розуму властиво перебувати в полоні бачень, які закривають від нього істину. А звідси і порівняльна обмеженість позитивістського світогляду. У світлі таких установок предмет теоретичного аналізу суттєво звужується: бе­реться соціальний феномен сам по собі і відтинається від трансцендентної і трансцендентальної реальності, від абсолютних першопринципів буття, вічних сутностей, реалій, філософії, етики, антропології, психології і т. д. Внаслідок цьо­го нерідко в суспільній свідомості на місце картин живої реальності впліталася статистська схематика бездушного раціонального порядку, в якому немає місця ні справедливості, ні рівності, ні благу, ні істині. Існує таким чином якась утаємни­чена безпорядочність живого життя, а де її немає, там і немає істини. Чим більше ми здобуваємо позитивних знань, писав Л. Пестов, тим далі ми від таємниць жит­тя. Чим більше удосконалюється механізм нашого мислення, тим складніше стає нам підійти до витоків буття. Знання обтяжують і пов'язують нас, підкреслював він, а досконале мислення перетворює нас на безвольних покірних істот, які вмі­ють шукати, бачити і цінувати в житті тільки «порядок» і встановлені «порядком» закони і норми. Накопичувані факти, набуті знання про соціум, якщо вони відокремлені від ме­тафізичних основ буття і світо тлумачення і цілком перебувають під впливом пози­тивістських установок, спотворюють картину соціальної реальності. Накопичення позитивних знань, їх розміщення в громіздкі системи замінюють самою головною і найбільш суттєвою — розуміння засадничих смислів буття людини в соціумі.

І не випадково О. Конт розвів метафізику і позитивізм у різні історичні епохи і доклав немало зусиль, щоб довести їхню несумісність. Помірковане сприйняття дійсно не сприймає трансцендентного світу, відкидає вищу реальність. Для нього Бог, душа, доля, безсмертя — порожні, нічим не наповнені поняття, які безкорисні для позитивної науки. Найбільш характерними втіленнями поміркованого світоро­зуміння стали вчення Г. Дарвіна, З. Фрейда, які відкидали інобуття в усіх його ви­дах, що відзначалися несприйняттям духовних першооснов світу, які характеризу­ються моральною відсутністю особливого роду, яка проявлялася в байдужості до вищих релігійно-етичних смислів людського існування.

Суспільний (соціологічний) позитивізм визнає існуючим лише те, що ясно і ви­разно оформлено в раціональних категоріях соціологічної теорії. Усе, що знахо­диться «над» соціальними фактами (Бог, ейдоси, ідеали) або «під» ними (колектив­на душа, архетипи і т. д.), його не цікавить. Він надає перевагу. Освоєним ним предметно-проблемним сферам, всередині яких він вважає себе компетентним, де теоретичні положення обґрунтовані, де все досить прозоро — цілі і засоби, наміри і знаряддя їх реалізації.

Модернізм

Модернізм являє собою цивілізаційно-культурологічну парадигму, яка існує в опозиції до класичної і яка будує свої визначення як антитези по відношенню до визначень класичної філософії і культури. В ньому має місце явний полемічний за- дор, який виражається з різними ступенями трансагресивності, від пристойних до нігілістично-брутальних обґрунтувань, доведень тощо.

Ентоні Гідденс. Політичний мислитель Великобританії. Гідденс народився 18 січня 1938 р. Вчився в Гаденському університеті, Лон­донській школі економіки і Лондонському університеті. Спочатку за­ймався емпіричними проблемами і проблемами самогубства. З 1969 р. він викладав соціологію в Кембриджському університеті. Праці «Кла­сова структура сучасних суспільств» (1975), «Устрій суспільства, на­рис теорії структуризації» (1985) принесли йому популярність. Про­фесор Кембриджського університету. Ректор престижної Лондонської школи економіки і політичної науки.

Ентоні Гідденс простежує з XVII ст. зародження і становлення модерну і визначає його індійським словом Джагернаут — в індійській міфології одне з утілень бога Вішну. Цим поняттям позначається безжалісна, невблаганна сила. Використовує цей термін для позна­чення розвинутої стадії сучасності — пізнього модерну. Тим самим виступив проти тих, хто стверджує, що суспільство увійшло в постмодерністський світ. Хоча й допускає можливість нового типу постмодернізму в майбутньому. Ми усе ще живемо в сучасному світі, але він сильно відрізняється від сучасності Вебера і Маркса, вважав

Гідденс. Джагернаут сучасності: «некерований мотор величезної мо­гутності, яким ми можемо управляти до певної міри, але здатний ви­йти з-під контролю і розлетітися на частини. Джагернаут знищує тих, хто пручається йому, і хоча іноді здається, що він рухається по прямій дорозі, час від часу він раптом кидається в різні боки. Передба­чити це неможливо». Сучасність як форма Джагернаута — рухлива. Це «некерований світ», аналога якому немає в жодній попередній сис­темі. Новий світ не однолінійний. Він складається з безлічі конфлік­туючих частин.

Інституційний вимір модерну/сучасності за Е. Гідденсом

Сучасність може бути визначена через п'ять основних інститутів:

Капіталізм, що характеризується товарним виробництвом, при­ватною власністю на капітал, найманою працею і класовою систе­мою.

Індустріалізм, що використовує енергетичні ресурси і машини для виробництва товарів. Вплив індустріалізму не обмежується сферою споживання, він впливає на інші сфери життя — транспорт, комуні­кації, побут.

Нагляд — нова характеристика, визначена Мішелем Фуко. Гідденс визначає її як здатність спостерігати за поведінкою підданих.

Контроль за інструментами насильства.

Національна держава, що радикально відрізняється від форм дер­жавності, епохи домодерну. Для дослідників сучасності XXI ст. більше робиться акцент на національній державі, ніж на суспільстві.

Функціонально-організуючі принципи модерну/сучасності за П. Штомпкою

Індивідуалізм. У суспільстві остаточно затверджується центра­льна роль індивіда, який:

а)                     звільняється від обов'язкових групових зв'язків;

б)                     самостійно обирає соціальний колектив;

в)                     самостійно визначає свої дії і несе особисту відповідальність за власні поступки, успіхи і прорахунки.

Диференціація. Ця характерна риса властива для сфери праці і послуг, де виникає багато спеціалізованих занять і професій, які по­требують високого рівня освіти, компетентності і досвіду.

Раціональність. Цей принцип діяльності активно впливає на дер­жавне управління, звільнене від елементарного традиціоналізму бю­рократії в цілому. Найважливіша роль у суспільстві належить нації як засобу пізнання та інструменту перетворення дійсності.

Економізм. Економіка перетворюється на домінуючу сферу життя суспільства, яка визначає динаміку інших сфер суспільних відносин і виступає основним регулятором соціально-політичних процесів.

Експансія, тобто здатність процесів і відносин сучасного типу поширюватися і підкоряти своїм закономірностям відсталих у розви­тку периферійних країнах світової системи.

Слід зазначити, що слово modern (перекладається як «сучасний») має два різних значення: перше відповідає сучасному «як вимозі часу», а друге — модернові як такому, тобто модернізмові. У свою чергу, «модерном» (у другому значенні) по­значається досить широке коло культурних явиш. У найвужчому змісті під «модер-

90 ном» розуміється художньо-літературний рух кінця XIX — початку XX ст. У шир­шому сенсі поняття «модерн» позначає певний історичний період, що ототожню­ється з Новим часом (Modernity) — епохою, яка слідує за Античністю і Середньо­віччям, що в сукупності можна назвати Pre-modernу («предмодерн»). Модерн як історична епоха характеризується особливим філософським і науковим світоглядом — модернізмом, який символізують такі фігури, як Бекон, Декарт, Ньютон, Гегель, Маркс та ін. Основною ідеєю цього світогляду була віра в можливість людського розуму пізнати світ як єдине ціле, єдину систему, що підкоряється певним об'єктивним законам, а також переконання в тому, що основні закони природи і су­спільства не тільки сприятимуть історичному прогресові, а й дадуть можливість перебудувати світ відповідно до них. Таким чином, виходить, що людині доступне абсолютне знання, яке можна реально втілити.

Варто зазначити ще один фактор, що визначає сутнісні характеристики модерну: модерн — не тільки (і не стільки) конкретна історична епоха, це певна світоглядна позиція, що розглядає історію як процес сходження від нижчих форм до вищих, причому нова стадія розвитку, з цієї точки зору, повинна «переборювати» або на­віть скасовувати попередню. Власне кажучи, слово modern походить від латинсько­го modо — «недавно»; і вже в етимології цього слова закладений пріоритет сього­дення перед минулим. Можна зробити висновок, що модерн — це епоха, помітною рисою якої є орієнтація на нове, яке повинне виправити «омани» минулого і стати фундаментом для майбутнього розвитку, кінцева мета якого, очевидно, буде те са­ме, що встановлення царства Божого на Землі. Ідеології модерну властиве бачення історії як єдиної прямої вихідного прогресу. У цьому сходяться як гуманісти епохи Відродження, так і просвітителі та марксисти: усі вони були схильні до створення соціально-наукових утопій, до побудови земних едемів.

Особливим рядком слід підкреслити модернізм у мистецтві, літературі, культу­рі. Відомий художник Кандінський писав, що «в політиці ці люди (які підтримують «світогляд матеріаліста»), — демократи й республіканці. В економіці ці люди — соціалісти... У науці ці люди — позитивісти... У мистецтві вони -натуралісти».

Модернізм — термін англо-американського походження як у літературно- критичному, так і в художньо-історичному значеннях. Нові критики вважали моде­рнізм підходом до розуміння літератури і мистецтва, що виникали якраз перед Першою світовою війною і домінували в міжвоєнний період, роблячи наголос на естетичній автономії і формалізмі, відчуженості й іронії, міфічних темах і увазі до формальних ознак акту створення й компонування. Романи Джойса й Вульфа, ви­стави Піранделло, музика Стравінського, абстрактне мистецтво Кандинського були парадигматичними. Пізніше термін був використаний західними марксистами, які обговорювали доволі революційний підхід до естетики й культурної критики. За­звичай поняттями, що використовуються в цих дебатах, взагалі є «авангардизм», і «модерн», не «модернізм». Люкас, наприклад, використовує слово «авантгардиі- мус», яке англійський перекладач інтерпретує як «модернізм». У його відповіді на Люкаса, Адорно говорить про «модерне», але іноді пише про «модернізм».

Найсучасніші автори, які займаються дослідженням модернізму, використовують його як загальний термін для групи інтелігенції і культурних течій, які домінували на європейській та американській аренах у довоєнні та міжвоєнні роки. Крім згаданих вище людей, — ті, яких тепер розглядають як «вищих модерністів». Сюди також від­носять такі течії, як німецький експресіонізм, французький кубізм і англійський ворти- цизм, як італійський і російський футуризм, цюріхський даодаїзм і його послідовники та французький сюрреалізм. Слово «модерн» використовується і продовжує викорис­товуватися насамперед у вузькому естетичному змісті, часто з прикметниками «артис­тичний» чи «літературний». Модернізм, з цієї точки зору, є естетичним або взагалі культурним світосприйняттям, до якого могла б бути приєднана політична ідеологія. Оскільки модерністи використовували велике розмаїття політичних поглядів, політика для них була не просто приватною справою, окремою від основних проблем. Модерні­сти, навпаки, були дуже політичними у своїх «естетичних» справах. Вони хотіли від­новити сучасне життя, і вони організувалися в рухи, що йшли до цієї цілі. Щоб зрозу­міти політику модернізму, потрібно повністю відновити політичну логіку їх естетичних дій. Зробити це — означає побачити, що модернізм був пов' язаний із влас­ною політичною теорією, і що він повинен сприйматися як політична ідеологія, яку можна порівнювати із соціалізмом, анархізмом, лібералізмом і консерватизмом. Інши­ми словами, побачити, що він не естетична, а є придатком до однієї з цих ідеологій.

Модерністи були далекоглядними, дуже критичними до існуючого на той час процесу модернізації і прагнули зруйнувати гегемонію буржуазних політичних ін­ститутів і культурного смаку та заново надихнути суспільство через наполегливість на першочерговості естетики, проблем та стосунків. Тільки вони різнилися тим, як пропонували зробити це. Деякі, ймовірно більшість, прагнули розвити нову куль­турну сферу, засновану на «чистих» якостях кожного «автономного» мистецтва або на синтезі чистих якостей різних мистецтв. Така автономія означала відхилення ідеї щодо мистецтва як способу «передачі» зовнішнього світу на користь мистецтва як «передачі» себе. Інші віддавали перевагу тому, що висміювали споживацьке, бур­жуазне мистецтво, сподіваючись, що це могло б так чи інакше створити нові, не споживацькі культурні форми, які могли б стати базисом для нової гегемонії есте­тики. Інші все ж таки приймали масову споживацьку культуру, але прагнули отри­мати контроль над нею для себе й відновити її в рамках цінностей авангарду. Але всі модерністи вірили, що буржуазне суспільство загалом підкорило культурне життя, і мистецтво зокрема, економічним та споживацьким цінностям, бюрократи­чно-політичним способам поведінки і стандартизувало зроблені індустрією стилі. На відміну від існуючих антибуржуазних ідеологій, які вони іноді підтримували, але й критикували за занадто велику прихильність до процесів споживання і мате­ріалізації, модерністи прагнули перетворити естетику на ідеологію, що функціону­вала б проти цих процесів і, в такому розумінні, — проти всієї існуючої політики. Саме їхньою була спроба переосмислити політичне з естетичної точки зору, щоб помістити цінності культурних надбань у центрі суспільства. Розвивати опозиційну політичну ідеологію звичайним способом означало, як вони вважали, ставати єди­ним цілим з тепер глибоко закріпленим буржуазним або «матеріалістичним» спо­собом життя. Все-таки, на відміну від багатьох з їх предків-романтиків, вони відки­дали всі ідеї повернення до індустріального минулого й гадали, що «сучасність» повинна бути підтверджена повторним її поєднанням з можливостями людського розуму у створенні міфів і метафор, як показано насамперед у «примітивній» релігії і мистецтві. Постмодернізм

Мабуть, у наш час немає більш часто уживаного і при цьому більш невизначе- ного понятя, ніж постмодернізм. І справа не тільки в його широті, багатогранності й еклектичності, адже постмодернізм пов' язаний з широким колом явищ у різних галузях культури кіпця XX ст.: мистецтві, філософії, науці, політиці, що створює труднощі в його інтерпретації.

Основна проблема у відсутності більш-менш чіткого уявлення про сутність постмодернізму, про те, що криється за цим помітним і заворожливим словом, що так часто можна почути по телебаченню й у кіно, прочитати в журналах і художній літературі. Постмодернізм став модним: модно як бути його прихильником, так і його критикувати. У свій час Жан-Поль Сартр зіткнувся з подібною ситуацією у випадку з екзистенціалізмом, коли під ім' ям «екзистенціаліст» міг підписатися хто завгодно: «слово набуло такого широкого і великого змісту, що по суті уже нічого не означає», — писав він з цього приводу. Така сама ситуація і з постмодернізмом, і тому вкрай важливо усвідомити сутнісні характеристики цього поняття, щоб поба­чити в ньому не спонтанно виниклу інтелектуальну течію, а вираження сукупності специфічних поглядів на світ, нових методів пізнання природної і соціальної дійс­ності, відображення глибинних змін, що відбулися в суспільстві останніми десяти­літтями XX ст. Вихідним пунктом наших міркувань буде твердження, що постмо­дернізм — це світогляд, який виражає основні тенденції, установки й орієнтири суспільства, що досягло певного рівня розвитку. Причому воно не зводиться до якого-небудь єдиного вчення або теорії, скоріше його треба розглядати як широкий спектр різних підходів і поглядів, які стосуються різних галузей знання, але мають щось спільне, що називається «духом часу». Постмодернізм як комплексна ідейна течія являє собою квінтесенцію цього духу часу, тому що саме він найбільш адек­ватно відображає стан духовності в наші дні, пов' язаний з відчуттям неприйнятнос­ті в нових соціокультурних реаліях пануючих раніше уявлень про світ і людину. Головною, помітною рисою постмодернізму вважається вихідна установка на не­можливість опису світу як цілого за допомогою яких-небудь загальних теорій, що претендують на щире, єдино правильне знання про дійсність. Отже, під постмодер­нізмом розуміється не якась окрема течія в літературі, архітектурі, науці, а загальне вираження світогляду конкретної епохи, що власне і називається «постмодерном».

Головними історичними подіями, з якими слід пов'язати початок становлення епохи постмодерну, є зміни, що відбулися в економічно розвинутих країнах у дру­гій половині шістдесятих років, які можна в загальному вигляді охарактеризувати як початок переходу від індустріального суспільства до постіндустріального, або інформаційного. Саме тоді починають розвиватися новітні електронні технології, що надалі складуть базис культури постмодерну. Розгляд постмодернізму поза кон­текстом технологічних змін, що відбулися останніми десятиліттями XX ст., особ­ливо пов'язаних з розвитком інформаційних технологій, буде теоретично поверх­невим і не зможе відбити повною мірою специфіку даного феномену соціокультурної реальності сучасності. Іншою причиною, чому пропонується вва­жати кінець шістдесятих часом виникнення постмодернізму як масового умонаст­рою, є те, що саме тоді відбувається остаточне розчарування в можливості насиль­ницької перебудови світу згідно з «великим історичним проектом», починаючи з Маркса і закінчуючи Маркізе.

Як відомо, індикатором зміни епох завжди було виникнення нових течій у мис­тецтві. «Саме в духовній культурі починають складатися моделі постмодерністсь- кої ментальності, що найбільш рельєфно показали себе в мистецтві, де розхитува­лися модерністські догми і руйнувалися стереотипи модерністсько-авангардист­ської логіки». Друга половина шістдесятих років визначена твердженням і поши­ренням принципово відмінних від існуючих раніше форм і підходів у сфері худож­ньої діяльності, що стали виразниками початкового процесу постмодерністських трансформацій західного суспільства. Особливо яскраво це простежується в галузі літератури. В 60-ті роки такі автори, як Володимир Набоков, Ален Роб-Грійє, Джон Барт, Хуліо Кортасар, Томас Пінчон, Вільям Берроуз, Курт Воннегут та інші, неза­лежно один від одного, створюють літературні твори, що досить близькі за духом, їхні книги ріднить специфічний «стиль листа», характерними рисами якого є змі­шування жанрів, відсутність заданої структури, цитатність, іронія або прихований глум. Цей особливий стиль і прийнято вважати проявом постмодернізму в літера­турі. Не менш чітко постмодерністські тенденції спостерігаються в цей період і в архітектурі, де до кіпця шістдесятих постмодерн закріпився як самостійний стиль. Не можемо пройти повз прояви постмодернізму в науці. Так, постмодерністською за своїм духом є гіпотеза І. Пригожина про нестабільність Всесвіту, виходячи з якої, світ перебуває в хиткій рівновазі, балансуючи на грані порядку і хаосу. Погля­ди Пригожина лягли в основу теорії самоорганізації (синергетики), що докорінно переглядає традиційні підходи в галузі природознавства. Тут не можна не відзначи­ти фрактальної геометрії Бенуа Мандельброта, що започаткувала світоглядний про­рив у способах пояснення природи. У загальному для постнекласичної науки хара­ктерна відмова від панівного уявлення про світ як про універсум, підлеглий сумі незмінних законів, у якому немає місця хаосові, нестійкості, нелінійності, невизна­ченості, і перехід до його розуміння в якості постійно мінливої, аморфної, різнома­нітної у своєму розвитку і нескінченно складної реальності.

Зміни в суспільстві і культурі не могли залишитися поза увагою філософії: у Франції виникає нова ідейна течія, що одержала назву постструктуралізм. Уже в самому терміні виражається певна реакція на структуралізм — впливова ідейна те­чія 50—60-х рр., з якої безпосередньо виникає постструктуралізм. Останній, розви­ваючи ідеї структуралізму, ставить завдання подолати його основні положення, в основному пов'язані з поняттям «структура». На думку постструктуралістів, до яких відносять Жака Деррида, Мішеля Фуко, Ролана Варта, Жиля Делеза й ін., по­няття структури упорядковує і фіксує дійсність, тим самим ставить її в чіткі рамки і позбавляє можливості зміни. Найяскравіше ідеї постструктуралізму виражені в працях Жака Деррида. Саме він заклав філософський базис не тільки постструкту- ралізму, а й постмодернізму в цілому. Вихідним поняттям концепції Деррида є де- конструкція. Оцінюючи сучасний стан філософії як кризовий у зв'язку з вичерпані- стю її класичних форм, французький філософ бачить вихід у новому методі — деконструкції, що повинна розширити обрії філософської думки.

Основи цього методу Деррида виклав у програмній праці «Програматологія» (1967). Ця книга є критичним відображенням традиційної західної метафізики. На думку Дерри- да, європейська філософія опинилася в глухому куті, що не може вийти з обраного кола проблем, намагаючись відповісти на ті самі питання. Філософська думка Заходу вияви­лася заручницею свого категоріального апарату, що жорстко визначає методи пізнання дійсності і свій зміст, який нав'язує будь-якому розглянутому явищу. Єдиний спосіб по­долання нав'язаних реальності змістів Деррида вбачає у їхній деконструкції за допомо­гою глибинного мовного аналізу, що уможливить вільне мислення, в якому немає запро­понованих схем, а зміст перебуває в процесі філософствування. Таким чином, деконструкція спрямована на знищення всього закостенілого, пов'язаного з історичною і культурною традицією. Вона націлена проти історизму, лінійності, прогресивізму.

Ще одна складність, що виникає в процесі пошуку визначення постмодернізму, пов'язана з його поліваріантністю. Постмодернізм не є єдиною, цілісною теорію. Тільки у сфері філософії він містить у собі широкий спектр різних за своєю спря­мованістю ідейних течій, серед яких поряд з постструктуралізмом Деррида, Фуко, Делеза, Варта можна виділити французьку «нову філософію», представлену Леві і Глюксманом та ін.; безпосередньо дослідників постмодернізму, таких як Ліотар, Бодрийяр, Джеймсон, Хассан, Батман, Велш, Марквард, Кроукер та ін.; а також близькі за духом постмодерністські погляди Рорти і соціологічні теорії Белла і То- флера. Причому варто відмітити, що різні версії, навіть якщо вони є альтернатив­ними, не взаємовиключають одна одну, а скоріше навпаки — визнають законність претензій кожної з них на рівноправне співіснування. Так чи інакше, велика кіль­кість варіацій постмодернізму (а приведений список можна розширити, залучивши приклади зі сфери науки і мистецтва) ускладнюють розроблення єдиної дефініції цього явища. Як іронічно зауважує В. Новіков, концепцій постмодернізму, очевид­но, стільки, скільки університетів, а може стільки, скільки там працює професорів. Така ситуація — одна з причин нескінченних суперечок про те, що таке постмодер­нізм; причому наскільки нескінченних, настільки і безрезультатних; нікому не вда­ється дати його чітке визначення, хоча важко заперечувати, що постмодернізм іс­нує, розвивається і при цьому має характерні риси й ознаки. Власне кажучи, рисою, що відрізняє постмодерністський світогляд, є усвідомлення вичерпаності можливо­стей модерністського мислення; більше того, той, хто говорить про постмодерн, тим самим, не бажаючи того, стверджує, що модерн — у минулому.

Ми вважаємо, що постмодернізм варто розуміти як специфічний світогляд, який одержав поширення наприкінці XX ст. головною відмінною рисою якого є плюралізм, тобто допущення одночасного співіснування різних точок зору. На нашу думку, прин­цип плюралізму є фундаментальним для осмислення постмодернізму, і вже безпосере­дні з цього випливають такі похідні характеристики, як фрагментарність, децентра­ція, мінливість, контекстуальність, невизначеність, іронія, симуляція. Якщо говорити про постмодернізм як напрям у філософії, іншими словами — як про постмодерністсь- ку філософію, то під нею розуміємо сукупність різних теорій, які поширилися наприкі­нці XX ст., в яких теоретично узагальнюється постмодерністський світогляд. Завдання, що ставлять перед собою ці теорії, можна коротко охарактеризувати так: критика принципів класичного раціоналізму і традиційних орієнтирів метафізичного мислення, інтерпретація процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві; розробка основного світогляду, що сприятиме подоланню кризових явищ у культурі XX ст. Упровадження цих модерністських проектів філософського поняття «постмодернізм» одержав у книзі

Ж. Ф. Ліотари «Стан постмодерн» (1979), де термін «постмодернізм» вживається як вираження «духу часу». У своєму творі Ліотар говорить: «Предметом цього дослі­дження є стан знання в сучасних найбільш розвинутих суспільствах. Ми назвали його «постмодерн». Це слово позначає стан культури після трансформацій, яким піддалися наука, література і мистецтво наприкінці XIX ст. Таким чином, Ліотар пов'язує постмодернізм із відчуттям подолання основних принципів, або метанаративів, на яких ґрунтувалася західна цивілізація. «Метанарратив» — це особливий тип дискурсу, що виник в епоху модерну і претендує на особливий статус по відношенню до інших дискурсів (нараціїв), що прагне затвердити себе не тільки як щирого, а й як справедли­вого, тобто існуючого на законних підставах. Цим терміном і його похідними («мета- розповідь». «метавиклад», «метаісторія», «метадискурс») Ліотар позначає всі ті «пояс­нювальні системи», що, на його думку, організують буржуазне суспільство і слугують для нього засобом самовиправдання, — релігію, історію, науку, психологію, мистецтво (інакше кажучи, будь-яке «знання»). Згідно за Ліотарем, про ситуацію «постмодерн» можна говорити «як про недовіру у відношенні метатеорій, розчаруванні в них. Саме в застарілості метанаративного способу обґрунтування легітимності французький мис­литель вбачає причини кризи метафізичної філософії. Таким чином, головною відміт­ною рисою епохи постмодерну, за Ліотаром, є ерозія віри у «Великі метатеорії, що ле­гітимізують, об'єднуючи і тоталізуючи уявлення про сучасність, серед яких у якості основних він виділяє гегелівську діалектику духу, емансипацію особистості, ідею про­гресу, просвітницьке уявлення про знання як про засіб установлення загального щастя і т. п. Характеризуючи епоху постмодерну, Ліотар розглядає її як сформований факт, він констатує тенденції, що вже ствердилися в суспільстві.

Юрген Хабермас приділив чимало уваги критиці постмодернізму. Одне зі своїх ссе він так і назвав — «Модерн проти постмодерну» (1981). Він запитує, чи гідні ми у світлі всіх трагедій і помилок XX ст. і надалі дотримуватися ідеї освіти чи ма­ємо оголосити весь проект модерну безглуздим? Хабермас, як відомо, не прихиль­ник відмови від проекту освіти. Тому він сконцентрував увагу на помилках тих, ко­го сучасність відкидає. Однією з найбільш значущих помилок постмодерністів Хабермас вважає відмовлення від науки, принаймні, що вивчає життєвий світ. Він наполягав на можливості раціонального «наукового» його пізнання, так само як і на його раціоналізації.

Постмодерн являє собою період поступового згасання культури модерну, як пора спалаху її уваги до цінностей, смислів і норма класичного характеру, які були раніше відкинуті або забуті. Постмодерн — це:

1) епоха постіндустріального суспільства, яке започатковується в другій поло­вині ХХ ст., і народження ознак нового інформаційного суспільства;

2) епоха посттоталітарних цивілізацій;

3) ствердження нормативності в найрізноманітніших формах; здійснення пере­ходу від принципу «не дозволено», що було притаманно класичній культурі, до до­звільної, яка відповідає принципу «дозволено все», що не заборонено;

4) коли філософське знання перебуває в пошуках нової системності;

5) коли в духовній сфері народжується дещо третє, яке особливо знає ціну кла­сиці й модерну і яке переконане в тому, що буде кращим у силі виразності і творчій продуктивності; культурі постмодерну притаманне гіпертрофоване самопереконання, яке до­зволяє їй розглядати себе як скупчення вищої мудрості, яка залишала позаду класи­ку і модерн;

6)               коли         здійснюється перехід від минулого домінування духовності над вітальністю і раціональності над ірраціональністю (класика), та формування пріоритету вітальності над духовністю, ірраціональності над раціональністю (модерн) до їх зрівнювання, до примирення вітальності з духовністю, раціональності із ірраціональністю.

Виникнення політичних ідеологій можна віднести до процесу, пройшовши через який, виник сучасний світ. Процес модернізації включав соціальний, політичний та куль­турні аспекти. В соціальному відношенні він був пов' язаний із виникненням зростаючої кількості ринково-орієнтованих капіталістичних економічних систем, у яких домінували нові соціальні класи, середній та робочий. В політичному відношенні він включав заміну монархічного абсолютизму прогресуючим конституційним та демократичним ладом. У культурному плані, він набув форми поширення просвітницьких ідей та поглядів, які ки­нули виклик традиційним релігійним переконанням, політичному та освітньому життю, який ґрунтувався на принципах причини і прогресу. Ядром політичних ідеологій були ідеї, які пізніше виступили опозицією лібералізму, консерватизму та соціалізму і відо­бражали протилежні погляди на процес модернізації. Якщо основні політичні ідеології були результатами модернізації, що перехід від модерністського до постмодерністського суспільства таким не є, хоча має глибоке значення для формування ролей і характеру но- востворених ідеологій. В той час як модерністські суспільства мали структуру індустріа­льного і класового суспільства, постмоденістське суспільство більшою мірою плюраліс­тичне інформаційне суспільство, в якому особи є не виробниками, а споживачами, а індивідуалізм замінює класи та відданість релігії. Постмодернізм інколи змальовують як пізній модернізм, який породив нові ідеологічні рухи та реформував ті, які вже існували. Колишні тенденції знайшли свої відображення у зростанні важливості таких аспектів, як модель поведінки та ідентичність, пов' язані з підвищенням постмоденістської чутливості та здатністю класів наділити термін соціальна ідентичність значимим сенсом. Це стало очевидним, починаючи з 1960-х років і виражалось у розвитку нових соціальних рухів — миротворчих рухів, жіночих рухів, рухів гомосексуалістів, зелених рухів — та з виник­ненням нових ідеологічний традицій, зокрема радикального фемінізму та екологізму. Нове ідеологічне мислення стимулювалося також спробами змішати вже установлені ідеологічні традиції з ідеями постмодернізму. Це було поштовхом до виникнення різно­манітних «пост-ізмів», прикладами яких є і постлібералізм, і постмаксизм, і постфемі- нізм. Їх ми докладніше розглянемо у наступних розділах.