5. НЕОКОНСЕРВАТИЗМ

Особливість 70-х і 80-х років ХХ ст. полягає в кризі лівих — від комуністичних до соціал-демократичних і кейнсіанських моделей розвитку. В цих умовах консерватизм і правизна по суті заповнили той вакуум, який утворився внаслідок втрати лівими ін­телектуальної опори, їх послабленням, дефіцитом ідей і концепцій на лівому фланзі. Привабливості моделей і рецептів, які пропонували консерваторам і правим у цей період, сприяв і той факт, що відношення до консерватизму як ідеологічному фено­мену суттєво змінилося. В повоєнний час багато повоєнних партій консервативної орієнтації в європейських країнах не стали ризикувати назвами «консервативний», оскільки боялися ототожнення їх назви з фашизмом і реакцією. В теперішні часи «фашизм» з його претензіями на «революційний консерватизм» для багатьох дослід­ників гуманітарних і соціальних наук Заходу став надбанням історії.

З кінця 70-х років минулого століття консерватизм знову набуває популярності. В окремих європейських країнах виникають політичні партії під назвами «консер­вативна», з доповненням «прогресивна», «народна», «демократична» і т. д. Прихід до влади в 1980 р. Р. Рейгана і його обрання на другий термін у 1984 р., перемога консервативної партії на чолі з М. Тетчер у Великобританії тричі підряд, результа­ти парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції наочно засвідчили, що ідеї і принципи, які висувалися консервативними, стали співзвучними доволі не­простим колам населення в цих країнах.

Це сприяло активізації в більшості розвинутих країн зусиль щодо їх консолідації на міжнародній арені, з метою напрацювання загальних для них соціально- філософських та ідейно-політичних принципів і установок. Про це свідчать, напри­клад, створення в 1983 р. міжнародного демократичного союзу, який об'єднав кон­сервативні партії Західної Європи, Республіканську партію США, ліберально- демократичну партію Японії, а також австралійських консерваторів. У червні цього самого року, в присутності тодішнього канцлера ФРН Т. Коля, тодішнього мера Парижа Ж. Ширака і майбутнього президента США Дж. Буша, М. Тетчер привітала «консервативний інтернаціонал «як велике зосередження думки і духу»».

Усі варіанти сучасного консерватизму як на національному, так і на міжнарод­ному рівнях об' єднані певним комплексом концепцій, ідей, принципів, ідеалів, які в сукупності становлять течію консерватизму як особливого типу суспільно- політичної думки. В той же час при порівнянні окремих національних варіантів консерватизму і аналізі конкретного з них вимальовуються різноманітні відтінки, перехідні варіанти, суперечливі спрямування і т. д. загалом, в більшості національ­них варіантів сучасного консерватизму можна виділити неоконсерваторів, нових правих, традиціоналістських, або патернаціоналістських консерваторів, про які го­ворилося перед цим. Але найбільш поширеними варіантами сучасного консервати­зму є власне неоконсерватизм, у якому уособлюються найхарактерніші риси усіх його напрямів у західно-американській науковій і популярній літературі. З тим, що «неоконсерватизм» є широкомасштабним терміном і використовується, щоб описа­ти ідеї, які характеризують суспільні процеси, починаючи зі зниження податків до вимог більшої цензури телебачення і фільмів, і навіть кампанії проти імміграції чи на користь репатріації. В основному неоконсерватизм — це свого роду шлюб між двома очевидно контрастуючими ідеологічними традиціями. Перша з них — це класична ліберальна економіка, особливо теорії вільного ринку Адама Сміта, які були відновлені в другій половині ХХ ст. як критичний аналіз «великого» уряду й економічного та соціального втручання. Її називають ліберальним неоконсерватиз- мом або неолібералізмом. Це традиційний консерватизм, соціальна теорія Дізраелі з її захистом порядку, влади і дисципліни. Її називають неоконсерватизмом. Неоко- нсерватизм таким чином намагається з' єднувати економічне лібертаріанство з дер­жавним і соціальним авторитаризмом. Це також суміш радикальних, реакційних і традиційних особливостей. Його радикалізм проявляється В стійких зусиллях де­монтувати чи «знижувати» принцип спадкоємності, відхилити традиціоналізм. Цей радикалізм є самим ясним проявом неоконсерватизму, в його схиленні до раціона­лізму і абстрактних принципів.

Неоконсервативні ідеї були продуктом різних історичних факторів. Зокрема, і це найважливіше, «тривалий бум» післявоєнного періоду закінчився на початку 1970- х стагнацією, зростанням, безробіттям, різким зростанням інфляційних процесів, які економісти називають «стагфляцією». Під зростаючим тиском політичного пра­ва і з метою забезпечення стійкого економічного зростання і підтримки соціальної єдності виникло кейнсіанське керування попиту. На думку неоконсерваторів, впли­вали також соціальні фактори, особливого поширення ліберальної соціальної філо­софії. Вони боялися, що це призведе до подвійного зла дозволу і широко розповсю­дженої залежності добробуту. Вони також вважали, що лиха в суспільстві були значною мірою пов'язані з поширенням правової культури, в якій громадяни мали певні зростання зобов'язань, але при цьому знижувалася їхня відповідальність. На­решті, міжнародні фактори, які допомагали формувати і підсилювати націоналісти­чні почуття, що підтримувалися політичною владою владик. Американські нові праві були стривожені зростаючими збройними силами Радянського Союзу і збит­ком, нанесеним національному престижу подіями у В'єтнамі й Ірані. У Великобри­танії турбувалися про втрату великого впливу і погрози національному сувереніте­ту, що був запропонований, особливо протягом 1980-х, європейською інтеграцією.

Ліберальний неоконсерватизм. Ліберальні аспекти поглядів неоконсерватизму явно походять від класичного, а не сучасного лібералізму, і особливо від неолібераліз­му. Ліберальний неоконсерватизм є антистатичним. Держава розцінена як царство примусу і несвободи: колективізм обмежує індивідуальну ініціативу і виношує почуття власної гідності. Уряд, незмінно має руйнівний вплив на людські справи. Замість цього віра переноситься на людину і ринок. Людей треба спонукати бути упевненими в собі і робити раціональні вибори в їхніх власних інтересах. Ринок поважається як механізм, через який сума індивідуальних виборів приведе до прогресу і загальної вигоди. Лібе­ральний неоконсерватизм спробував також установити перевагу лібертаріанських ідей над патерналістичними в межах консервативної ідеології. Домінуюча тема в межах цієї антистатичної доктрини — ідеологічне спряму­вання до вільного ринку. Неоконсерватизм відродив класичну економіку Сміта і Рі- кардо, оскільки він був представлений у працях сучасних політичних економістів, таких як Фрідріх фон Хайєк і Мілтон Фрідман. Ідеї вільного ринку, що були зали­шені на користь кейнсіанізму, протягом початку ХХ ст. відновилися в останній тре­тині 70-х років ХХ ст., Уряди випробували зростаючі труднощі, домагаючись еко­номічної стабільності і витримали зростання. Хайєк і Фрідман, наприклад, кинули виклик самій ідеї «регульованої», чи «планової», економіки. Вони вказали на не­ефективність центрально-планової економіки Радянського Союзу і Східної Європи, стверджуючи, що розподіл засобів у складній, індустріалізованій економіці був просто занадто важким для будь-якого набору державних бюрократів, щоб бути ус­пішно досягнутим. Неминучими результатами колективізації були недостачі това­рів першої необхідності і потреби стояти в черзі за необхідними потребами життя. Достоїнство ринку, з іншого боку, в тому, що він діє як центральна нервова система економіки, регулюючи постачання товарів і послуг із запитом на них. Він розподі­ляє засоби для їх найвигіднішого використання й у такий спосіб гарантує, що не- статки споживача будуть задоволені. У світлі відродження безробіття й інфляції в 1970-х роках, Хайєк і Фрідман стверджували, що причиною економічних проблем незмінно був уряд, а не засоби.

Ідеї відносно кейнесіанства були одними з головних адресатів неоконсервативної критики. Кейнс стверджував, що капіталістичні економічні системи не були автономні. Він зробив специфічний акцент в «сторону попиту» економіки, вважаючи, що рівень економічної діяльності і зайнятості в економіці диктував «сукупний попит». Проблеми безробіття полягали в тому, що уряди повинні «керувати попитом», задіявши бюджет­ний дефіцит: уряд повинен «увести» більше грошей в економіку через суспільні витра­ти, ніж вони «стягуються» через оподатковування. Однак Мілтон Фрідман, стверджу­вав, що потрібна «природна норма безробіття», яка була поза здатністю уряду впливати, і що спроби уряду, знищити безробіття, використовуючи кейнсіанські мето­дики; викликали інші, більш руйнівні, економічні проблеми.