ЛІБЕРАЛІЗМ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

ЛІБЕРАЛІЗМ

«Єдина мета, яка надає людському суспільству право в індивідуальному або колективно­му порядку втручатися у вільні дії будь-кого зі своїх членів, — це самозахист. Єдина ме­та, з якою може бути правомірно використана влада над будь-яким членом цивілізованої громади проти його волі — це запобігти шкоді для інших. Його власна користь — фізич­на чи моральна — не є для цього достатньою підставою. Він не може правомірно бути змушений діяти або утриматися від дії на тій підставі, що це краще для нього; що він стане від цього щасливішим; що, на думку інших, такі дії є мудрими і навіть правильними. Ці підстави годяться, щоб напучувати його чи сперечатися з ним, чи переконувати, чи попереджати його, але не на те, щоб його примушувати або приходити до нього з яки­мись злими намірами — за те лишень, що він робить щось інакше. Щоб виправдати таке втручання, потрібно спочатку вирахувати, чи дії, від яких громада бажає утримати сво­го члена, можуть спричинити зло комусь іншому. Єдина сфера поведінки людини, за яку вона несе відповідальність перед суспільством, — це те, що стосується інших. У сфері ж, що стосується лише неї самої, її незалежність, за правом, є абсолютною. Індивід має повне право вільно розпоряджатися собою, своїм власним тілом і розумом... Свобода заслуговує на своє ім'я лише тоді, коли досягнення нашого блага відбувається у наш власний спосіб — доки ми не намагаємося позбавити інших людей їхніх благ або пе­решкоджати їхнім зусиллям тих благ досягти... Кожен отримає свою справедливу част­ку, якщо кожен матиме те, що більшою мірою стосується саме його. Індивідуальності має належати та частина життя, в якій найбільше зацікавлена індивідуальність, а сус­пільству — та частина, в якій найбільше зацікавлене суспільство».

Джон С. Мілль. Індивідуальна свобода і межі суверенності індивіда

1.                                    Ґенеза.

2.                                    Базові цінності.

3.                                     Основні політичні засади.

4.                                    Класичний лібералізм.

5.                                    Сучасний лібералізм.

6.                                    Лібералізм у ХХІ столітті.

Ключові слова, поняття і категорії': ліберал, лібералізм, класичний лібералізм, свобода, раціоналізм, справедливість, толерантність, плюралізм, конституціоналізм, ліберальна демократія, природне право, утилітаризм, економічний лі­бералізм, соціальний дарвінізм, неолібералізм.

1. ГЕНЕЗА (ІСТОРИЧНИЙ ВИМІР)

«Лібералізм — не релігія, не світогляд, не партія з особливими інтересами. Він не є релі­гією, оскільки не вимагає ні віри, ні відданості; у ньому немає нічого містичного і ніяких догм. Він не є світоглядом, оскільки не намагається пояснити світогляду, нічого не го­ворить і не прагне говорити про значення і мету людського існування. Він не є партією з особливими інтересами, бо не надає і не прагне надати якихось особливих переваг певній людині, або групі. Лібералізм є чимось абсолютно іншим. Він є ідеологією, доктриною вза­ємовідносин між членами суспільства і одночасно втіленням цієї доктрини в поведінці лю­дей у реальному суспільстві. Він не обіцяє нічого, що перевищувало б те, чого можна до­сягти в суспільстві за допомогою суспільства. Він намагається надати людям єдину річ — мирний, спокійний розвиток матеріального добробуту для всіх, щоб у такий спосіб за­хистити їх від зовнішніх причин болю і страждань, наскільки це взагалі перебуває у сфері компетенції суспільних інститутів. Зменшити страждання, збільшити щастя — це його мета».

Л. фон Мізес «Лібералізм у класичній традиції»

Поняття «ліберал» увійшло в обіхід у ХІУ ст., але мало невелику кількість зна­чень. Латинське, «liberal» стосувалося класу вільних людей, які не були ні рабами, ні кріпаками. Воно також означало щедрий, в значені «ліберальні» роздачі їжі, на­поїв; або в значенні неупереджений, з широким світоглядом, сприятливий до нових ідей. Це слово також почало широко асоціюватися з ідеями свободи та вибору. Те­рмін «лібералізм» виступив у політичному значенні набагато пізніше. Вперше було використаним у 1812 р. в Іспанії і було пов'язано з діяльністю кортесів (cortes — ісп.), де найвиразніше проявилося протистояння політичних сил.

Поняття «кортеси »означало станово-представницькі збори в сере­дньовічних державах Піренейського півострова (до речі, перші за часом у Західній Європі). В Кастилії вони згадуються з 1137 р. Зокрема пов­новаження кортесів, які в основному поширювалися на митну і подат­кову служби, були особливо великі в ХІІІ—ХV ст. Пізніше вони склика­лися значно рідше і з формальних питань. Відродилися кортеси в 1812 р., коли в Іспанії було прийнято першу ліберальну конституцію. Кортесами називаються сучасні законодавчі збори (парламенти) в Іс­панії і Португалії, а також у ряді іспаномовних країн Латинської Аме­рики.

До 1840 р., термін «лібералізм» набув широкого вжитку по всій Європі в зна­ченні відмінних, особливих політичних ідей. У Великобританії термін не так швид­ко прижився, хоч уже в 1830-х роках віги і почали себе називати лібералами, а пе­рший чіткий ліберальний уряд був сформований лише, коли Гледстоун зайняв пост прем'єра в 1868 р. Хоча до ХІХ ст. лібералізм не існував як системне поняття, але воно ґрунтувалося на ідеях та теоріях, які виникли за попередні триста років. Лібе­ральні ідеї виникли як результат розпаду феодального ладу та приходу на його міс­це ринку, в цілому — капіталістичних відносин. У багатьох відношеннях лібералізм відображав прагнення середнього класу, який у той час зароджувався і інтереси якого суперечили встановленій владі абсолютних монархів та аристократів- землевласників. Ліберальні ідеї були радикальними: вони прагнули до фундамента­льних перетворень, інколи навіть до змін шляхом революції. Англійська революція ХУІІ ст., Американська та Французька революції кінця ХУІІІ ст. — кожна втілила елементи, які були чітко ліберальними, не дивлячись на те, що в той час термін «лі­берал» не часто застосовувався в політичному значенні. Ліберали кидали виклик абсолютній владі монархів, яка начебто спиралася на доктрину «божественного права королів». Замість абсолютизму вони пропагували і вимагали спочатку кон­ституційного, а згодом представницького уряду. Ліберали критикували політичні та економічні привілеї аристократів-землевласників та несправедливість феодальної системи, за якою соціальний статус людини визначався «випадком народження». Вони також підтримували рух за право свободи віросповідання та ставили під сум­нів повноваження надані церкві.

Багато в чому ХІХ ст. — це століття лібералізму. В той час як індустріалізація поширювалася в країнах заходу, лібералізм стрімко перемагав. Ліберали пропагу­вали індустріальну та ринкову економіку, вільну від втручання влади, в якій би підприємства ставили за мету мати прибуток, а держави заохочувалися б торгувати вільно між собою. Така система індустріального капіталізму вперше склалася у Ве­ликобританії в середині XVIII ст. і повністю сформувалася до початку ХІХ ст. По­тім поширилася до Північної Америки та по всій Європі, спочатку до західної Єв­ропи, а згодом і до східної. З ХХ ст. індустріальний капіталізм викликав сильний інтерес в країнах, що розвиваються в Африці, Азії та Латинській Америці, особливо там, де соціальний та політичний розвиток визначався умовами заходу. Проте краї­ни, що розвиваються, часто намагалися протидіяти ліберальному капіталізму, тому що їх політична культура наголошувала на колективі, а не на особистості, і в таких випадках вони давали більш родючий ґрунт для соціалізму та націоналізму, а не за­хідному лібералізму. В таких країнах, як Японія, наприклад, де успішно закріпився капіталізм, він має більш корпоративний, ніж особистий характер. Знову ж таки рушійною силою японської промисловості є більш традиційні ідеї командної відда­ності та обов'язку, а не переслідування власного самозбагачення.

Ліберальні ідеї та цінності мали неабиякий вплив на формування західних полі­тичних систем, тому їх часто й називають ліберальними демократіями. Ці системи конституційні тим, що прагнуть обмежити владу уряду й охороняти громадянські свободи, та є представницькими тим, що політична влада має набуватися шляхом виборів. Розвинувшися спочатку в Західній Європі та Північній Америці, після ре­волюцій 1989—1991 років, ліберальна демократія перекинулася і на східну Європу. В деяких випадках ліберальні режими західного типу передавалися також в афри­канські та азійські країни, але з різним рівнем успіху. Індія залишається найбіль­шою «ліберальною» демократичною країною в світі. В інших країнах системи лібе­ральної демократії деколи занепадають за відсутності індустріального капіталізму або через місцеву політичну культуру. На противагу політична культура більшості країн заходу побудована на засадах ліберально-капіталістичних цінностей. Такі ідеї, як свобода слова, свобода віросповідання та право приватної власності, як і всі інші, випливають з лібералізму. Вони настільки глибоко закореніли в західних сус­пільствах, що рідко відкрито піддаються сумнівам.

Як наслідок, лібералізм став пануючою ідеологією індустріалізованого Заходу. Деякі політичні мислителі схиляються до думки, що між лібералізмом та капіталіз­мом існує нерозривний зв'язок. Таку ідею висовували як прибічники, так і критики лібералізму. Наприклад, марксисти стверджували, що ліберальні ідеї просто відо­бражають економічні інтереси «пануючого класу» — власників у межах капіталіс­тичного суспільства; вони зображали лібералізм як класичний приклад «буржуазної ідеології». З іншого боку, такі мислителі, як Фрідріх фон Хаєк, вважають, що еко­номічна свобода — право користуватися та розпоряджатися приватною власністю — невід'ємна гарантія політичної свободи. Таким чином, Хаєк стверджував, що лі­беральна демократична політична система та повага до громадянських свобод може розвиватися лише в умовах капіталістичного економічного ладу.

Тим не менш, історичний розвиток сильно вплинув на природу та суть ліберальної ідеології. Характер лібералізму змінився, тоді як «виникаючий середній клас» спроміг­ся встановити своє політичне і економічне панування. З кожним ліберальним успіхом радикальна, навіть революційна сторона лібералізму поступово зникала. Поступово лі­бералізм ставав консервативним, вже не наполягаючи на змінах та реформах, а більше за збереження існуючих, переважно ліберальних, інститутів. Але ліберальні ідеї не мо­гли не розвиватися. З кінця ХІХ ст. прогрес індустріалізації змусив лібералів ставити під сумнів, певним чином переглянути ідеї раннього лібералізму.

У той час як ранні ліберали вважали, що держава повинна якнайменше втруча­тися в життя громадян, сучасні ліберали дійшли до думки, що держава повинна відповідати за забезпечення таких умов добробуту, як здоров' я, житла, пенсії та освіти, а також якщо не управляти, то регулювати економіку. Це привело до фор­мування двох течій лібералізму: класичного та сучасного лібералізму. Як наслідок, деякі коментатори стверджують, що лібералізм є непослідовною ідеологією, вклю­чаючи в себе суперечні (несумісні) погляди щодо бажаної ролі держави. З кінця ХХ ст. лібералізм також стояв віч-на-віч перед викликом зростаючої моральної та культурної строкатості на Заході та підйомом релігійного фундаменталізму та ін­ших політичний віровчень, які не згодні з головними ліберальними принципами. Як наслідок, ліберали деколи надавали іншої форми своїм ідеям та цінностям, а в екст­ремальних випадках навіть ставили під сумнів, чи лібералізм придатний для всіх народів та суспільств.