Джон Локк (1632—1704) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Джон Локк (1632—1704)

Англійський філософ та політик. Народився в Сомерсеті, навчався ме­дицині в Оксфорді перед тим як стати секретарем Антонія Ешлі Копе- ра, першого Графа Шафтесберійського. Його політичні погляди були сформовані на тлі Англійської революції. Послідовний опонент абсолю­тизму, та часто його змальовують як філософа «Славної революції» 1688 року, яка встановила конституційну монархію Локка часто розгля­дають як ключового мислителя раннього лібералізму. Хоча він і визна­вав, що люди за своєю природою рівні та вільні, але пріоритет, який він надавав правам власності, не дозволяв йому схвалювати політичну рі­вність або демократію в її сучасному розумінні. Найважливіші праці Ло­кка: «Листи про віротерпимість» (1689) та «Два трактати правління» (1690).

Цей аргумент є основою договірних теорій, розвинутих у XVII ст. такими пись­менниками, як Томас Гоббс та Джон Локк, які, для лібералів, пояснюють політичні обов' язки індивіда перед державою. Гоббс та Локк змалювали картину, за якою життя було до створення держави, в бездержавному суспільстві. На думку Гоббса, в такому суспільстві, життя людей було б самотнім, огидним, коротким та в умовах постійної громадянської війни, оскільки за природою люди жадібні, егоїстичні та постійно прагнуть влади. Як результат, раціональні індивіди дійшли б до домовле­ності, «суспільного договору», щоб створити суверенну державу, без якої впоряд­коване та стабільне життя було б неможливим. Усі індивіди дійшли б висновку, що слід пожертвувати часткою їхньої свободи заради встановлення системи права в їх­ніх же інтересах; інакше їх права та життя перебували під постійною загрозою. Гоббс та Локк визнавали, що цей «договір» — історична вигадка. Але мета ідеї про договір — наголосити на важливості держави для індивіда. Іншими словами, Гоббс та Локк хотіли, щоб індивіди поводилися так, наче це було правдою: поважали та підкорялися уряду та закону в знак вдячності за їхню безпеку, яку лише суверенна держава може забезпечити.

Договірні теорії є втіленням багатьох важливих поглядів лібералів стосовно держави, особливості політичної влади загалом. По-перше, вони вважають, що по­літична влада походить «знизу». Держава складається з індивідів і для індивідів; іс­нує задля задоволення їхніх потреб та інтересів. Уряд повстає з домовленості під­владних. Це означає, що громадяни не повинні підкорятися абсолютно всім законам та ставитися прихильно до будь-якої форми влади. Якщо уряд ґрунтується на договорі, укладеному самими підвладними, то він має право порушувати цей до­говір. Коли легітимність цього уряду зникає, люди мають право на повстання. Цей принцип, розроблений Джоном Локком у «Двох трактатах правління», і був вико­ристаний для виправдання Славної революції 1688 року, за якої в Англії було вста­новлено конституційну монархію. Таку саму думку висловив і Томас Джефферсон в Американській декларації про незалежність (1776), яка проголошує, що коли вла­да стає абсолютною деспотією, в людей є право змінити або усунути її.

По-друге, договірна теорія зображає державу як посередника або нейтрального арбі­тра в суспільстві. Державу створює не привілейована еліта, яка бажає експлуатувати на­селення, а договір між людьми. Таким чином, держава є утіленням інтересів всього на­селення та діє як нейтральний арбітр, коли індивіди чи групи конфліктують. Наприклад, якщо індивід порушує умови договору, встановленого з іншими індивідами, то держава застосовує «правила гри» та примушує дотримуватися умов договору (якщо кожна сто­рона вступила до нього добровільно). Але необхідною рисою такого арбітра має бути неупередженість. Отже, в державі ліберали вбачають неупередженого, об'єктивного та нейтрального арбітра серед конкуруючих індивідів та груп суспільства.

Конституціоналізм. Хоча ліберали впевнені в необхідності уряду, вони також усвідомлюють, яку він несе в собі небезпеку. З їхньої точки зору, всі уряди — мож­ливі тиранії для індивіда. З одного боку, це ґрунтується на тому факті, що уряд во­лодіє суверенною владою, а тому завжди є постійною загрозою свободі індивіда. З іншого, це викриває страх лібералів перед владою. Люди за своєю природою своє­корисливі створіння, і маючи владу (можливість впливати на поведінку інших), природно, що вони будуть її використовувати на свою користь за рахунок інтересів інших. З позиції лібералів: егоїзм плюс влада дорівнює корупція. Така ідея прозву­чала у відомому попередженні Лорда Актона (Lord Acton): «Влада схильна розбе­щувати, а абсолютна влада — абсолютно розбещувати», і він зробив висновок, що «великі мужі майже завжди погані мужі». Ліберали бояться деспотичної влади та підтримують принцип обмеженої влади. Влада може бути обмежена або приборка­на шляхом установлення конституційного стримування і демократією.

Конституція — це звід правил, який покликаний розподілити обов' язки та фун­кції між різними інститутами влади. Тому вона встановлює правила, якими керу­ються влада держави. Вона визначає, на що поширюється влада та обмежує її дія­льність. Підтримка конституціоналізму має два прояви. По-перше, влада державних установ та посадовців може бути обмежена введенням зовнішніх, законних стриму­вань. Найважливіше з них — так звана писана конституція, яка закріплює основні повноваження та обов'язки інститутів влади. Першим таким документом була Кон­ституція США 1787 р., але протягом ХІХ та ХХ ст. писані конституції були також прийняті в усіх ліберальних демократіях, крім Великобританії, Ізраїлю та Нової Зе­ландії. Натомість, існує білль про права, який закріплює права індивіда шляхом за­конного закріплення взаємовідносин між індивідом та державою. Перші десять по­правок, внесених до Конституції США, які перелічують права індивіда, називаються «Біллем про права». Схожа «Декларація прав людини і громадянина» була прийнята під час Французької революції. А там, де немає ні писаної конститу­ції ні білля про права, ліберали наголошували на важливості «панування права»; найчіткіше це відобразилося в ХІХ ст. в Німеччині в концепції правової держави.

Конституціоналізм у ліберальному вимірі. У вузькому розумінні — це дія об­меженого керування (обмеженої влади), яку спричинює існування конституції. В цьому розумінні можна сказати, що конституціоналізм існує, якщо інститути влади та політичний процес ефективно регулюються конституційними правилами. Шир­ше: конституціоналізм звертається до ряду політичних цінностей та прагнень, які відображають бажання захистити свободу шляхом установлення зовнішніх та внут­рішніх чинників стримування влади. Зазвичай це виражається в підтримці консти­туційних положень, які встановлюють цю мету, особливо кодифікованої конститу­ції, Біллі про права, розподілу влади, бікамералізму, федералізму чи децентра­лізації. Таким чином конституціоналізм — це вид політичного лібералізму.

Інший варіант: конституціоналізм може бути встановлений введенням внутрішньо­го стримування, яке поширюється на політичну владу шляхом поділу влади на певну кількість інститутів, які створюють систему «стримування та противаг». Це означає, що влада повинна поділятися між трьома незалежними інститутами, таким чином за­побігаючи встановленню диктаторського режиму. Наприклад, у США влада поділяєть­ся між Конгресом, Президентом та Верховним судом. Принципу поділу влади дотри­муються всі ліберальні демократії. Влада повинна бути формально незалежною та політично нейтральною, щоб у разі необхідності захистити індивіда від свавілля дер­жави. Інші механізми розподілу влади — це кабінет міністрів (який стримує владу прем'єр-міністра), парламент (контролює виконавчу владу), бікамералізм (стримує владу кожної законодавчої палати) та територіальний поділ на прикладі федералізму та місцевого самоврядування (стримує владу центрального уряду).

Ліберальна демократія. Демократія, як відомо, означає «владу демосу», де де­мос означає народ, хоча спочатку цей термін використовувався для позначення бід­них (бідноти), або «багатьох». Більш сучасну версію демократичного принципу можна побачити в зверненні Авраама Лінкольна в Геттісбурзі в 1863 р., де він на­голошував на необхідності «влади народу для народу». Але демократія — спірне поняття: немає чіткого визначення цього поняття, а є лише декілька конкуруючих визначень; тому й не існує єдиної моделі демократичного режиму, хоча історично найбільш успішною моделлю була ліберальна демократія. Тим не менш ліберально- демократичні системи мають гібридний характер: вони втілюють дві особливі риси: демократичну та ліберальну. Ліберальний елемент відображає віру в обмежену владу; демократичний елемент — відданість влади народу. Як модель демократії, ліберальна демократія має три основних риси.

Ліберальна демократія це непряма та представницька форма де­мократії. До політичної влади приходять шляхом перемоги у виборах, які проводяться на засадах формальної політичної рівності: одна лю­дина — один голос, один голос — однакове значення».

Ґрунтується на конкуренції та виборі електорату. А це забезпе­чується політичним плюралізмом, співіснуванням великої кількості су­перечливих вчень, конфліктуючих суспільних філософій та політичних організацій.

Характеризується чітким розмежуванням термінів «держава» та «громадянське суспільство», що досягається стримуванням влади уряду та існуванням автономних груп та інтересів, ринком або капі­талістичною організацією економічного життя. Гібридна природа ліберальної демократії відображає основоположну амбівален­тність всередині лібералізму стосовно демократії. Багато в чому, це походить від впливу індивідуалізму, що втілює страх колективної влади та призводить до віри в політичну рівність. У ХІХ ст. ліберали часто розглядали демократію як явище за­грозливе та небезпечне. Беручи це до уваги, вони часто зверталися до ідей Платона та Аристотеля, які бачили в демократії систему, де править натовп. Основна ідея, яка непокоїла лібералів: демократія може стати ворогом свободи індивіда. Це ви­пливає з того, що «народ» — це не єдине ціле, а сукупність індивідів та груп, які мають власні погляди та протилежні інтереси. «Демократичний вихід» з конфлікту — це дотримуватися принципу, що воля більшості має превалювати над волею ме­ншості. Таким чином, демократія зводиться до правила 51 відсотка, що французь­кий політик Алексіс де Токвіль назвав «тиранією більшості». Отже, свобода індиві­да та права меншості можуть придушуватися в інтересах народу. У свою чергу, Джеймс Медісон стверджував, що найкращий захист від тиранії більшості — сис­тема стримування та противаг, яка робила б уряд відповідальним перед конкурую­чими меншостями та захищав би меншість приватних власників.