Позитивізм

Позитивізм як філософська концепція і методологія починає зароджуватися в кінці класичної цивілізації. І саме соціоцентризм став його дослідницькою осно­вою, в якій уже не Бог і не людина виступали в ролі домінант, що тяжіли над світо­вими цінностями. Якраз суспільство набувало значимості найбільш важливого предмету роздумів і аналітичних зусиль. Тепер не Божі заповіді і не гуманістичні ілюзії, а тверді і прагматичні вимоги, що випливали з навколишнього суспільного середовища, стають у центрі досліджень мислителів. У руслі цих імперативів і складається методологія позитивізму.

Особливість позитивізму як сукупності пізнавальних установок суспільної сві­домості полягає в тому, що він потребує розглядати усі феномени соціального життя насамперед в емпірично-фактографічному, утилітарно-прагматичному ключі. Він приписував суспільній думці уникати будь-яких філософських припу­щень метафізичного характеру. Ще до того, як позитивізм склався в самостійну методологічну парадигму загально філософського і соціологічного характеру у працях О. Конта і Г. Спенсера, відповідна тенденція уже існувала у вигляді прин­ципів емпіризму, які усвідомлено ігнорували метафізичну проблематику. Адепти раннього і зрілого позитивізму не визнавали ні абсолютних першопринципів, ні чистих ейдосів, ні вічних істин.

У світлі позитивістської методології детермінаційними механізмами, які визна­чають природу соціальних явищ і процесів, виступають лише реалії природно- соціального хронотипу (вітальні біопсихічні фактори антропологічного характеру, соціодинаміка державних інституцій, логіка розвитку економічних, політичних, ідеологічних та інших відносин).

Мислення, зорієнтоване на принципи позитивізму, раціональне, дискурсивне і спирається насамперед на розсудок як засіб світорозуміння. З цього приводу ще Платон характеризував розсудок як мисленеву здатність, яка займає проміжне мі­сце між умінням формулювати буденні думки і розумом, здатним до тонкої, ви- чурної діалектики. Розуму властиво перебувати в полоні бачень, які закривають від нього істину. А звідси і порівняльна обмеженість позитивістського світогляду. У світлі таких установок предмет теоретичного аналізу суттєво звужується: бе­реться соціальний феномен сам по собі і відтинається від трансцендентної і трансцендентальної реальності, від абсолютних першопринципів буття, вічних сутностей, реалій, філософії, етики, антропології, психології і т. д. Внаслідок цьо­го нерідко в суспільній свідомості на місце картин живої реальності впліталася статистська схематика бездушного раціонального порядку, в якому немає місця ні справедливості, ні рівності, ні благу, ні істині. Існує таким чином якась утаємни­чена безпорядочність живого життя, а де її немає, там і немає істини. Чим більше ми здобуваємо позитивних знань, писав Л. Пестов, тим далі ми від таємниць жит­тя. Чим більше удосконалюється механізм нашого мислення, тим складніше стає нам підійти до витоків буття. Знання обтяжують і пов'язують нас, підкреслював він, а досконале мислення перетворює нас на безвольних покірних істот, які вмі­ють шукати, бачити і цінувати в житті тільки «порядок» і встановлені «порядком» закони і норми. Накопичувані факти, набуті знання про соціум, якщо вони відокремлені від ме­тафізичних основ буття і світо тлумачення і цілком перебувають під впливом пози­тивістських установок, спотворюють картину соціальної реальності. Накопичення позитивних знань, їх розміщення в громіздкі системи замінюють самою головною і найбільш суттєвою — розуміння засадничих смислів буття людини в соціумі.

І не випадково О. Конт розвів метафізику і позитивізм у різні історичні епохи і доклав немало зусиль, щоб довести їхню несумісність. Помірковане сприйняття дійсно не сприймає трансцендентного світу, відкидає вищу реальність. Для нього Бог, душа, доля, безсмертя — порожні, нічим не наповнені поняття, які безкорисні для позитивної науки. Найбільш характерними втіленнями поміркованого світоро­зуміння стали вчення Г. Дарвіна, З. Фрейда, які відкидали інобуття в усіх його ви­дах, що відзначалися несприйняттям духовних першооснов світу, які характеризу­ються моральною відсутністю особливого роду, яка проявлялася в байдужості до вищ