Едмунд Бери (1729—1797)

магниевый скраб beletage

Уродженець Дубліну, британський державний діяч, політичний теоре­тик, батько англо-американської консервативної традиції. Представник партії Вігів. В 1759-1765 р. працював секретарем Гамільтона. Прихиль­но ставився до Американської революції 1776 р., хоча зробив собі ім'я на жорсткій критиці Французької революції 1789 р. В 1766р., 1774 — 1780рр. обирався до британського парламенту, де обґрунтовував кон­цепцію про парламентську партію, в якій члени партії повинні об'єднуватися не навколо політика, а навколо принципів політики. Він визначив політичну лінію такої партії, яка базувалася на принципах на­ціональної користі, а не особистої чи групової.

Берк категорично заперечував спроби надання нових якостей фра­нцузьким політикам відповідно до абстрактних принципів свободи, рів­ності й братерства, мотивуючи це тим, що мудрість більшою мірою ви­ражена в досвіді, традиції та історії. Тим не менш він був певен, що французька монархія частково сама несе відповідальність за свою до­лю, оскільки вона повністю заперечувала догму «зміни для збережен­ня». Берк бачив у законодавстві доволі бліді перспективи, розуміючи, що воно доволі рідко сприяє доброму, хоча й запобігає поганому. Крім того, Берк підтримував класичну економіку Адама Сміта й розглядав ринкові сили як «закон природи».

Консерватизм, адаптувавшись під існуючі традиції й національну культуру, на­був різних рис у різних державах. Наприклад, англійський консерватизм зазнав чи­малого впливу безпосередньо від ідей Берка, який надавав перевагу не сліпому ба­жанню змінитися, а розсудливій готовності «змінитися, щоб зберегтися». У XIX ст. британські консерватори захищали соціально-політичний лад, який уже встиг за­знати доленосних змін, особливо після занепаду абсолютної монархії після Англій­ської революції XVII ст. Такі реалістичні принципи справили неабиякий вплив на консервативні партії, засновані в інших країнах. Так, канадська консервативна пар­тія здобула назву Прогресивної консервативної, щоб не пов' язувати себе з реакцій­ними ідеями та поглядами.

ц

? /

У континентальній Європі, де залишалися існувати майже протягом усього XIX ст. деякі автократичні монархії, еволюціонувала інша, авторитарна, форма консер­ватизму, яка захищала монархічний лад та непохитні цінності аристократії від по­току реформ. Консерватори, особливо німецькі й італійські, зуміли прийняти полі­тичну демократію та соціальні реформи повною мірою лише зі створенням християнсько-демократичних партій після Другої світової війни. З іншого боку, на США доктрини консерватизму фактично не вплинули. США як держава сформува­лася в результаті успішної колоніальної війни проти британської корони. Амери­канська система управління та її політична культура відображає ліберальні та про­гресивні цінності, а представники обох найвпливовіших партій — республіканці та демократи — завжди обурювалися на ототожнення з «консерваторами». Єдиний випадок, коли представники обох партій відкрито висловлювали консервативні по­гляди, мав місце в 60-і роки XX ст., особливо південними демократами й крилом Республіканської партії на чолі із сенатором Баррі Голдуотером, які в 1970—80-і роки підтримували Рональда Рейгана як губернатора Каліфорнії та його ж як пре­зидента в 1981—1989 рр.

Оскільки консервативна ідеологія виникла як реакція проти Французької рево­люції як процесу модернізації на Заході, складно визначити політичний консерва­тизм поза Європою та Північною Америкою. Політичні рухи в Азії, Африці та Ла­тинській Америці еволюціонували як пошук шляхів та опору змінам і як засіб збереження звичайного життєвого ладу, але вони рідко використовували для цього виключно консервативні гасла та цінності. Винятком цього по праву можна вважа­ти Японську ліберально-демократичну партію (ЯЛДП), яка функціонувала і мала вплив на японську політику з 1955 р. ЯЛДП тісно пов'язана з інтересами бізнесу і покликана сприяти функціонуванню приватного сектора. Одночасно вона намага­лася зберегти традиційні звичаї та цінності Японії. Крім того, ця партія підтриму­вала виключно консервативні засади — лояльність, обов' язок, ієрархію. В інших державах консерватизм став проявом популістського авторитаризму. Наприклад, режими Перона в Аргентині та Хомейні в Ірані ґрунтувалися на жорсткій централі­зації влади, але й здобули підтримку народу на базі націоналізму, економічного прогресу та захисту цінностей і традицій.

Хоча консерватизм являє собою найбільш стриману політичну ідеологію, він як такий був одночасно і винятково потужним. Процвітання консерватизму зумовлено його небажанням прив'язатися до фіксованої системи догм. Помітне відродження консервативної вдачі стало очевидним із 70-х років XX ст., коли в багатьох державах політичні ваги різко хитнулися вправо. Яскравим прикладом можуть слугувати роки правління М. Тетчер у Великій Британії 1979—1990 рр. та адміністрація Рейгана у Сполучених Штатах 1981—1989 рр. Обидва режими практикували незвично радика­льний та ідеологічний тип консерватизму — неоконсерватизм. Неоконсерватизм ба­гато взяв від принципу вільної ринкової економіки, таким чином глибоко поділивши консерватизм ізсередини. Справді, тетчеризм та рейганізм і неоконсерватизм як та­кий не тотожний з ідеологією консерватизму: занадто вже ці «нові галузі» зазнали впливу з боку класичної ліберальної економіки. Неоконсерватизм кинув виклик тра­диційним консервативним поглядам на економіку, але все одно він залишається час­тиною консервативної ідеології. По-перше, неоконсерватизм не відмовився від типо­вих соціальних принципів консерватизму — віри в порядок, владу й дисципліну, а в деякому розумінні навіть посилив їх. Більше того, жага неоконсерватизму до вільно­го ринку виявила ступінь впливу ліберальних ідей на консерватизм. Як і будь-яка по­літична ідеологія, консерватизм має свої традиції. Так, у XIX ст. він ототожнювався з жорстоким захистом монархії й аристократії, принципи якої вижили в світі, що роз­вивався, як авторитарні рухи. У XX ст. західні консерватори поділилися на тих, хто підтримував втручання держави в економіку, і тих, хто закликав до лібералізації рин­ку, вільної торгівлі. Вага консерватизму — в пошуку приведення до ладу засад кон­серватизму через переоцінку співвідношень між традиціями на користь свободи волі. Таким чином, це принесло настільки глибоку ідеологічну напругу на поверхню, що могло становити загрозу самому виживанню консерватизму. 2. ОСНОВНІ ЦІННОСТІ

Ціннісні орієнтації консервативної ідеології завжди були підґрунтям для різного роду суперечок. Наприклад, існує думка, що консерватори краще розуміють те, що заперечують, ніж те, що вони ж і проповідують. У такому розумінні консерватизм змальовували як негативну філософію, яка закликає протистояти або хоча б підо­зріло ставитися до змін. Однак якби консерватизм був лише реакційним захистом статус-кво, він мав би більше відношення до політики, а не до ідеології. Взагалі ба­гато людей чи їх груп можуть підходити під термін «консерватори» в тому розу­мінні, що вищезгадані групи опираються змінам, але носіями консерватизму як по­літичного переконання вони, звичайно, не є. Наприклад, одна частина членів КПРС, або ортодоксальні комуністи, чинили опір демонтажу командно- адміністративної системи економіки, а друга частина — соціалісти згуртувалися для захисту благоденства держави чи націоналізованої промисловості. Обидві ці групи можна назвати консерваторськими з огляду на їхні дії, але аж ніяк не на їхні політичні переконання. Бажання не зазнати змін може бути періодичним у самому консерватизмі, але виключний шлях збереження цієї позиції вирізняє консерватизм з-поміж прихильників політичних доктрин, які з ним конкурують.

З іншого боку, змалювання консерватизму як ідеології викликає небезпеку обу­рення з боку самих консерваторів. Вони завжди надавали перевагу тлумаченню своїх переконань як «складу розуму» чи «здоровому глузду і невизнанню їх як яко­гось «-ізму» чи ідеології взагалі. Наприклад, англійський політичний дослідник лорд Х'ю Сессіл (1912) визначав консерватизм як «природну схильність людського розуму». Інші, навпаки, переконували, що консерватизм відрізняється тим, що при­діляє особливу увагу історії й досвіду й заперечує раціональне.

Однак незважаючи на різноманітні підходи, слід зауважити, що консерватизм — не простий реалізм, ні тим паче опортунізм. Він сягає корінням у певні політичні вірування про людське буття, суспільство, де існують люди, важливість політичних цінностей. Так само як лібералізм чи соціалізм, консерватизм повинен бути прави­льно розтлумаченим як ідеологія. Ось які найважливіші погляди він включає:

•   традицію (традиціоналізм);

•   людську недосконалість (скептицизм);

•   органічне суспільство (органіцизм);

•   ієрархію суспільних інститутів та влади (ієрархізм, кратоцизм);

•   власність (приватизм).

Традиція і традиціоналізм. Основна ідея консерватизму — захист традицій. Традиція посилається на цінності, практику й інституції, які існували завжди й осо­бливо передавалися з покоління до покоління. Ліберали, навпаки, впевнені, що со­ціальні інституції слід оцінювати не за тим, як довго вони існують, а наскільки ко­рисними вони є для індивіда. Якщо ж інституції не виконали своїх функцій, їх слід реформувати або взагалі скасувати. Так, ліберали зазвичай приходили до висновку, що монархія — зайва інституція в сучасному світі, яку слід ліквідувати. Однак кон­серватори суворо це заперечують і з деяких причин вважають, що традиції й інсти­туції слід ретельно зберегти, оскільки вони пройшли випробування часом.

Для деяких консерваторів цей висновок відображає їхні релігійні вірування. Якщо світ вважається створеним Богом, традиції й практика суспільства розгляда­тимуться як «дар Божий». Тому Берк вважав, що суспільство сформоване за зако­ном Божим, або, як він його називав, «законом природи». Якщо людство вносить корективи до світового устрою, воно кидає виклик Божій волі, і скоріше погіршить свій стан, ніж покращить його. З XVIII ст. стало значно складніше зазначати, що традиції відображають волю Божу. Берк міг вважати, що інститут монархії визна­чений Богом тому, що інститут довго зберігався і досі був прийнятним майже в усьому світі. Однак з посиленням історичних змін старі традиції змінили нові, які (наприклад, вільні вибори й загальне виборче право) однозначно були створені лю­диною і аж ніяк не «даровані Богом». Тим не менш, релігійний опір змінам все ще живий завдяки сучасним фундаменталістам, які вірять, що воля Божа була відкрита людству релігійними текстами.

Більшість консерваторів підтримують традицію без потреби доказів її божест­венного походження. Наприклад, Берк описував суспільство як співробітництво «мертвих, живих і ненароджених». Британський новеліст і повістяр Дж. К. Чес- терсон (1874—1936) сформулював таку думку: «Традиція означає надання голосу невідомості всіх класів: наших предків. Це демократія мерців. Традиція відмовля­ється підкоритися пихатій олігархії тих, хто зараз ходить по Землі».

У цьому розумінні традиція відображає накопичену мудрість минулого. Інсти­туції й практики минулого пройшли випробування часом і тим паче мають зберег­тися для благоденства наступних та сучасних поколінь. Це уявлення про традицію відображає фактично дарвінську думку, що традиції й інституції збереглися саме тому, що являли собою щось цінне. Природний відбір «ухвалив» їх і виявив їхню здатність виживати. Так, консерватори Великої Британії наполягають на збережен­ні інституту монархії саме тому, що вона втілює історичну мудрість і досвід. Особ­ливо корона забезпечила Британії статус центру національної лояльності та повагу «поза» політикою партії; це просто спрацювало.

Консерватори обожнюють традицію ще й тому, що вона викликає як у суспільс­тва, так і індивіда почуття визначеності. Традиції й практики, які встановилися, можуть розпізнати люди; вони знайомі та переконливі. Крім того, традиції надають людям почуття «укорінення» й належності, що посилюється історичним підґрун­тям. Інститут монархії, наприклад, генерує соціальну згуртованість через зв'язок людей з їхнім минулим і надає їм відчуття того, ким вони є. З іншого боку, зміни — це подорож до невідомого: вони створюють необов'язковість і беззахисність, таким чином наражаючись на власну небезпеку. Традиція, крім того, включає в себе знач­но більше, ніж політичні інститути, випробувані часом. Вона зберігає всі ті звичаї та соціальні практики, які є знайомими та генерують безпеку й належність, класи­фікує все від наполягання на традиційному вбранні й перуках для юристів до, на­приклад, традиційного кольору поштових скриньок і телефонних будок.

Отже, якщо дивитись на консервативну традицію з історично-онтологічного і аксіологічного вимірів, то можна уявити собі, що такий традиціоналізм включає в себе певний суспільно-політичний лад, який розуміється як продукт історії, спад­щина від покоління до покоління. Усі соціальні інститути і політичні установи — це не штучні утворення. Кожне покоління виступає тимчасовим утриманцем, а не повноправним власником соціальної і політичної спадщини. Тому він включає в себе такі незаперечні положення:

•   політика повинна спиратися на усталені традиції;

•   існуючі інститути, установи і види практики будуть збережені за будь-яких умов;

•   соціальні і політичні зміни (особливо революційні) не заслуговують на довіру.

Але це не зовсім так! При уважному і ґрунтовному аналізі історичної спадщини

можна стверджувати, що консервативному традиціоналізму притаманна схильність до сутнісних і якісних змін. З цього приводу Е. Берк писав: «Якщо держава позбав­лена можливості до змін, то в неї немає можливості турбуватися про власний стан». Тому в консерватизмі висуваються вимои до змін, зокрема:

а)  зміни повинні бути відповіддю на зміни зовнішніх обставин існування держа­ви (зокрема приріст населення, чисельність освічених людей, нове співвідношення між сільським господарством та промисловістю, динаміка міждержавних відносин і

т. д); ...   .

б)  зміни повинні бути реакцією на потреби великих мас людей, які випливають із зміни реальних обставин, причому конкретних обставин;

в)  зміни повинні бути настільки поступовими, щоб можна було завчасно проти­діяти негативним побічним наслідкам.

У той же час консерватори виступають проти великих і неочікуваних революцій:

1.  В Англії — революція і громадянська війна не привела до правління святих, а сприяла установленню військової диктатури, потім — Реставрація і все було втра­чено.

2.  У Франції — революція, якобінська дестабілізація, військова диктатура, Па­ризька Комуна.

3.  В Росії — всім відомо.

Людська недосконалість (скептицизм). Великою мірою консерватизм є «філосо­фією людської недосконалості» (О'Салліван, 1976). Інші ідеології припускають, що всі людські якості природно є «добрими» або можуть стати такими за покращення суспі­льних обставин. У своїх найбільш екстремальних проявах такі думки є утопічними й розглядають досконалість людства в ідеальному суспільстві. Консерватори ж відхиля­ють ці, в кращому випадку, ідеалістичні мрії й беруть натомість за основу своєї теорії доктрину про недосконалість людської природи й неможливість удосконалити її. Ро­зуміння людської недосконалості досить багатогранне. По-перше, людина вважається створінням психологічно обмеженим і залежним. На думку консерваторів, люди бо­яться ізоляції та нестабільності. Психологічно вони прямують до безпечного й знайо­мого і, що головне, шукають захисту в розумінні «свого місця». Таке змалювання люд­ської природи помітно відрізняється від образу самовпевненого, ініціативного та «конче практичного» створіння з ранньої ліберальної доктрини. Віра в жагу індивідів до захисту й належності призвела консерваторів до надання особливої уваги важливос­ті суспільного ладу, спричинила підозру до привабливості свободи. Порядок означає стабільність і передбачуваність життя, захищає мінливий світ. З іншого боку, свобода надає індивідам вибір і може управляти змінами й мінливістю. Думки консерваторів часто перекликалися з поглядами Томаса Гоббса щодо готовності пожертвувати сво­бодою заради суспільного порядку.

Тоді як інші політичні філософії простежують витоки аморальної чи злочинної поведінки у суспільстві, консерватори впевнені, що всі стежки ведуть до індивіда. Людське єство як таке вважається морально недосконалим. Консерватори дотри­муються песимістичної, навіть гоббсистської думки щодо природи людини. Людст­во егоїстичне й жадібне від природи, у ньому немає нічого досконалого; Гоббс за­значав, що головна спонука людини — бажання «влади над владою». Деякі консер­ватори пояснюють це, посилаючись на вчення про «первісний гріх» у Старому За­повіті.

Отже, злочин не є результатом суспільної нерівності, як воліють вважати соціа­лісти й сучасні ліберали: скоріш за все, злочин є наслідком основних людських ін­стинктів. Людей можна впевнити поводитися цивілізовано, лише утримуючи їх від вираження насильницьких й антисоціальних імпульсів. І єдиний ефективний шлях їх стримування — закон, підкріплений знанням того, що він буде жорстко насаджу­ватися. Це пояснює вибір консерваторами сильного управління та суворих кримі­нально-карних режимів, які часто ґрунтуються на довгострокових ув'язненнях, за­стосуванні тілесної кари чи навіть вищої міри покарання.

На думку консерваторів, закон потрібен не для підтримки свободи, а для захисту порядку. Концепції закону та порядку настільки тісно пов'язані в консервативній доктрині, що фактично являють собою єдину змонтовану концепцію.

Вважаються обмеженими й інтелектуальні здібності людства. Консерватори традиційно вважали світ надто складним для всеохоплюючого його розуміння лю­диною. За визначенням англійського політичного філософа Майкла Оукшота (1901—1990), політичний світ є «безмежним і бездонним». Отже, консерватори пі­дозріло ставляться до абстрактних ідей та систем поглядів, які, на їхню думку, по­требують, зрозуміти незрозуміле. Вони надають перевагу тому, що базують свої погляди на традиції, досвіді й історії, формулюючи обережний, стриманий і, на­самперед, прагматичний підхід до світу, уникаючи, якщо це можливо, доктринар- них і догматичних поглядів. Звучні політичні принципи на зразок «прав людини», «рівності» й «соціальної справедливості» здатні викликати небезпеку, оскільки да­ють зелене світло реформуванню та перебудові світу.

Отже, консерватизму як політичній ідеології притаманні світоглядний і полі­тичний скептицизм. Згідно з цим поняттям, знання про створення і реформування держави не може бути установлено або передано апріорно. Це знання випливає лише із безпосереднього досвіду і ґрунтується тільки на ньому. Сам же досвід — це надіндивідуальне творіння. Жодна людина впродовж свого життя не в змозі засвої­ти його повністю.

Отже, скептичне відношення до будь-якого знання про суспільство і політику — інтелектуальний фундамент консервативного традиціоналізму. Консерватор пере­конаний, що політична мудрість уже втілена в існуючих звичаях, інститутах і зако­нах. Політична мудрість — це наслідок тривалого політичного досвіду. А тому управління суспільством повинно бути довірено особам, які мають великий досвід безпосередньої політичної та адміністративної діяльності.

Політичний скептицизм ґрунтується на такій основній ідеї консерватизму — людина є істота біологічна, а індивіди є елементи органічних взаємозв' язків із сус­пільством. Звідси виходить, що люди не можуть сформуватися самостійно і незалежно від існуючих соціальних інститутів. А це, на їх думку, означає, що ніякої універсальної людської природи не існує. Потреби, бажання і очікування людей залежить від міс­ця, часу і обставин. Соціальні, природничі та політичні інститути не повинні роз­глядатися як засіб для реалізації наперед установлених цілей.

Іншими словами, консерватори скептично ставляться до теоретиків і теорій. Чому?

Будь-яка теорія ставить мету, цілі, потім — реалізація. Але тут є утопічні моме­нти. Різні розуміння цілей. Наприклад:

•   права людини — немає чітких дефініцій;

•   свобода думки — свобода брехні;

•   свобода — основна політична цінність, але як її розуміти, коли виникають у суспільстві конфлікти.

У нинішніх українських умовах також видається вельми доречним виокремлен­ня найбільш важливих елементів консервативної традиції, які здатні справити по­зитивний моральний та інтелектуальний вплив на масову свідомість і сучасну соці­альну філософію. До найважливіших з них ми відносимо такі.

По-перше. Передусім звернемо увагу на розуміння людини, суспільства та істо­рії в консерватизмі. Розуміння людини позбавлене просвітницької ідеалізації, наяв­ної в ліберальній традиції, яка звичайно перебільшує індивідуальні здібності люди­ни: консерватизм ґрунтується скоріше на християнській, а не просвітницькій філософії людини (при всій різноманітності тенденцій всередині самого Просвітни­цтва). Людина як «природна істота містить у собі здатність творити зло («перворо- дний гріх»); тільки наявність відповідних установ (культурних, релігійних, освіт­ніх, правових) здатна виконувати роль, з одного боку, стримувального, з другого — виховного чинника. Це перегукується з твердженням Аристотеля про людину як іс­тоту «політичну».

Українці, що переважно жили в умовах, нав'язаних чужинцями державних стру­ктур, схильні не поважати владу та правовий порядок, віддаючи перевагу «окопно­му» індивідуалізму («моя хата скраю»). Крах тоталітарної системи призвів до того, що будь-які авторитети (авторитет цінностей, особистостей, установ, права, держа­ви і т. д.) підважені. Консерватизм, хоча й підкреслює, що політичні дії обмежені у своїх, можливостях, проте робить наголос на проміжних установах — установах, що зв'язують окрему людину з державою. Тим самим він прагне зменшити відчу­женість, нав'язаність різного роду установ. А такий підхід є достатньо актуальним у сучасній Україні.

По-друге. Консерватори схильні розглядати суспільство як деяку цілісність, у якій усі частини взаємопов'язані (не зв'язками біологічними та економічними, а скоріше духовними): у своїй соціальній філософії вони скоріше органіцисти і кому- нітаристи ніж індивідуалісти.

Духовні та моральні зв'язки в суспільстві вони цінують вище, ніж матеріальні (економічні) чи формально-правові. Звідси недовіра консерваторів до «соціальної інженерії», до суто раціонального, кабінетного проектування установ. Вони напо­лягають скоріше на виростанні, нарощуванні або вростанні цих установ. Така соці­альна філософія поєднується у консерваторів з відповідною філософією історії як безперервного процесу — процесу, в якому покоління людей нагромаджують та пе­редають наступним поколінням не тільки знання, а й свій досвід, чи в загальнішому розу мінні — мудрість. Звідси неприйняття консерваторами грубого втручання в цей процес нагромадження елементів культури, знань, досвіду: радикальне розсі­кання зв'язку між поколіннями, на їхню думку, здатне легко зруйнувати ці культу­рні надбання. Отже, вони, еволюціоністи та реформісти, а не революціонери. Во­ни не вірять, що за допомогою гасел, формул та ярликів можна швидко змінити звички людей, їхню психіку, спосіб їхнього мислення. Разом з тим в окремих ситу­аціях вони здатні обирати напрям радикальних дій. Так, неприйняття ними утиліта­ризму та споживацької ідеологи (зокрема ідеалу «держави всезагального добробу­ту») в сучасних західних країнах підштовхує консерваторів обирати позицію, яку деякі дослідники ідеологій позначають висловом «революційний консерватизм». Радикальні дії в такому разі полягають у рішучих і негайних поправках до того на­пряму суспільного розвитку, що набув великої сили інерції і фактично підважує саму можливість консервативної політики.

По-третє. І в сучасній українській ситуації консерватори очевидно були б здат­ні йти на досить рішучі дії, оскільки російський імперіалізм та комуністичний тота­літаризм підважив усі найважливіші передумови консервативної політики — зни­щив безперервність історичного розвитку (традиції), поставив на межу виживання культурну самобутність української нації, знищив приватну власність як важливу запоруку людської самодіяльності та незалежності, розширив до небачених розмі­рів бюрократичну регламентацію, підважив моральні, релігійні, правові та політич­ні цінності. То ж консерваторам за таких умов немає на що покладатися — розхи­тані найважливіші передумови самої консервативної «обережної», поміркованої політики. Усе ж при належному інтелектуальному рівні українські консерватори, вірогідно, і в цих своїх рішучих діях навряд чи забули б про перестороги своєї тра­диції політичної думки: вони скоріше мали б схилятися до застосування радикаль­них дій на рівні інфраструктур, ніж вдаватися до перебудови надструктур. Так, у приватизації вони мусили б бути зацікавленими передусім у тому, щоб виробити відповідні звички людей до господарювання, до самодисципліни, до незалежності, до ініціативи тощо. Реформуючи установи, вони мали б швидше наповнити їх від­повідними людьми, ніж перебудовувати структури, не змінюючи їхньої якості. Ке­руючись своєю ідеєю «мінімальної держави» (на противагу ідеї «соціальної держа­ви») і, відповідно, зменшуючи втручання держави в економіку, вони разом з тим можуть вдатися до заходів протекціонізму. Очевидно, що їм доведеться вирішувати проблему «соціального захисту», розбудовуючи цілу систему різного роду механі­змів на рівні інфраструктур, які полегшували б становище бідних та непристосова- них людей: у консерватизмі окрім гасла покладання на свої сили та можливості, на­голошується на обов'язку тих, хто досяг успіху, допомагати літнім, хворим, безпомічним.

Органічне суспільство (органіцизм). Консервативні погляди на суспільство значно відрізняються від поглядів лібералів та інших політичних ідеологій. Лібера­ли вважають, що суспільство постає з вчинків індивідів, кожен намагається задово­льнити власні потреби. «Договірні» соціальні групи та асоціації стають добровіль­ними. Ліберальні консерватори, включаючи неоконсерваторів, яких приваблюють ідеї вільного ринку, дещо симпатизують цій концепції. Маргарет Тетчер, перефра­зувавши Єремію Бентама, проголошувала, що «суспільства не існує, є лише індиві­ди та їхні сім'ї».

З іншого боку, консерватори вважають людину створінням залежним, яке прагне до захисту. Людина не існує і не здатна існувати поза суспільством, а відчайдушно потребує належності, «укорінення» в ньому. Індивід не може відо­кремитися від суспільства, а є частиною соціальних груп, які живлять його: сім'я, друзі чи хтось подібний, роботодавці, колеги, локальна співдружність чи навіть нація. Ці групи наповнюють життя індивіда безпекою та сенсом. Як на­слідок, традиційні консерватори схильні розуміти свободу в рамках «негативної свободи», коли індивід залишається «покинутим»: свобода — це більше готов­ність ухвалити соціальні обов'язки та зв'язки між індивідами, які знають собі ціну. Свобода включає «виконання чиїхось обов'язків». Наприклад, коли батьки вчать своїх дітей, як себе поводити, вони не обмежують їхню свободу, а здійс­нюють керівництво для блага дітей. Поводитися як зразковий син чи донька та коритися бажанням батьків означає вчиняти вільно, не розуміючи чиїхось обов'язків. Консерватори вважають, що суспільство, в якому індивіди знають лише свої права та не визнають своїх обов'язків, стане «відірваним». Справді, саме узи обов' язків не дають суспільству розпастися.

Такі думки ґрунтуються на особливій точці зору суспільства. Консерватори за­звичай вважали суспільство чимось живим, організмом, частини якого взаємодіють, як мозок, серце, легені та печінка в тілі людини. Організми відрізняються від арте­фактів та машин за двома важливими ознаками. По-перше, на відміну від машин, організми не є просто збіркою окремих частин, які можна розміщувати та перемі­щувати на власний розсуд. Щодо організму, це більше, ніж така збірка; ці всі час­тини підтримуються ламкою мережею зв'язків між ними, яка, вражена один раз, може спричинити загибель організму. Отже, людське тіло неможливо розібрати по частинах і зібрати знову так само як, скажімо, велосипед. По-друге, організми фор­муються за допомогою «природних» факторів, а не людської винахідливості. Орга­нічне суспільство, в кінці кінців, формується через природну необхідність. Напри­клад, сім'ю не «винаходив» суспільний діяч чи політичний теоретик, вона виникла за допомогою природних суспільних почуттів — кохання, піклування, відповідаль­ності. Діти в сім'ї не мають контракту для приналежності до неї — вони просто зростають у сім'ї, яка їх живить і спрямовує їх.

Застосування «органічної метафори» для розуміння суспільства має певний гли­боко консервативний підтекст. Механічний погляд на суспільство, який сформулю­вали ліберали та більшість соціалістів, у якому суспільство створене раціональними індивідами для їхньої власної вигоди, зазначає, що в суспільство можна втрутитися та вдосконалити його. Це породжує віру в прогрес, чи то шляхом реалізації реформ, чи то революційно. Якщо суспільство органічне, то його структури та інституції сформували сили, які не підвладні людському контролю, а тому делікатна «мате­рія» суспільства має поважатися і захищатися тими, хто в ньому живе. Органіцизм втілює ще й наше ставлення до окремих інституцій, «частин» суспільства. Це роз­глядається з позиції перспективи функціонування: інституції еволюціонують і збе­рігаються з певної причини, і цією причиною є їхній внесок до підтримки чогось більшого. Інакше кажучи, інституції демонструють власним існуванням свою необ­хідність і бажаність. Таким чином, будь-яка спроба реформувати чи, що найгірше, відмінити інституцію багата на небезпеку.

Органічні ідеї очевидні в консервативних аргументах на користь сім'ї, встано­влених цінностей та нації. Консерватори розглядають сім'ю як найбільш основну соціальну інституцію і в багатьох аспектах як зразок для всіх інших інституцій. Піднімаючись зі звичайної потреби народжувати та виховувати дітей, сім' я гаран­тує її представникам, а особливо дітям, безпеку та захист, вчить індивідів цінува­ти обов' язок та потребу поважати інших. Більше того, консерватори розглядали здорове сімейне життя як запоруку стабільності в суспільстві; сім'я має бути за­хищеною і в разі потреби зміцненою. Органіцизм, крім того, підводить фундамент під консервативний захист цінностей. Якщо моральність, на думку лібералів, справа особиста, «моральна матерія» суспільства ставиться під сумнів, а разом з нею і згуртованість, на якій ґрунтується суспільний порядок, то консерватори по­боюються морального та культурного плюралізму, стверджуючи, наприклад, що багатокультурним суспільствам властива нестабільність. Натомість консерватори закликають до загальної культури та загальних цінностей. Така культура, тим не менше, може бути змодельована з багатьох джерел такої вагомості як традиція, сім'я та релігія, у формі традиційних, сімейних та християнських цінностей. Вре­шті решт, органіцизм пояснює, чому консерватори цінують націю. Нації, як і сім'ї, формуються природним шляхом, у цьому випадку поза природною спорід­неністю, яка розвивається серед людей, що розділяють спільну мову, історію, культуру й традиції. Отже, патріотизм сповна надає індивідам та суспільству не­обхідне відчуття належності й тотожності. Такі думки створюють підґрунтя для консервативного націоналізму.

Тепер хоча б стисло розглянемо розуміння власне політики в консерватизмі. Всі консерватори чітко усвідомлюють, що політична структура, щоб бути стабільною, мусить, передусім, перебувати в єдності з традиціями та звичаями даного суспільс­тва. Геть усі інститути, які є наслідком існуючої в суспільстві системи цінностей, зазнають непоправних пошкоджень і руйнації, якщо розглядати суспільство як де­який механізм. Консерватори заперечують такий підхід, наголошуючи на тому, що суспільство краще розуміти як живий організм. Поняття суспільного організму, на думку К. Мангейма, було введене консерваторами для протиставлення ліберально- буржуазній впевненості, що всі політичні та соціальні інновації мають універсальне застосування. Це поняття має особливе значення, оскільки випливає з природного для консерваторів прагнення зупинити поширення ідей Французької революції, вказавши на неможливість довільного перенесення політичних інститутів однієї нації в життя іншої.

Дізарелі, наприклад, був цілком переконаний, що доцільніше дати можливість будь-яким новим інститутам з' явитися в ході подій і бути створеними природним шляхом внаслідок потреб нації. І для його розвитку та життя потрібен насамперед досвідний шлях удосконалення, а не покладання на абстрактні принципи та теоре­тичні висновки. Науці розбудови держави, її оновлення чи реформування, писав Берк, не можна навчитися a priori, як і будь-якій іншій експериментальній науці. Наука управління є практичною за своєю природою, спрямованою на практичні ці- лі, а також справою, яка потребує досвіду, часом набагато більшого, ніж окрема людина (навіть дуже прониклива і спостережлива) спроможна набути протягом усього свого життя. Тому необхідно з обережністю та осторогою відважуватися на руйнування будівлі, яка упродовж століть успішно слугувала загальним цілям сус­пільства, або ж на її радикальне оновлення, не маючи перед очима моделей чи зраз­ків, корисність яких доведено.

Слід також зазначити, що консерватизм являє собою подвійне духовне явище. З одного боку, це психологічна установка, стиль мислення, який пов'язаний з темпе­раментом, система охоронної свідомості, яка надає перевагу попередній системі правління (незалежно від її мети і змісту). З іншого боку, консерватизм — це є від­повідна модель поведінки в політиці і житті взагалі. Це є свого роду ідеологічна по­зиція зі своїми замовленнями, які містять певні орієнтації і принципи політичної участі, відношення до держави, суспільного порядку і яка асоціюється з певними політичними діями, партіями, союзами і т. д. Взагалі консерватизм як ідеологія еволюціонував від захисту крупних феодально-аристократичних прошарків до за­хисту класу підприємців і цілого ряду засадничих принципів лібералізму, соціаліз­му та інших ідеологічних теорій.

Ієрархія суспільних інститутів та влади (ієрархізм, кратоцизм). Консервато­ри традиційно вважали, що суспільство є природно ієрархічним, і йому притаманні встановленні соціальні градації. Соціальна рівність, таким чином, заперечується як небажана та недосяжна; влада, статус та майно завжди розподіляються нерівномір­но. Консерватори згодні з лібералами щодо припущення природної нерівності між індивідами: хтось народжується талановитим та вмілим, у чому відмовлено іншо­му. Тим не менше, лібералів це виводить на віру в меритократію, за якої індивіди зазнають злетів та падінь відповідно до їх можливості та бажання працювати. За­звичай консерватори вважали, що нерівність сягає корінням значно глибше. Нерів­ність є невід' ємною частиною органічного суспільства, а не лише та виключно нас­лідком індивідуальних розбіжностей. До демократичні консерватори на зразок Берка були в цьому розумінні здатні прийняти ідею «природної аристократії». Так само як мозок, серце та печінка виконують різні функції в тілі, різні класи та групи мають кожен своє специфічне значення. Мають існувати лідери та прихильники; мають бути керівники та підлеглі; мають бути ті, хто ходить на роботу, і ті, хто ви­ховує дітей удома. Отже, справжня рівність — вигадка; насправді є природна нері­вність багатства та соціальної позиції, яка пояснюється відповідною нерівністю су­спільної відповідальності. Клас працівників може не мати таких самих умов життя, як їхні керівники, але, з іншого боку, вони не мають засобів для життя та безпеки багатьох інших людей. Ієрархія та органіцизм, більше того, додали до традиційного консерватизму очевидну тенденцію до батьківського піклування.

Віра в ієрархію посилюється наданням консерваторами особливої важливості владі. Консерватори не сприймають ліберальну доктрину про владу, яка постає з договору між вільними індивідами. За ліберальною доктриною, влада встановлена індивідами для їх власної вигоди. На противагу цьому, консерватори стверджують, що влада, як і суспільство, еволюціонує природно. Батьки мають владу над дітьми: вони контролюють кожну сферу їхнього життя, не укладаючи попередньо ніяких домовленостей. Знову-таки влада еволюціонує з природних потреб, у цьому випад­ку — з потреби переконати, що дітей доглядають, боронять від небезпеки, гаран­тують їм здорове харчування, вкладають спати завчасно і т. д. Така влада може бу­ти лише нав'язана «зверху», оскільки діти гадки не мають про те, що є добрим для них. Це ніяк не може йти «знизу»; діти точно не можуть укладати угоду на керу­вання собою. Влада вважається укоріненою в природу суспільства та всіх суспіль­них інститутів. У школах влада втілюється в учителі, місці роботи, роботодавцем, а в суспільстві — урядом.

Консерватори переконані, що влада потрібна та вигідна, оскільки кожен потре­бує керівництва, підтримки та безпеки знання «свого місця» й того, що від нього очікують. Отже, влада суперечить безрідності та невизначеності. Це спонукало консерваторів надати особливої важливості лідерству та дисципліні. Лідерство є необхідною складовою в будь-якому суспільстві, оскільки воно є накопичувачем спрямування та натхнення для інших. Дисципліна — це не сліпа покора, а готов­ність та здорова повага до влади. Авторитарні консерватори йдуть далі та змальо­вують владу як абсолютне та безкомпромісне. Попри це, більшість консерваторів упевнені, що влада має дещо обмежуватися, і ці обмеження продиктовані не штуч­ним контрактом, а природною відповідальністю, яку закріплює влада. Батьки ма­ють володарювати над дітьми, але не мають права поводитися з ними як заманеть­ся. Влада батьків відображає обов'язок живити, вести, а в разі необхідності й карати дітей, але не надає батькам права лаяти дітей чи, наприклад, відправляти їх до рабства.

Власність (приватизм). Консервативний ідеал власності має аграрний, селян­ський і певною мірою феодальний зміст. Власність для консерватора є предметом турботи і навіть культу, а не права утримання і розпорядження. Володіння нею (власністю) пов'язується насамперед з обов'язками.

У відповідності із консервативними канонами держава повинна захищати і обе­рігати власність. Цим самим державний апарат отримує право визначати і стягува­ти податки для досягнення соціальних цілей, установлення яких перебуває в руках держарапату. Ці кошти потрібні для внутрішньої і зовнішньої охорони, освіти, охо­рони здоров'я, довкілля тощо.

Власність зміцнює сім'ю. Вона збільшує її самостійність і пов'язує різні поко­ління завдяки інституту спадкоємства. Сім' я — це найбільш природне соціальне утворення. Консерватори дуже обережно і з великим занепокоєнням ставляться до зростання розлучень і занепаду традиційних функцій сім'ї. Вона повинна стабілізу­вати суспільство.

Власність — це якість, яка має важливе та іноді містичне значення для консервато­рів. Ліберали певні, що власність відображає заслуги: хто працює та має талант, здобу­ває багатство. Отже, власність «заслуговують». Це вчення приваблює тих консервато­рів, які вважають можливість акумулювати багатство важливим економічним чинником. Тим не менше, консерватори переконані, що власність має деякі психологі­чні та суспільні переваги. Наприклад, власність гарантує захищеність. У непередбачу- ваному та невизначеному світі власність дає людині відчуття впевненості, «солому, на яку можна впасти». Власність — будинок чи банківський рахунок — забезпечує інди­віда джерелами захисту. Таким чином, консерватори певні, що економія є благодіян­ням і покликана заохочувати приватні збереження та вклади в майно. Власність, крім того, сприяє ряду суспільних цінностей. Більш вірогідно, що ті, хто мають власність та насолоджується нею, поважатимуть власність інших. Вони будуть непокоїтися про захист власності від безладу та беззаконня. Отже, власники мають «стрижень» у суспільстві; вони зацікавлені здебільшого в пануванні закону та порядку. У цьому випадку власність сприяє формуванню думок про «консервативні цінності» — повага закону, влада суспільного порядку. У будь-якому разі глибша та більш особиста причина підтримки власності консерваторами — власність можна фактично розглядати як продовження особистості індивіда. Люди «розуміють» себе, навіть бачать себе тими, хто вони є насправді. Майно — не лише отримані речі, які цінні лише тому, що потрібні (дім, у якому тепло та сухо, машина, на якій пересува­єшся і т. д.), а й відображають щось особисте та характерне для індивіда. Ось чому консерватори розцінюють крадіжку як найбільш огидний злочин: жертви страждають не лише через втрату чи пошкодження їхнього майна, а й через відчуття того, що їх самих спаплюжили. Дім — найбільш особисте майно, яке власник оформлює на свій смак і за своїми потребами, тому дім відображає особистість господаря чи господар­ки. Ідея традиційних соціалістів про «соціалізацію» майна, привласнення колективно, а не індивідуально, консерваторам видається виключно відштовхуючою, оскільки за­грожує створити бездушне та невиразне суспільство.

Консерватори тим не менш не готові зайти так далеко, як «пасивні» ліберали, у вірі в те, що кожен має абсолютне право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. У той час як консерватори — прихильники доктрини про свободу волі та неоліберали підтримують обов'язково ліберальне ставлення до власності, консер­ватори зазвичай стверджували, що всі права, зокрема й майнові, мають включати обов' язки. Власність — це не просто річ для однієї людини, вона є важливою для всього суспільства. Права індивіда мають співвідноситися з благоденством суспіль­ства чи нації. Наприклад, якщо консерватори певні, що національний інтерес захи­щається втручанням держави в економіку, то свобода бізнесу має бути «завище­ною». До того ж власність — не лише справа рук теперішнього покоління. Більшість майна — земля, будівля, витвори мистецтва — прийшли з попередніх поколінь. Нинішнє покоління, в такому разі, є вартовим багатства нації, обов'язок якого — захистити це багатство заради благоденства прийдешніх поколінь.