1. ПОХОДЖЕННЯ І ДЖЕРЕЛА : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

1. ПОХОДЖЕННЯ І ДЖЕРЕЛА

Термін «соціалізм» походить від латинського слова sociale, що означає поєднувати або ділити. Вперше слово було використано у 1827 р. в Британії в публікації в жур­налі «СоорегаМе Маgаzіnе». З початку 1830-х років послідовники Роберта Оуена (1771—1858) у Великобританії та послідовники Сен-Сімона (1760—1825) у Фран­ції почали називати свої переконання «соціалізмом», а вже до 1840-х термін був ві­домий у цілому ряді індустріальних країн, зокрема у Франції, Бельгії, а також Ні­мецьких державах.

Хоча соціалісти часом і заявляли, що їхня інтелектуальна спадщина сягає часів «Держави» Платона та «Утопії» Томаса Мора і за віком не поступається лібераліз­му та консерватизму, соціалізм бере свій початок у ХІХ ст. Соціалізм виник як реа­кція на соціальні та економічні умови, створені в Європі зростанням індустріально­го капіталізму. Соціалістичні ідеї швидко знайшли підтримку у нового, проте зростаючого класу індустріальних робітників, які страждали від бідності та дегра­дації, що є характерною рисою для періоду ранньої індустріалізації. Хоча соціалізм та лібералізм і мають спільні витоки в епосі Просвітництва, а також поділяють віру в такі спільні принципи, як розум та прогрес, соціалізм виріс як критика лібераль­ного ринкового суспільства та був поміченим завдяки своїй спробі запропонувати альтернативу індустріальному капіталізмові. Характер раннього соціалізму був зу­мовлений жорсткими, а часом і взагалі нелюдськими умовами існування, в яких жив і працював робітничий клас. Політика laissez-faire, що проводилася на початку ХІХ ст., розв' язала руки власникам підприємств у питаннях, що стосувалися вста­новлення платні та умов праці. Зарплатня була зазвичай низькою, повсякчас вико­ристовувалася праця жінок та дітей, а робітничий день тривав аж до дванадцяти го­дин, крім того, постійною була загроза залишитися без роботи. До того ж новий робітничий клас був дезорієнтований, оскільки в переважній більшості складався з міських мешканців у першому поколінні, що були незнайомі з умовами індустріа­льного життя та володіли лише суттєво обмеженими соціальними правами, що мо­гли б забезпечити стабільність чи, принаймні, надати сенс їхньому життю. Як ре­зультат, ранній соціалізм часто звертався до радикальних, навіть революційних альтернатив до капіталізму. Так, Сен-Симон створив проект майбутнього індустрі­ального суспільства, в якому технологія виконує функції планування, управління і контролю. Цей спосіб суспільної організації протиставляється феодальним поряд­кам, які продемонстрували свою неефективність. Одночасно концепція Сен- Симона вплинула на встановлення соціалістичного руху. Наприклад, фабіанський соціалізм першим записав у свою програму ідею державного планування, яке вису­валося всупереч капіталістичній анархії.

Оуен висунув ідею і намагався її втілити в самоврядних трудових кооперативах. Так виник корпоративно-цеховий соціалізм. У його рамках промисловості робітни­ки приймають самостійні рішення про виробництво і спосіб життя в цілому.

Фур'є належить ідея фаланстерів, яка на основі морально-психологічної суміс­ності передбачає вільний вибір форм праці. Ця ідея стала поштовхом для багатьох комунальних експериментів.

Як бачимо, в цих різноманітних концепціях одночасно зафіксовані спільні мо­тиви і суперечності майбутнього соціалістичного суспільства зокрема:

•  проголошення справедливості основною соціальною цінністю, яка перепліта­ється з пропозицією різноманітних економічних реформ;

•  ідея гідності кожного окремого працівника поєднується з принципом співпра­ці і солідарності;

•  ідея централізованого планування виступає в єдності з ідеєю промислової де­мократії;

•  ідея суспільної власності — з ідеєю ринкових відносин тощо.

Усі ці перераховані ідеї і концепції К. Маркс і Ф. Енгельс визначали як «утопіч­ний соціалізм». Зазначимо, що вплив марксизму на соціалізм був надзвичайно ве­ликим.

Про марксизм як про кодовано соціально-політичну теорію та ідеологію мова буде в окремому розділі. Але слід зауважити, що крім утопічного соціалізму та ін­ших його модифікацій, які досить глибоко аналізували Маркс і Енгельс, слід звер­нути на «істинний» фабіанський та рікардіанський соціалізми.

«Істинний соціалізм» — один з різновидів німецького соціалізму, який отримав поширення в 1840-х роках серед інтелігенції і ремісників Німеччини та німецьких емігрантів в інших країнах. Головними представниками та ідеологами «Істинного соціалізму» були К. Грюн та Г. Криге (США). У ньому відображаються настрої ні­мецьких міщан, які виштовхувалися із суспільної колії із розвитком капіталістич­них відносин і загостренням класових суперечностей. В ідейному відношенні «іс- тинний соціалізм» являє собою і своєрідний синтез фоєрбахінства (пропаганда лю­бові до абстрактної «людини», ігнорування соціальних відносин і т.д. вихолощеної форми французького утопічного соціалізму (сенсимонізму і фур'єризму).

Істинні соціалісти негативно ставилися до ідеї класової боротьби, закликали до відмови від політичної діяльності, натомість висували пропаганду всенародної лю­бові і братерства як основний засіб суспільних перетворень. Під виглядом критики капіталізму вони виступали з ідеалізацією докапіталістичних порядків «ремісничої цехівщини», поширювали ілюзії про можливість для Німеччини переходу до соціа­лізму шляхом уникнення великого капіталістичного виробництва.

«Фабіанський соціалізм» включає в себе історичних соціалістів-фабіанців. Йо­го головні риси:

1)  надання особливого значення владі достойних (меритократії) та відповідаль­ності досвідчених експертів у сфері управління суспільними справами;

2)  недовіра до таких радикальних дій, чи конфронтації, і переконаність у тому, що спланована та виважена реформа, здійснена в результаті перемоги розуму шля­хом переконування, поступово, але неминуче приведе до створення соціалістично­го суспільства;

3)  віра в розум як у можливу й бажану спонуку у сфері врядування і здійснення політичного курсу;

4)  прагнення до підвищеності ефективності суспільної діяльності, підтвердже­ної емпірично очевидними ознаками;

5)  прихильність до такої форми демократії, за якої члени суспільства виконують свої чисельні обов' язки як громадяни, робітники тощо, роблячи свій внесок у сус­пільну справу, від якої вони отримують прибутки, і відповідне небажання підтри­мувати форми прямого народовладдя.

У такому широкому розумінні цього терміна«фабіанцями» назвали багатьох ри- ториків і політиків соціалістичного ґатунку, починаючи від Г'ю Дальтона до Ентоні Кросленда.

Як історично конкретний термін, поняття «фабіанство» описує погляди лідерів Фабіанського товариства від моменту його створення в 1884 р. до кінця 30-х років ХХ ст. Хоча слово «фабіанці» вживали і для опису цього осередку загалом, це то­вариство складалося з різнорідної сукупності членів — до його складу входили ко­лишня прибічниця секуляризації, теософ Анні Безант, майбутній губернатор Ямай­ки Сидней Олів'є та політолог Грем Воллес. Згуртованість фабіанців була забезпечена наявністю великої кількості амбітних професіоналів та інтелектуалів — чоловіків і жінок, чиї власні достоїнства й прагнення доповнювали меритокра- тичні устремління, притаманні самому товариству.

Під «рікардіанським соціалізмом» розуміються ідеї групи радикалів, які писали в 1820-х і 1830-х роках, намагаючись показати, що робітники в капіталістичній системі несправедливо позбавлені того (чи частки того), що їм належить. Це були послідовни­ки ідеї Д. Рікардо і його теорії вартості, зокрема такі як Джон Брей, Джон Грей, Вільям Томпсон, Томас Гадгскін. Ця четвірка зазвичай умовно вважалася ядром групи. Ф. Енгельс у праці «Злиденність філософії» вказував: «уся література, яка в двадцятих роках обернула теорію вартості і додаткової вартості Рікардо проти капіталістичного виробництва в інтересах пролетаріату, боролася з буржуазією її власною зброєю. Весь комунізм Оуена тією мрією, якою він включається в полеміку з приводу економічних питань, ґрунтується на Рікардо. Поряд з ним залишається ще бачимало інших послідо­вників, на декого з них, таких як Едмондс, Томпсон, Гадгскін та ін., Маркс посилався ще в 1847 р., полемізуючи з Прудоном».

Вважалося, що вплив цих мислителів на масову свідомість припинився в сере­дині 1830-х років. Однак вони становлять значний інтерес для істориків політичної економії і політичних теоретиків завдяки своїм намаганням поставити на перше мі­сце в економічній системі злиденність робітників. Навіть якщо вони чітко не сфор­мулювали — ні окремої, ні колективної послідовної теорії експлуатації, труднощі, з якими вони стикалися, і підходи, які застосовували, є досить показовими. Сучасна теорія ринкового соціалізму певним чином намагається виправити їх упущення.

Загалом вони розвинули більш комплексну та систематизовану теорію соціаліз­му, яка мала на меті об' єктивно розкрити деякі віхи історії та проголошували необ­хідність соціалізму.

Наприкінці ХІХ ст. характер соціалізму був змінений у зв'язку з поступовим покращенням умов життя робітничого класу та поглибленням рівня демократії в суспільстві. Зростання профспілок, політичних партій, що представляли робітни­чий клас, спортивних та суспільних клубів допомагали вводити більшу економіч­ну безпеку та інтегрувати робітничий клас у нове індустріальне суспільство. У високорозвинутих індустріальних суспільствах Заходу стало все важче розгляда­ти робітничий клас як рушійну силу революції. Соціалістичні партії використову­вали законодавчу та конституційну діяльність, підтримувану поступовим збіль­шенням кількості робітничого класу, які могли брати участь у виборах. До початку першої світової війни соціалістичний світ чітко розділився між тими со­ціалістичними партіями, які шукали влади шляхом виборчих бюлетенів та посту­пових реформ, та тими соціалістичними партіями (зазвичай партії низько розви­нених країн, таких як Росія), що проголошували потребу проведення революції. Російська революція 1917 р. поглибила ці розбіжності: «революційні» соціалісти, що наслідували Леніна та більшовиків, зазвичай використовували термін «кому­ністи» для самоідентифікації; за «реформістами» ж залишилася назва «соціаліс­ти» або «соціал-демократи».

ХХ ст. стало свідком поширення соціалістичних ідей в африканських, азійських країнах та країнах Латинської Америки, що мали незначний досвід індустріального капіталізму або ж зовсім його не мали. Соціалізм у цих країнах розвивався скоріше як супротив колоніальному гніту, ніж між класова боротьба. Ідея класової експлуа­тації була замінена на ідею супротиву колоніальному гніту, що створювало своєрі­дну суміш націоналізму та соціалізму.

Більшовицька модель комунізму була нав'язана Європі після 1945 р. її прийняли Китай після революції 1949 р. та частково Північна Корея, В'єтнам, Камбоджа й Лаос. Впровадження більш стриманих форм соціалізму практикували й в інших країнах, зок­рема, ІНК, що була домінуючою в політичному житті Індії протягом декількох десяти­літь після проголошення незалежності в 1947 р. Певні форми африканського та азійсь­кого соціалізму також розвивалися, будучи в основному під впливом спільних цінностей традиційного племінного ладу та моральних принципів ісламу. В Південній та Центральній Америці в 1960-х та 1970-х роках соціалісти-революціонери розв'язу- вали війни проти військових диктаторських режимів, при чому часто за видимої під­тримки імперіалістичних Сполучених Штатів Америки. Режим Кастро, який установи­вся внаслідок Кубинської революції 1959 р., розвивав тісні відносини з Радянським Союзом, у той час як партизани-сандиністи, які захопили владу в Нікарагуа в 1979 р., залишилися поза підтримкою зі сторони будь-яких країн. У Чилі в 1970 р. Сальвадор Аль Єнде став першим у світі демократично обраним президентом-марксистом, однак був скинутий та вбитий за підтримки ЦРУ в 1973 р. З кінця ХХ ст. соціалізм пережив низку значних поразок, що дало змогу навіть казати про смерть соціалізму як явище в світовій практиці. Найбільш драматичною з цих поразок була, безумовно, поразка ко­мунізму в Східній Європі в 1989—1991 роках. Одначе смерті зазнавали не самі соціалі­сти, які гуртувалися навколо західних соціальних демократій, а самі принципи були піддані сумнівам, оскільки соціалістичні партії, представлені в парламентах різних країн, поступово приймали ідеї та спосіб ведення політики, які були більш прийнятні для лібералізму або навіть для консерватизму.

Таким чином, виходячи із вищевикладених підходів можна стверджувати що одна зі складностей у розумінні терміна «соціалізм» полягає в тому, що його можна розумі­ти принаймні в трьох чітко визначених значеннях. З однієї сторони, соціалізм можна розглядати як певну економічну модель, яку зазвичай пов'язують з різними формами колективізму та планування. Соціалізм у цьому розумінні є протиставленням та альте­рнативою до капіталізму, вибір між цими двома якісно різними системами виробницт­ва традиційно розглядається як одне з найбільш спірних питань економіки. Тим не ме­нше, вибір між «чистим соціалізмом» та «чистим капіталізмом» завжди був ілюзією, оскільки всі практичні економічні моделі, так чи інакше, поєднують у собі риси обох систем. Навпаки, сучасні соціалісти тяжіють до розгляду цього явища не як протистав­лення капіталізму, а як засіб до його обмеження більш соціальними аспектами. Другий підхід розглядає соціалізм як інструмент робітничого руху. Соціалізм, із цього погляду, представляє інтереси робітничого класу і програму, через яку робітник може досягти економічної та політичної влади. Таким чином, соціалізм за-суттю, виявляється фор­мою лейборизму, руху, що захищає інтереси організованого робітничого класу. З цього погляду значення соціалізму пов'язується зі світовим розповсюдженням робітничого руху. Однак, хоча історичний зв'язок між соціалізмом та організованою робітничою силою не може піддаватися сумнівам, лейбористські ідеї також завжди асоціювалися з досвідченими ремісниками, селянством і, таким чином, з політичною та бюрократич­ними елітами. Ось чому в цій книзі соціалізм будемо розглядати під третім, шир­шим, кутом зору: як політичну теорію чи ідеологію, що характеризується певни­ми блоками ідей, цінностей і теорій.