2. БАЗОВІ ЦІННОСТІ

Загалом лібералізм являє собою методологію, яка (поряд із соціалізмом і консе­рватизмом) закладає фундаментальні принципи і напрями ідейно-політичного зміс­ту суспільного розвитку: свободу і віру у можливість раціонального осягнення і пе­ребудови світу. Як методологія лібералізм більшою мірою, ніж інші, виявився здатним до серйозної і ґрунтовної еволюції, в різні часи поєднуючи в собі мало су­місні ідеї, концепції і доктрини, але при цьому зберігаючи ряд основних для нього положень, серед яких виділяються визнання можливостей: індивідуальної свободи («рівної свободи») переважно в усіх сферах суспільного життя (виняток — еконо­міка); критичного ставлення кожного індивіда до громадського устрою; поваги з боку держави і її рівного відношення до будь-якого індивіда.

Л. фон Мізес у праці «Лібералізм у класичній традиції» підкреслював, що «Про­грама лібералізму, якщо виразити її одним словом, буде звучати так: власність, тобто приватне володіння засобами виробництва (по відношенню до товарів, гото­вих до споживання, приватне володіння само собою розуміється і не дискутується навіть соціалістами і комуністами). Усі інші вимоги лібералізму випливають із цієї фундаментальної вимоги».

ІДЕЙНО-СУСПІЛЬНІ ЦІННОСТІ ЛІБЕРАЛІЗМУ

Індивідуалізм

Засадничий, моральний і економічний принцип

Ідеал свободи

Протистоїть феодальним обмеженням, але введений у рамки закону (конституціоналізм, розподіл влад, принцип утримань і противаг)

 

Прогресистський дух і раці­

Віра в прогрес і здатність людського розуму

оналізм

 

Ідеал рівності і справедли-

Віра в те, що люди однаково вільні та рівні перед законом

вості

Поєднання цих ідеалів створює лінію внутрішнього напруження, яка частково, по-перше, по­слаблюється ідеалами меритократії (лат. Meritus — гідний) — буквально влади найздібніших, заслужених. А по-друге, в лібералізмі панує ідея про необхідність добровільної згоди підлег­лих щодо влади над ними і про принципи їх терпимості, толерантності і плюралізму.

Особистість і індивідуалізм. У сучасному світі поняття особистості настільки звичайне, що часто не дооцінюється його політичне значення. В часи феодалізму особистість не розглядалася як така, що має власні інтереси або як така, що має власну індивідуальність. Люди розглядалися як члени соціальних груп, до яких на­лежали сім'ї, села, місцеві громади або соціальні прошарки. Їхнє життя та особис­тості значною мірою визначалися, до якої з названих груп вони належали, і цей процес мало змінювався з покоління у покоління. Хоча коли на зміну феодалізму почали приходити ринково-орієнтовані суспільства, індивіди отримали більше ви­бору та соціальних можливостей. Мабуть, вперше їх заохочували думати самим про себе і дивитися на себе як на особистість. Наприклад, кріпак, чия сім'я все життя прожила та пропрацювала на одній ділянці землі, ставав вільним та отримував пев­ну можливість обирати, на кого працювати, або навіть взагалі покинути землю та йти на пошуки роботи в міста, які розбудовувалися.

В той час, як умови феодалізму розпадалися, з'явився новий інтелектуальний клі­мат. Раціональні та наукові досягнення значно змінили традиційні релігійні теорії, а суспільство розглядалося з точки зору людської особистості. Вважалося, що особисто­сті володіють відмінними якостями, кожна з яких високо цінується. Це було основним у розвитку теорії природного права в ХVИ та ХVШ ст. Вважається, що люди наділені Богом даними природними правами, які Джон Локк визначив, як «право на життя, пра­во на свободу та право на власність». Німецький філософ Іммануїл Кант висловив схожу ідею, згідно з якою всі люди рівні, а «мета кожного є він сам», а засіб для досяг­нення своєї мети інший. Але наголошення на важливості особистості має дві протиле­жні складові. В той час як кожна людина розглядається як унікальна за своїм внутрі­шнім світом, тим не менше, люди мають однаковий статус у тому, що вони всі є особистостями. Багато напруження всередині ліберальної ідеології зародилося саме з цих конкуруючих ідей унікальності та рівності.

Віра в першість особистості є провідною темою в ліберальній ідеології, але вона по-різному вплинула на ліберальні ідеї. Деяких лібералів вона привела до думки, що суспільство — просто сукупність особистостей, кожна з яких прагне задоволь­нити свої потреби чи інтереси. Таку теорію називають «атомістичною», оскільки вона розглядає особистостей як атомів усередині суспільства; це може призвести до думки, що «суспільство» як таке взагалі не існує, а є лише сукупністю самодостат­ніх особистостей. Такий екстремальний індивідуалізм ґрунтується на припущенні, що особистість є егоїстичною, за суттю своєкорисливою та впевненою в собі. Мак- ферсон (1973) охарактеризував ранній лібералізм як «власницький індивідуалізм», стверджуючи, що він розглядав особистість як «власника своїх здібностей, якими він нічим не зобов' язаний суспільству». Пізніші ліберали мали оптимістичніший погляд на природу людини, та були більш готовими повірити в те, що особистості властива соціальна відповідальність одного за одне, особливо за тими, які не здатні доглядати самі за собою. Не дивлячись на те, людська природа егоїстична чи альт­руїстична, лібералів поєднує бажання створити суспільство, в якому кожна людина має можливість розвиватися та процвітати, наскільки дозволяє її потенціал.

Індивідуалізм — тип світогляду, суттю якого є в кінцевому рахунку абсолюти­зація позиції окремого індивіда в його протиставленні до суспільства. Індивідуа­лізм проявляється як у реальній життєвій позиції — поступках, так і в різних кон­цепціях — етичних, філософських, політичних і т.д. За ліберальною концепцією, індивідуалізм — це віра у верховну важливість особистості над соціальною групою чи колективом. Згідно з методичним індивідуалізмом, особистість посідає центра­льне місце в будь-якій політичній теорії або соціальному поясненні — всі заяви про суспільство повинні робитися з точки зору особистостей, з яких воно складається з іншої сторони, етичний індивідуалізм, натякає на те, що суспільство має бути скон­струйоване таким чином, щоб допомагати особистості, віддаючи пріоритет правам, потребам чи інтересам індивіда. Класичні ліберали погоджуються з егоїстичним ін­дивідуалізмом, який наголошує на корисливості та самовпевненості особистості. Сучасні ліберали, на противагу, висунули вдосконалену форму індивідуалізму, яка ставить процвітання людини над пошуками задоволення власних інтересів.

Свобода. Для лібералів свобода особистості є найвищою політичною цінністю і виключно є об'єднуючим принципом усередині ліберальної ідеології. Для ранніх лібералів свобода була природним правом, невід'ємною необхідністю для справж­нього існування людини. Це також дало індивідам можливість переслідувати свої цілі шляхом використання права вибору: де жити, на кого працювати, що купувати і т.ін. Пізніші ліберали розглядала свободу як єдину умову, за якою люди можуть розвивати свої навички й таланти та реалізувати свій потенціал.

«Для лібералів свобода:

•                                           в політиці — відданість інтелектуальній свободі, свободі слова, зібрань і громадянським свободам взагалі;

•                                           у сфері особистого життя — виступають за свободу релігійних переконань і практики, свободу способу життя, свободу сексуальної поведінки, шлюбних стосунків, порнографії, вживання наркотиків і всіх схожих, вільних від упереджень інтересів».

Д. Волдрон. «Теоретичні засади лібералізму»

Тим не менше, ліберали не згідні з тим, що особистість має право на абсолютну свободу. Якщо свобода необмежена, вона може стати «дозволом», правом ображати інших. У праці « Про свободу» Мілль стверджує, що єдина мета, з якою застосу­вання сили над будь-яким членом цивілізованого суспільства проти його волі може бути виправданою, якщо це робиться для того, щоб не завдати шкоди іншим. Пози­ція Мілля ліберальна в тому, що він визнає лише мінімальне обмеження свободи індивіда, і навіть тоді лише з метою, щоб не зашкодити іншим. Він чітко розрізняє дії «по відношенню до себе», в яких люди повинні мати абсолютну свободу, та дії «по відношенню до інших», які можуть обмежувати свободу інших або завдавати їм шкоди. Мілль не визнавав ніяких обмежень, які створені з метою запобігання за­вданню шкоди людині самій собі чи то у фізичній, чи моральній формі. Маючи на увазі, що закони, які змушують водіїв надівати пояс безпеки або мотоциклістів — шоломи, є настільки неприпустимими, як і обмеження того, що людина може чита­ти чи слухати. На цій же основі радикальні ліберали захищають право людей вжи­вати такі небезпечні наркотики, як кокаїн чи героїн. Хоча індивід і може бути пов­новладним над своїм тілом та розумом, але кожен має поважати той факт, що кожен інший індивід має однакове право на свободу. Це було виражене сучасним вченим Джоном Роулзом у принципі, що кожен має право на широку свободу, але сумісну з таким самим правом інших.