Єремія Бентам (1748—1832)

британський філософ, реформатор і засновник утилітаризму. Ідеї Бен- тама сформували основу для філософського радикалізму, який був відповідальний за багато реформ у соціальному адмініструванні, пра- воуправлінні та економіці Вікторіанської Британії.

Бентам розробив альтернативу теорії природного права у формі моральної та філософської системи, заснованої на думці, що люди — раціонально егоїстичні істоти або корисні максималісти (дістають най­більшу користь). Використовуючи принцип найбільшої користі — «яко­мога більшого щастя для якомога більшої кількості людей» — він роз­винув виправдання Lаissez-faire (невтручанню) економічної, конститу­ційної реформи і, пізніше, — політичної демократії. Утилітарні переко­нання Бентама були розроблені у «Фрагментах (частинах) Уряду (дер­жави)» (1776) та більш повно — у «Принципах моральності та законо­давства» (1789).

У «Вступі до основ моралі і законодавства» І. Бентам писав: «Приро­да поставила людство під управління двох верховних властителів: страждання і задоволення. Саме їм належить визначати, що ми можемо робити, і вказувати, що ми повинні робити. До їхнього престолу прив'язані, з одного боку, зразки хорошого і поганого, з іншого — ланцюг причин і дій. Вони керують усім тим, що ми робимо, про що кажемо, про що думаємо: всілякі зусилля, які ми спроможні зробити з тим, аби відвер­нути це підданство, послугує тільки тому, щоб довести і його підтвер­дити. На словах людина може претендувати на заперечення їх могутно­сті, але в реальності вона завжди залишається їм підкореною. Принцип користі визнає таке підкорення і бере його за основу тієї системи, мета якої — вибудувати оселю щастя руками розуму і закону. Системи, які під­дають його сумніву, переймаються звуками замість смислу, впертістю замість розуму, тьмою замість світла...

Під користю розуміється та властивість предмета, за якою він прагне приносити благодійство, вигоду, добро і щастя тієї сторони, про інтереси якої йдеться: якщо ця сторона є ціле суспільство, то щастя суспільства; якщо це — окрема особа, то щастя цієї окремої особи».

Єремія Бентам. Основи моральності і законодавства

Бентам стверджував, що дії є корисними, якщо вони спрямовані на здобуття ща­стя, і шкідливими, якщо спрямовані на шкоду комусь, і що щастя слід розуміти як задоволення, а нещастя — як страждання або відсутність задоволення. Насолоду і страждання слід оцінювати за допомогою обчислення міри щастя чи нещастя (на- приклад, їх інтенсивності, тривалості і ступеня довершеності), що уможливлює приписування насолоді і стражданням якихось одиниць виміру чи якоїсь спіральної цінності і дозволяє підсумовувати їх разом. Ці обчислення є нейтральними стосов­но особистості, тож їх можна прикладати до різних людей, а водночас вони чутливі до інтенсивності, тож дають змогу осягнути різну міру насолоди різних людей. Ма­сштаби чи загальна кількість людей, включених до цієї дії, є важливою складовою цих обчислень, оскільки істинний стан справ визначається шляхом складання оди­ниць виміру або ж визначенням загальної цінності всіх насолод і страждань, які приносить різним людям окрема дія. Дія є корисною, якщо вона спричинює безу­мовне переважання насолоди над стражданнями. Кінцева мета — забезпечення ма­ксимального задоволення, тобто якнайбільшого можливого переважання насолоди над стражданнями в усіх людей, причетних до цієї конкретної дії. Формула «якнай­повніше щастя для якнайбільшого числа людей» якраз і виражає цю мету. Тому то ті соціальні, політичні, правові реформатори, які згуртувалися навколо думки Бен- тама, і поширювали цю формулу, яка вимагає змін у суспільстві.

Вона прирівнює «добро» до задоволення чи щастя, а «зло» — до болю та нещастя. Тому припускається, що індивіди діють так, щоб максимально збільшити насолоду і зменшити біль. Це підраховується у виразі корисності і зазвичай виглядає як задово­лення, отримане від матеріального споживання. Принцип «якомога більше щастя» може бути використаний для оцінювання законів, установ і навіть політичних сис­тем. Утилітаризм дії розцінює дію як правильну, якщо вона приносить хоча б стільки ж задоволення, скільки будь-яка інша дія. Утилітаризм розцінює дію як правильну, якщо вона відповідає правилу, яке, за умови загального дотримання, несе позитивні наслідки в цілому, а не тільки щодо індивідуальної людської поведінки. Державні установи та законодавство можуть оцінюватись за критерієм «якомога більшого щас­тя». Проте ця формула має мажоритарне значення, оскільки використовує щастя «якомога більшого числа людей» як міру того, що є морально правильним, отже, до­пускає, щоб інтереси більшості важили більше, ніж інтереси меншості. Ліберали, на противагу, вірять, що право переслідувати свої інтереси повинен мати кожен індивід, а не тільки ті, хто опинився в більшості. Тому ліберали побоюються, що чітке впро­вадження принципів Бентама може вилитись у тиранію більшості. Проте ця справа з «якомога більшою кількістю людей» також пояснює, чому наприкінці XIX та на по­чатку XX ст. соціалістичні мислителі також були захоплені утилітаризмом.

Економічний лібералізм. Кінець XVIII та початок XIX ст. засвідчили розвиток класичної економічної теорії у працях політичних економістів, таких як Адам Сміт та Девід Рікардо (1770—1823). Смітова праця «Багатство націй» (1776) у багатьох відношеннях була першою з економічних підручників. Його ідеї були почерпнуті з ліберальних та раціоналістичних припущень про природу людини і зробили вели­кий внесок у дискусії щодо бажаної ролі держави в громадянському суспільстві. Сміт писав у час широко розповсюджених державних обмежень економічної діяль­ності. Меркантилізм, провідна економічна ідея XVI та XVII ст., сприяв втручанню урядів в економічне життя, у спробу стимулювати експорт товарів та обмежити ім­порт. Економічні праці Сміта були написані з метою, щоб заперечити мерканти­лізм. В них натомість відстоювався принцип, що економіка краще працює, якщо її залишити в спокої.