6. КОНСЕРВАТИЗМ У ХХІ СТОЛІТТІ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

6. КОНСЕРВАТИЗМ У ХХІ СТОЛІТТІ

Кінець ХХ ст., здавалося, забезпечував рушійну силу для консервативного оптимі­зму якщо не тріумфалізму. Консерватизм, здається, процвітає в тому, що скинув тенденцію «продержави», яка характеризувала уряд великої частини ХХ ст., особ­ливо з 1945 р., і у встановленні альтернативної «про ринкової» тенденції. Однак, можливо, головним досягненням консерватизму була перемога над його головним конкурентом — соціалізмом. Парламентські соціалісти, в державах у межах від Но­вої Зеландії й Австралії до Іспанії, Швеції та Великобританії, усе більше й більше прагнули підтримати виборчу довіру, охопивши значення і філософію ринку, при­ймаючи, що немає ніякої економічно життєздатної альтернативи капіталізму. Біль­ше драматично, крах комунізму в Східній Європі й в інших місцях породив, при­наймні спочатку, розквіт традиціоналістичних політичних і економічних доктрин вільного ринку. Більше того, сприяння консерватизму цьому процесу полягає знач­ною мірою в його здатності обновити себе як ідеологічний проект. Віддаляючи себе від його органічних, ієрархічних та неідеологічних інстинктів, консерватизм, під маскою неоконсерватизму, вирівняв себе з ринковим індивідуалізмом і соціальним авторитаризмом. Хоча «героїчна» фаза неоконсервативної політики, пов'язаної з такими фігурами, як Тетчер і Рейган, і боєм проти «держави-няньки, являє собою довгий пройдений шлях до «організаторської» фази, але це не приховує того факту, що ринкові цінності прибутку залишаються з тим, щоб бути прийнятими всупереч спектру консервативних вірувань. Довівши «соціалістичні» помилки центрального планування і капіталізму добробуту ХХ ст., публічна політика в ХХІ ст. спрямована на те, щоб бути під владою «нової», консервативної суміші вільного ринку і силь­ної держави. Це найбільш очевидно в США, де, особливо при Джорджу Бушу, були посилені прокорпоративні й антидобробутні тенденції, в той час як поява глобаль­ного тероризму зробила акцент на безпеці держави і намірі поступово підсилювати збройні сили.

Однак консерватизму також протистоїть безліч проблем. Одна з них — те, що сам крах соціалізму створює проблеми в самому собі. Оскільки ХХ ст. прогресувало, консерватизм швидкими темпами визначав себе через антипатію до держконтролю, що звичайно асоціюється з удосконаленням соціалізму. Дійсно це, можливо, було ре­альною причиною появи неоконсервативних ідей і цінностей. Однак, якщо консерва­тизм став центром критичного аналізу центрального планування й економічного ке­рування, яку роль він буде мати, як тільки вони зникнуть? Іншими словами, як консерватизм може залишитися доречним у постсоціалістичному періоді? Подальші проблеми породжуються з довгострокової економічної життєздатності філософії ві­льного ринку. Віра у вільний ринок була історично і культурно обмежена. Ентузіазм до нерегульованого капіталізму був значною мірою англо-американським явищем, що досягло максимуму протягом ХІХ ст. у співробітництві з класичним лібералізмом і було відновлено наприкінці ХХ ст. у формі неоконсерватизму. «Повернення держа­ви до колишнього рівня» в економічному житті може загострити стимули, підсилити конкуренцію і просунути підприємництво, але рано чи пізно недоліки стають очеви­дними, особливо короткостроковість, низькі інвестиції, розширюючи нерівність і со­ціальне виключення. Так само, як ліберали в кінцевому рахунку визнали, що вільний ринок — економічний тупик, консерваторам у ХХІ ст., імовірно, доведеться вивчити той самий урок. Тривала віра США в ринкову економіку може, у цьому змісті, просто бути прикладом американського винятку.

Більше того, консерватизм має, в кращому випадку, подвійні відносини з пост­модернізмом. З одного боку, проект освіти є більше, ніж відгомін традиційного консервативного скептицизму в постмодерністському відхиленні. Традиційний консерватизм і постмодернізм дотримуються тієї думки, що правда є неповною і локальною. Крім того, як стверджував Падденс, у міру збільшення ризику і неви­значеності привабливість «філософського консерватизму», розглянута як філософія захисту, збереження і солідарності, стає більшою. 3 іншого боку, поява пізнього модерну чи постмодерну загрожує підірвати саме основне в традиційному чи орга­нічному консерватизмі. Суперечності сучасного суспільства збільшуються, проти­стоять людям, у яких є більш широкі альтернативи і можливості, і роблять усе, щоб ще менше захистити «установлені» цінності чи «загальну» культуру. Глобалізація культури також робить свій внесок у цей процес «детрадиціоналізації», підсилюю­чи соціальний потік і розчиняючи будь-який зміст національної ідентичності. Дійс­но, можна стверджувати, що консерватизм, у формі ліберального неоконсерватиз- му, в цьому змісті зробив свій внесок у скасування консерватизму. Неоліберальна утопія, зрештою, суспільство, що є строго індивідуалістичним і нескінченно дина­мічним.

Однак, незважаючи на політичні й економічні недоліки неолібералістського ві­льного ринку, консерватори можуть з'ясувати, що значно важче знищити неокон- сервативні ідеї, ніж спочатку прийняти їх. У той час як прийняття неоконсерватив- них принципів, можливо, було, власне кажучи, прагматичною відповіддю на зниження консервативних виборів і політичного добробуту, вони, заради принципу, принесли із собою чітко неконсервативну пристрасть і заразили консерватизм віру­сом ідеологічного переконання. З цим неминуче прибуває велика інтелектуальна твердість. Консерватори, іншими словами, не можуть більше «подорожувати з лег­кістю» в ідеологічних умовах. Небезпека полягає в тому, що, оскільки минулий консерватизм зіштовхнувся з невеликим внутрішнім опором, намагаючись обнови­ти себе як життєздатний ідеологічний проект, це, можливо, не має місця в майбут­ньому.