5. СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

5. СУЧАСНИЙ ЛІБЕРАЛІЗМ

Сучасний лібералізм у науковій літературі описується як «лібералізм XX ст.». Як­що розвиток класичного лібералізму був тісно пов'язаний із виникненням індустрі­ального капіталізму у XIX ст., то сучасні ліберальні ідеї пов'язані з подальшим роз­витком індустріалізації. Індустріалізація призвела до значного зростання добробуту деяких верств населення, але також супроводжувалась поширенням кризи, бідності, неосвіченості та хвороб. Більше того, соціальну нерівність стало складніше ігнору­вати, оскільки було видно, що зростаючий промисловий робітничий клас був не- вдоволений низькою платнею, безробіттям та погіршенням життєвих та робітничих умов. Такі зміни мали вплив на британський лібералізм з кінця XIX ст., пізніше — в інших країнах. Натомість американський лібералізм знаходився поза впливом де­пресії 30-х років. У цих історичних обставинах ліберали зіткнулися зі складністю підтримувати переконання, що прихід індустріального капіталізму приніс із собою загальний добробут та свободу для всіх. Як наслідок, багато хто переглянув ранні ліберальні сподівання на те, що необмежене переслідування власного інтересу створює соціально справедливе суспільство. Оскільки ідея економічного індивідуа­лізму все більше піддавалася критиці, ліберали переглянули своє ставлення до дер­жави. Мінімальна держава (тобто та, яка найменше втручається в справи окремого індивіда), за класичною теорією, була цілком неспроможна виправити несправед­ливість та нерівність громадянського суспільства. Тому сучасні ліберали змушені були підтримувати розвиток держави-інтервента або уповноваженої державою осо­би чи певного інституту.

Сучасний лібералізм характеризується з двох досить різних сторін. Класичні лі­берали, зокрема стверджують, що лібералізм ефективно порвав із принципами та доктринами, які «ще раніше визначали його як такого, що відмовився від індивіду­алізму та звернувся до колективізму». Інші сучасні ліберали намагаються показати,

142 що вони радше добудували, ніж зрадили класичний лібералізм. Отже, на наш по­гляд, якщо класичний лібералізм характеризується чіткою теоретичною послідовні­стю, то сучасний лібералізм є шлюбом між старим та новим лібералізмом (неолібе­ралізмом) і, таким чином, містить певну ідеологічну та теоретичну суперечність. Характерні ідеї сучасного лібералізму включають:

•  індивідуальність;

•  позитивну свободу;

•  соціальний лібералізм;

•  економічне управління (менеджмент).

Індивідуальна свобода. Ідеї Джона Стюарта Мілля в науковій літературі були описані як «серце лібералізму». Адже він поклав «місточок між класичним та су­часним лібералізмом». Його ідеї якби повертаються назад до XIX ст., так само див­ляться вперед у ХХІ ст. Праця «Про свободу» (1859) найчіткіше показала зв'язки ідей Мілля із сучасною ліберальною думкою. Вона містить основні положення лі­беральних тверджень на захист індивідуальної свободи. Мілль зауважував, що «над самим собою, над власним тілом і розумом індивід є сувереном». Ця концепція свободи є по суті негативною, оскільки зображає свободу як відсутність обмежень на егоїстичні дії індивіда. Мілль вважав її необхідною, але недостатньою умовою свободи. Він розглядав свободу як позитивну та конструктивну силу. Це давало можливість індивідам брати під контроль власне життя, досягати автономії чи са- мореалізації. Мілль перебував під сильним впливом європейського романтизму і вважав думку про людей як максимізаторів користі неглибокою та непереконли­вою. Він палко вірив в індивідуальність, особливість, навіть унікальність кожної особи. Цінність внутрішньої свободи в тому, що вона надає можливість індивідам розвивати таланти, здібності, знання та удосконалювати свою сприйнятливість. Мілль не погоджувався з бентамівським утилітаризмом у тому, що Бентам твердив, що дії можуть оцінюватися тільки за кількістю задоволення чи болю, які вони при­носять. Для Мілля існували «вищі» та «нижчі» задоволення. Мілль виступав за сприяння тим задоволенням, які розвивають інтелектуальні, моральні та естетичні якості індивіда. Його не хвилював простий пошук задоволення, а тільки такий, що супроводжується персональним саморозвитком, проголошував, що він краще буде «незадоволеним Сократом, ніж задоволеним дурнем». Таким чином, він заклав ос­нову для розвитку моделі індивідуалізму, яка зробила акцент на людському процві­танні на противагу непродуманому задоволенню інтересів. Однак Мілль не зробив висновку, що держава має вести індивідів до особистісного зростання та «вищих» задоволень, бо, як і Токвіль, боявся поширення пристосування в суспільстві. На­приклад, назважаючи на те, що він пропагував поширення освіти як напевне най­кращого шляху досягнення задоволення, він боявся, що державна освіта просто означатиме, що всі будуть поділяти одні й ті самі погляди та переконання.

Позитивна свобода. Чіткий перелом ранньої ліберальної думки прийшов на­прикінці XIX ст. із працею британського філософа Т. Г. Гріна (1836—1882), чиї твори вплинули на покоління «нових ліберальних» мислителів, таких як Л. Т. Хоб- хаус (1864—1929) та Дж. А. Гобсон (1854—1940). Грін вважав, що необмежене прагнення прибутку, яке захищалось класичним лібералізмом, зумовило зростання нових форм бідності та несправедливості. Економічна свобода небагатьох зашкодила життєвим шансам багатьох. Слідом за Дж. С. Міллєм він відкинув ранню лі­беральну концепцію про людей як по суті максимізаторів користі і запропонував більш оптимістичний погляд на людську природу. Згідно з Гріном, індивіди симпа­тизують одне одному, вони здатні на альтруїзм. Індивід володіє соціальними обов'язками, а не тільки індивідуальними і, таким чином, пов'язаний іншими узами піклування та співчуття. Така концепція людської природи, безперечно, перебувала під впливом соціалістичних ідей, які наголошували на товариській та кооператив­ній природі людства. У результаті ідеї Гріна були названі «соціалістичним лібералі­змом».

Грін також заперечував класичну ліберальну думку про свободу. Негативна сво­бода лише відводить зовнішній тиск на індивіда, надає йому волю обирати. У випа­дку, коли підприємства бажають максимально збільшити прибутки, негативна сво­бода виправдовує їхнє право найняти найдешевшу робітничу силу з можливих. Наприклад, найняти дітей, а не дорослих або жінок, а не чоловіків. Економічна сво­бода може, таким чином, призвести до експлуатації. Грін стверджував, що контрак­ти по роботі укладаються не вільними та рівними індивідами. Робітники іноді ви­мушені приймати роботу, бо бідність та голод — єдині альтернативи, в той же час роботодавці зазвичай мають розкіш обирати поміж робітниками. Свобода вибору на ринку, таким чином, є неадекватною концепцією індивідуальної свободи.

На місце негативної свободи Грін запропонував ідею позитивної. Свобода — це здатність особи розвивати та отримувати індивідуальність, вона включає здатність індивіда усвідомлювати свій потенціал, отримувати кваліфікацію та знання і дося­гати задоволення. Необмежений капіталізм не дає всім однакових можливостей для самореалізації. Наприклад, робітничий клас тримають в умовах бідності, хвороб, безробіття та неосвіченості. Через усунення зовнішнього тиску на індивіда негати­вна свобода може бути не більше, як свободою голодувати, в той час як позитивна свобода має на меті уповноважити індивіда та убезпечити людей від соціального зла, яке загрожує зруйнувати їхнє життя. Такий погляд, наприклад, був висловле­ний у Великій Британії у доповіді Беверіджа (1942), який накреслив план для роз­ширення добробуту держави в її атаці на так звані «п'ять гігантів»: нужда, хвороба, неосвіченість, убогість та безробіття. Якщо ринкове суспільство не забезпечує ін­дивідів рівними можливостями зростання та розвитку, то, як стверджували сучасні ліберали, це може бути досягнуто тільки через колективну дію, застосовану уря­дом. Під впливом німецького філософа Гегеля (1770—1831), який зобразив держа­ву як етичну ідею, яка втілює колективні прагнення суспільства, Грін вважав, що держава наділена соціальними обов'язками перед її громадянами. Вона розгляда­ється не тільки як загроза індивідуальній свободі, але, у відомому сенсі, як її га­рант. На відміну від ранніх лібералів, сучасні були готові розглядати державу як уповноважувальний інститут, що дотримується надзвичайно широкого спектру со­ціальних та економічних обов'язків.

Хоча це, безперечно, потягнуло за собою перегляд класичних ліберальних тео­рій, до відмови від основоположних ліберальних ідей не дійшло. Сучасний лібера­лізм наблизився до соціалізму, але він не ставив соціум перед індивідом. Для Т.Г. Гріна, наприклад, свобода виражається в моральних діях індивідів. Держава не може змушувати людей робити невідповідальні моральні рішення. Баланс між дер- жавою та індивідом було змінено, але основний обов'язок перед потребами та інте­ресами індивідів залишився. Сучасні ліберали поділяють думку класичних лібера­лів щодо індивідуалів, які покладаються на себе і беруть відповідальність за власне життя. Це і є суттєвою відмінністю і визнанням того, що це може статися тільки в тому разі, якщо соціальні умови цьому сприятимуть. Таким чином, центральна проблема сучасного лібералізму така — допомагаючи індивідам, допомагати собі.

Соціальний лібералізм. XX ст. було свідком зростання державного втручання у більшості західних держав та в багатьох тих, що розвиваються. В основному таке втручання набуло форми соціального забезпечення: спроби уряду забезпечити під­тримку громадян через боротьбу з бідністю, хворобами та неосвіченістю. Якщо мі­німальна держава була типовою для XIX ст., то протягом XX ст. сучасна держава стала державою так званого загального добробуту. Це трапилось як наслідок бага­тьох історичних та ідеологічних факторів. Уряди, наприклад, намагалися досягти національної продуктивності, більш здорових робітничих сил та сильніших армій. Вони також підпали під вплив тиску електорату за соціальну реформу з боку про­мислових робітників та в деяких випадках селян, яким були надані виборчі права. Політичний аргумент за політику, що відстоює впровадження соціального забезпе­чення, не був прерогативою жодної з ідеологій. До нього в різний спосіб зверталися соціалісти, ліберали, консерватори, феміністи і навіть іноді фашисти. Всередині лі­бералізму аргументи за соціальний добробут висунули сучасні ліберали, на відміну від класичних лібералів, які підносять достоїнства самодопомоги та особистої від­повідальності. Сучасні ліберали захищали політику впровадження соціального за­безпечення на підставі рівності можливостей. Якщо окремі індивіди чи групи по­ставлені в невигідне становище соціальними обставинами, то держава зобов'язана зменшити чи усунути такі незручності. Тим не менше, сучасні ліберали вважали, що таке розширення обов'язків уряду не зменшило особистих прав, а скоріше роз­ширило їх. Громадяни отримали низку соціальних прав, таких як право на працю, право на освіту та право на гідне помешкання. Класичні ліберали, на противагу, вважають, що єдині права, якими наділені громадяни, це негативні права, ті, що за­лежать від обмеження державної влади. Це стосується більшості традиційних гро­мадянських свобод, які поважаються лібералами, такі як свобода слова, віроспові­дання та зборів. Ці права становлять «особисту сферу», яка не має зачіпатись державою. Права на добробут, з іншого боку, є позитивними, бо тільки вони мо­жуть бути задоволені позитивними діями уряду, шляхом запровадження пенсій, утримання і, напевне, державних медичних та освітніх послуг.

Протягом XX ст. ліберальні партії та ліберальні уряди зазвичай боролися за змі­цнення соціального добробуту. Підвалини державного добробуту у Великій Брита­нії були закладені перед Першою світовою війною ліберальним урядом Асквіта, який запровадив пенсії по старості та обмежену систему страховок по безробіттю та по здоров'ю. Після Другої світової війни за лейбористського уряду Аттлі бри­танський соціальний добробут значно збільшився. Це відбулося згідно з доповіддю 1942 р., написаною відомим лібералом Уїльямом Беверіджем (1879—1963). Згідно з нею, належало створити всебічну систему соціального захисту, яка охопить усіх громадян «від колиски до могили». У США політика соціального добробуту була розвинута в 1930-х роках під час правління Ф. Д. Рузвельта. Ідеї економічного лібе­ралізму та самодопомоги ще тривалий час у XX ст. залишались переважаючими. Особливо за «Новим курсом» Рузвельта допомога, запропонована безробітним, старим, дітям, вдовам та сліпим значно зросла. Лібералізм «Нового курсу» досяг свого апогею в 1960-х роках внаслідок організації політики «Нових рубежів» Джо­на Кеннеді та програми «Великого суспільства» Ліндона Джонсона. Джонсон зосе­редився на удосконаленні громадянських прав американських темношкірих й про­тидії бідності та убогості американських міст. У деякому відношенні сучасний лібералізм успадкував частину схожих між лібералізмом та соціалізмом ідей. «Но­ві» ліберали кінця XIX ст. перебували, наприклад, під впливом ідей фабіанського соціалізму. Ця схожість стала найбільш вираженою в другій половині XX ст. з по­явою соціал-демократичного лібералізму, особливо в працях Джона Роулза. Соціал- демократичний лібералізм вирізняється своєю підтримкою відносної соціальної рі­вності, яка зазвичай розглядається як визначальна цінність соціалізму. У «Теорії Справедливості» (1970 р.), Роулз розробив захист перерозподілу та зростання доб­робуту, заснованого на ідеї «рівності як чесності». Він стверджував, що якщо люди нічого не б не знали про соціальний стан та умови, вони б швидше сприйняли б су­спільство прихильників «рівності як чесності», ніж противників рівності, заснова­ної на одних бажаннях уникнути бідності більше, ніж привабливість багатства. Та­ким чином він запропонував «принцип різниці», суть якої полягає в тому, ; мають бути влаштовані такі соціальні та економічні нерівності, які б були корисними для найменш заможних, при цьому визнаються певні розміри нерівності з тим, щоб створити стимул до праці. Але, така теорія справедливості залишається більш лібе­ральною, ніж соціалістичною, оскільки в її основі лежить перевага ідей про егоїзм та особистий інтерес, ніж з переконань про соціальну солідарність.