3. ПОХІДНІ ЦІННОСТІ

У цілому консерватори виходять із повного пріоритету суспільства над людиною. З цього приводу зазначав Е. Берк, що «люди проходять як тіні, але вічним є спільне бла­го». Вони вважають, що свобода людини визначається її обов'язками перед суспільст­вом, можливістю пристосуватися до його вимог. Натомість політичні проблеми вони розглядають як релігійні і моральні. А головним і визначальним у питанні змін і пере­творень вони вбачали в духовному удосконаленні людини, яка нерозривно пов'язана з її здатністю підтримувати цінності сім'ї, церкви і моральності. Збереження минулого в сучасному, як вони вважають, сприятиме подоланню суспільного напруження, а тому воно повинно розглядатися як моральний борг перед майбутнім поколінням.

Отже, система поглядів консерваторів ґрунтується на пріоритеті спадковості над інноваціями, на визнанні непорушності стану, який склався природним шляхом і який встановлений всевишніми чинниками, що перебуває над ієрархі- чністю людської спільноти і, таким чином, є привілеєм певних станів населення, і відповідних моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, традиції, ієрархії влади, власності.

На основі фундаментальних підходів сформувалися і зміцніли характерні для консервативної ідеології політичні орієнтири, зокрема: відношення до конституції як прояву вищих принципів, які втілюють неписане божественне право і можуть довільно змінюватися людиною; переконаність у необхідності пріоритету закону і обов' язковості моральних засад у діяльності суду: розуміння громадянської законо- слушності як форми індивідуальної свободи і т. д.

Разом з вищесказаним, поряд з основними засадничими принципами консерва­тизму як ідеології, існують соціальні і політичні інституції: церква і релігія, нація, право, конституція, рівність і демократія, які історично так чи інакше пов'язані з консерватизмом і впливають на формування різних форм консерватизму як полі­тичної течії.

Свобода, рівність і демократія. Для консерваторів жоден політичний ідеал і цінність не є головним по відношенню до інших. Хоча безпеці приписується пев­ний пріоритет, а його досягнення стає головним завданням влади.

Консерватизм не цікавиться свободою взагалі, тобто абстрактним поняттям свободи. Значно більшою цінністю для нього є традиційна, усталена свобода. Кон­серватор вільний від авторитаризму, абсолютної влади.

Консерватори не ототожнюють рівність із справедливістю. Вони тверезо враховують існуючі відмінності і нерівність людей. Тому консерватизм надає пере­вагу процедурній справедливості, яка полягає в безпристрасному та суровому до­триманні і застосуванні законів.

Поняття свободи (права людини) належать до ключових при розгляді будь- якої політичної ідеології. Лібералізм трактував свободу як явище економічної сфери, що полягає у звільненні індивіда від середньовічної залежності від дер­жави та цехів. Політично свобода розумілася як право особистості чинити згід­но з власною волею і насамперед користуватися невідчужуваними правами лю­дини. Ця концепція накладала обмеження лише в тому випадку, коли відбувалося втручання у сферу свободи іншого індивіда. Логічним доповненням цієї концепції свободи була рівність.

Консервативна традиція протиставила ліберальній ідеї свободи своє власне її трактування — «якісну ідею свободи» (К. Мангейм). При цьому вона зосередила свою увагу на більш глибинних її основах, а саме — на проблемі рівності.

Консерватори не вбачають нічого справедливого і похвального в позірній вимозі егалітарного суспільства. Захищаючи суспільну ієрархію, вони спираються на такі підстави:

а) людські істоти природно відрізняються своїми здібностями та енергією, ін­дивідуальна нерівність породжена самою природою. Для них існує лише один вид рівності — це рівність перед судом Божим та перед судом, що ґрунтується на за­коні: б)         нерівність корисна не лише для панівного класу, адже її суспільна роль визначається насамперед здатністю стимулювати зусилля і конкуренцію. Оскі­льки людські істоти вельми різні за своїми здібностями, характерами та амбіці­ями, говорив Гарольд Макміллан, вони мають схильність утверджувати свої відмінності в усі часи і будь-де. Отож заперечувати нерівність, на його думку, не просто помилково, а й помилково навіть у моральному відношенні, бо запе­речувати винагороду і привілеї сміливих, дужих та розумних означає сприяти пануванню в суспільстві гірших і нижчих людських якостей — заздрощів, підо­зрілості і злоби. Це помилково і в практичному відношенні, бо тільки утвер­джуючи зверхність сильних і здібних, ми зможемо здобути засоби, за допомо­гою яких будемо захищати слабких і літніх.

Отже, соціальна рівність — це, щонайбільше, ілюзія, яка за надмірного захоп­лення нею здебільшого призводить до опанування суспільства посередністю. Після Берка це явище передбачали такі мислителі, як Алексіс де Токвіль та Фрідріх Ніц- ше: перевагу нижчого, пересічного та грубого над винятковим, рідкісним і витон­ченим. Горе країні, писав Берк, яка нерозсудливо і неблагочестиво відмовляється від послуг талановитих і чеснотливих, що могли б стати її окрасою і принести їй користь, і яка прирікає на невідомість усе, що може оточити ореолом слави. І горе тій країні, яка, впадаючи в протилежну крайність, вважає, що керівні посади мають посідати переважно люди малоосвічені, обмежені, корисливі. Все має бути відкри­тим, але не в однаковій мірі кожному. Консерватори прагнуть відновити і запрова­дити авторитет ієрархії, шануючи рівність перед законом, реабілітувати непересіч­ну особистість і стан, повернути їм належну повагу;

в)  егалітарна політика містить у собі зародки тоталітаризму. «Рівність — це не рабство», — один із найвідоміших афоризмів Берка. Ілюзія рівності, перетворюю­чись на керманича державних діячів, суттєво послаблює і паралізує суспільні ін­ститути, веде до регламентованого суспільства, до тиранічного чи до диктаторсько­го режиму. «Людина доби демократії, підкреслював А. Токвіль, з надзвичайною нехіттю підкорюється своєму сусідові бо бачить у ньому рівного собі, вона відмов­ляється визначати його більш обізнаним ніж вона сама, вона не вірить у його спра­ведливість і заздрить його владі, вона його боїться і зневажає, вона залюбки раз у раз нагадує сусідові про їхню підлеглість спільному господарю». Кожна центральна влада керуючись цими природними інстинктами, прихильно ставиться до рівності і заохочує її, оскільки рівність дивним чином полегшує дії цієї влади, поширює її і зміцнює.

Відчуваючи прихильність до зростаючої складності суспільних установ та спо­собів життя, що утверджується довго, на відміну від обмеженої однотипності жит- тєвбивчої рівності радикальних систем, консерватори прагнуть віднайти надійні га­рантії міцності суспільних інститутів. На їхню думку, вони приховані в особистій зацікавленості людини в матеріальному та духовному зростанні, завдяки чому пе­реслідування особистих, близьких і зрозумілих інтересів сприятиме зміцненню су­спільних інститутів та підвищенню загального добробуту. Отож, беручи за основу беркіанську традицію, Маргарет Тетчер проголосила свої наміри перебудувати де­мократію власників великим зламом, який кожному, незалежно від його походжен­ня, дає можливість досягти межі, визначеної власними здібностями.

Свою концепцію свободи консерватори розвинули в руслі відновлення автори­тету інститутів державної влади як гаранта свободи. Влада, на їхню думку, є перед­умовою всіх свобод; суспільство не може існувати без контролю влади над бажан­нями та апетитами (Берк). Подібну думку висловлював і В.Липинський — один з перших найгрунтовніших та послідовних критиків вітчизняного лібералізму й соці­ал-демократизму: «... свобода без гарантій авторитету — це пустий звук без ніякої вартості».

Отже, розуміння рівності тісно пов'язано в консерватизмі з такими цінностями, як свобода і порядок (стабільність). Не абсолютизуючи свободи, на відміну від лі­бералів, консерватори завжди запитують, як людина орієнтується в розширеному просторі свободи. Свобода тільки тоді може стати джерелом добробуту і порядку, коли людина здатна до внутрішнього самоконтролю. Чим нижчий ступінь цього самоконтролю, тим більшою стає важливість зовнішніх обмежень, зокрема право­вих. Це розуміння свободи скоріше «позитивної, ніж «негативної», зазнавало та за­знає критики з боку лібералів (у певних моментах цілком виправданої). Отже, спів­відношення між свободою і порядком у консерватизмі утворює динамічну рівновагу.

Звідси стає очевидним, що консерватизм належить до течії політичної думки, на якій ґрунтується ідеологія «правих». Він справді містить у собі тенденцію за пев­них умов забезпечувати ідеологічну підтримку авторитарним режимам. За умов, коли розгнузданий індивідуалізм (зокрема «хибний індивідуалізм» у розумінні Ха- єка) та груповий егоїзм загрожують хаосом, поцінування порядку (як найважливі­шої передумови свободи, цивілізованості і громадської безпеки) є причиною цієї тенденції в консерватизмі. Оцінка ролі консерватизму в таких зсувах до авторита­ризму має ґрунтуватися, по-перше, на врахуванні стану суспільства в конкретній історичній ситуації і, по-друге, на аналізі тих політичних дій, до яких вдаються консерватори, зорієнтовані уряди. Оцінку історичній ситуації в Україні 1918 року, яку дав у своїх «Спогадах» гетьман Павло Скоропадський, вважаючи, що тоді по­няття демократизації урівнялося із вседозволеністю й анархією, можна вважати пе­ребільшенням; і все ж з цього прикладу можна зрозуміти, які саме історичні викли­ки консерватизм здатний зустрічати з більшою готовністю. У відповідних історичних ситуаціях він здатний випередити і блокувати прихід тоталітарних ре­жимів. То ж хоча ліберала можуть шокувати вислови на зразок «цінність індивідуа­льної свободи не є абсолютною, вона підпорядкована іншій, вищій цінності — уря­довій владі», та в контексті щойно сказаного це висловлювання не приховує в собі міри небезпеки, як це може виявитися на перший погляд. Та, зрештою, кожен на­прям політичної думки разом з відповідною ідеологією має свої власні вади, а, от­же, приховує також свої специфічні загрози: у цьому полягає потреба зберігати в суспільстві діалог політичної ідеології.

Релігія і церква. В переважній більшості мислителів консервативної думки релігія займає один із «стовпів держави» у своєму прагненні до соціального порядку і стабіль­ності. Не менш консервативні мислителі підтримують і офіційну церкву, розглядаючи її як необхідний аспект держави і навіть тотожній «політичному організму».

Бажання законності і свободи безперечно пов'язані з питаннями моралі. З цього приводу Є. Берк зауважував, що «освячення держави через державне релігійне установлення необхідне також для того, щоб вселити здоровий трепет шанобливос­ті її вільним громадянам, адже їм для забезпечення своєї власної свободи треба ма­ти над собою визначену частку влади».

Право і конституція. Згідно з консервативними канонами, право — це та час­тина звичаїв, яка набула політичного авторитету.

Комплекс існуючих прав і законів є результатом тривалого і повільного удоско­налення. А тому цей комплекс має безумовний пріоритет над будь-якими рішення­ми одноосібного правителя або невеликої групи людей. Крім того, постійність прав і законів гарантується тим, що вони стають природними для тієї чи іншої групи людей. Загалом право стоїть вище від будь-якого свавілля. Закон повинен завжди стояти вище від влади.

Конституція — це закон, який визначає спосіб встановлення інших законів. А тому темпи змін конституції повинні бути найповільніші. Але це також залежить від традицій країни.