Джеймс Медісон (1751 —1836)

Американський політичний діяч та політичний теоретик. Медісон родом із штату Вірджинія, був ярим прихильником американського націоналіз­му. На Континентальному конгресі в 1778 р. він також відіграв провідну роль у створенні конституції США і Білля про права. Медісон працював міністром закордонних справ уряду Джефферсона 1801—1809 рр. та був четвертим президентом США.

Медісон був прихильником плюралізму та поділу влади, підтриму­ючи прийняття федералізму, бікамералізму. Таким чином, «медісонізм» наголошує на необхідності створення системи стримування та противаг як на головний спосіб запобігти тиранії. Тим не менш під час свого пе­ребування на посаді президента він намагався посилити державну владу. Найбільш відомі його твори — статті у часописі «Федераліст» (1787—1788).

Ліберали висловили певну скептичність стосовно демократії не лише через владу бі­льшості, а й із-за натури сучасної більшості в індустріальному суспільстві. Наприклад, Дж.-С. Мілль, вважав, що політична мудрість нерівно розподілена між індивідами і бага­то в чому залежить від освіти. В той час як неосвічені індивіди схильні діяти відповідно до вузьких інтересів свого класу, освічені здатні використовувати свою мудрість та до­свід на благо інших. Тому він наполягав на тому, що виборні політики повинні говорити від свого імені, а не від імені виборців. Тому він запропонував систему виборів, де непи­сьменні позбавлялися права голосу, а іншим надавали б один, два, три або чотири голоси — відповідно до рівня їхньої освіченості чи соціального статусу.

Іспанець Ортега-й-Гассет (1883—1955) висловив такі побоювання більш драматич­но в творі «Повстання мас». Гассет застерігав, що прихід масової демократії призведе до повалення цивілізованого суспільства та морального порядку, чим прокладе шлях для авторитарних правителів, які апелюватимуть до основних інстинктів мас.

Разом із цим до ХХ ст., більшість лібералів стала розглядати демократію як необ­хідність, яка обґрунтовувалася великою кількістю аргументів та доктрин. Саме перше ліберальне виправдання демократії ґрунтувалося на ідеї, що громадяни повинні мати засоби захистити себе від пригноблення владою. В ХVII ст. Джон Локк розробив об­межену теорію захисної демократії, стверджуючи, що право голосу має надаватися за­можним (тим, хто має власність), які тоді могли б захищати свої природні права від влади. Якщо шляхом оподаткування влада має силу експропріювати власність, то гро­мадяни мають право захистити себе, контролюючи склад органу, який створює систе­му оподаткування, — законодавчого органу. В часи Американської революції ця ідея знайшла своє втілення в лозунгу «Ні — оподаткуванню без представництва». Такі ути­літарні теоретики, як Єремія Бентам та Джеймс Мілль (1773—1836) розробили уявлен­ня про демократію, як про форму захисту індивіда шляхом загального виборчого пра­ва. Утилітаризм ґрунтується на вірі, що індивіди прагнуть до задоволення та бажають уникнути нестерпностей, тому вони голосуватимуть, щоб захистити свої інтереси (як вони їх визначають). Бентам дійшов висновку, що загальне виборче право (в його часи загальне право для чоловіків) єдиний шлях забезпечити велике щастя для великої кіль­кості осіб. Захисна демократія має на меті дати індивідам найбільшу можливість жити як вони того бажають, тому асоціюється з мінімальним втручанням з боку держави.

Порівняльна характеристика поглядів на демократію

Ліберали розглядали демократію з позиції індивідуалізму як консе­нсус виражений шляхом голосування, таким чином ототожнюючи де­мократію з виборами. Демократія стримує зловживання владою, про­те вона має діяти в конституційних межах, щоб запобігти тиранії більшості.

Консерватори схвалюють ліберально-демократичне правління, але з необхідністю захистити власність та традиційні інститути від простодушного бажання більшості. Але вони також пов'язують виборчу демократію з проблемами надмірного керування та економіч­ною стагнацією.

Соціалісти традиційно схвалювали радикальну форму демокра­тії, що ґрунтується на участі та бажанні поставити економічне життя під громадський контроль, називаючи ліберальну демократію капіталістичною демократією. Тим не менше, сучасні соціалісти схи­ляються до вчення ліберальних демократів.

Анархісти схвалюють пряму демократію та закликають до по­стійною участі громадян у радикальній децентралізації. Виборча або представницька демократія, на їхню думку, — це просто прикриття, за яким намагається скрити домінування еліти та примирити маси з їх пригнобленням.

Фашисти підтримують ідею тоталітарної демократії, маючи на увазі що справжня демократія — це абсолютна диктатура, коли лідер монополізує ідеологічну мудрість та здатний самостійно формулю­вати істинні інтереси народу.

Екологи часто підтримують радикальну демократію. «Темні» зе­лені розробили особливу критику електоральної демократії, яка зо­бражує її як спосіб нав'язування інтересів сучасного покоління прийде­шньому, та природі загалом. Більш радикальне схвалення демократії пов'язане з необхідністю політичної участі. Це пов'язують з ученням Ж.-Ж. Руссо та лібералом Дж.-С. Міллем. Мілль ще раз під­тверджує амбівалентність лібералів стосовно демократії. У своїй неприборканій формі демократія призводить до тиранії, але за відсутності демократії може перемогти не­освіченість та жорстокість. За Міллем, найбільша цінність демократії полягає в тому, що вона сприяє гармонійному розвитку людських здібностей. Беручи участь у полі­тичному житті, громадяни досягають вищого рівня власного розвитку. Такий підхід характеризує демократію як виховний досвід. Тому він відкинув принцип політичної рівності. Мілль вірив, що виборче право має надаватися всім, у тому числі й жінкам (що було досить радикальним у його час), крім неписьменних.

Але після ХХ ст. ліберальні теорії стосовно демократії менше зосереджували свою увагу на дозволі та участі, а більше на необхідності досягнення консенсусу всередині суспільства. Це можна побачити в працях теоретиків, які стверджували, що не індивіди, а організовані групи стають головними політичними акторами, та зображали сучасне індустріальне суспільство як складний комплекс, якому притаманне суперництво інте­ресів. З цієї точки зору демократія тим приваблива, що це єдина система, яка здатна під­тримувати рівновагу всередині складних сучасних суспільств. Демократія надає конку­руючим групам політичний голос, прив' язує їх до політичної системи, чим забезпечує політичну стабільність. Це привело до виникнення простіших теорій демократії. Аме­риканець Роберт Даль (н. 1915) та Чарльз Ліндблум назвали сучасні демократії «поліар- хіями», що означає правління багатьох, тобто систему правління, за якої збільшуються шанси рівної участі в управлінні суспільством. Поліархія характеризується поширенням громадянства на відносно велику частку дорослого населення та правом цих громадян повставати проти урядовців шляхом голосування. Це може виглядати далеким від ідеа­лу народного самоврядування, але воно має вирішальну перевагу в підтримуванні стій­кого рівня підзвітності та народної відповідальності багатьох як система правління, за якої збільшуються шанси рівної участі в управлінні суспільством.