2. ОСНОВНІ ЦІННОСТІ

Соціалізм — це не тільки низка взаємопов'язаних аргументів, а й цілісна доктрина. Між його інтерпретаторами-теоретиками та політичними прихильниками і опонен­тами існують суттєві розходження щодо переліку, а то й самого існування «суттє­вих» складників соціалізму. Існують також розбіжності стосовно відносної першості різних положень, які лягли в основу соціалістичної доктрини. Утім, вірогідно, всі соціалісти погодяться з тим, що описувати людську діяльність слід передовсім з огляду на суспільні відносини, а не на індивідуальні вчинки, хоч і не варто запере­чувати значущість останніх. Такий підхід зумовлює віру в те, що жодна окрема особа не має права на кредит у споживанні товарів та послуг, оскільки виробництво є результатом праці суспільства як єдиного цілого. Таким чином, якщо хтось спро­бує привласнити вироблені продукти, йому доведеться відповідати насамперед пе­ред суспільством як цілим, так само як і перед його членами, а не перед окремими індивідами. Провідними ідеями соціалістичної думки (хоча вони й не характерні для всіх соціалістів) є такі положення:

•   спільнота і колективізм;

•   кооперація;

•   співпраця і братерство;

•   рівність та справедливість;

•   соціальний клас і його влада;

•   спільна власність і праця.

Спільнота. Насамперед слід зауважити, що чимало дослідників соціалізму як теорії і практики звертаються до цієї характерної риси як вихідної, або основної. Водночас у науковій літературі, і не тільки, стверджується, що спільноти існують повсюдно, але слово «спільнота» має дуже багато значень і є, напевне, одним із найбільш поширених, але й невизначених понять політичного дискурсу. З одного боку, його вживають для позначення особливих форм суспільної взаємодії, з іншо­го — воно вживається для позначення чогось позитивного і цінного в суспільних відносинах, а отже, визначеного.

Як ліві, так і традиційні чи ж романтично налаштовані праві надають спільноті величезного значення, але суспільні умови та особливості взаємозв'язку сторін, які мають намір об' єднатись у спільноту, дуже різні з огляду на ту чи іншу перспекти­ву. З іншого боку, ліберали, визнаючи привабливість і нездоланність потягу до життя в спільноті, насправді ж ніколи не здогадуються, як саме можна включити досить багате за своїм змістом поняття «спільнота» в рамки ліберальної теорії, оскільки прихильність лібералізму до особистої свободи, як здається, іде врозріз із колективістськими інтуїціями. Але такі складнощі не призвели до відмови від ужи­вання поняття «спільнота», особливо як узаконювального засобу в контексті соціа­льної політики та соціального забезпечення, де, як здається, емоційна сила потягу до життя в спільноті використовується для того, щоб показати політичні переваги в зручному оцінному світлі, не звертаючись до якихось емпіричних фактів. Ось чому продовжують точитися емпіричні та ідеологічні суперечки щодо природи спільно­ти, причому, як ми побачимо далі, обидва питання взаємопов'язані.

З огляду на все це, існує певна кількість моделей, за допомогою яких можна з'ясувати сутність цих дискусій. У моделі першого типу спільнота пов'язується зі своїм місцезнаходженням, що, беззаперечно, має дуже міцну історичну основу. В німецькій мові, наприклад, є два слова для поняття «спільнота»: Gemeinde та Gemeinschaft. Перше з них стосується виключно місцевої громади, а друге має де­що ширше значення. Але ці дві словоформи були спочатку тісно пов'язані: у серед­ні віки слово Gemeinde означало спільноту мешканців, які володіли рівними права- ми на землю, і тому місцевість була синонімом спільноти-громади. Слово Gemeinschaft мас тепер ширше значення і стосується особливостей взаємозв'язку людей у певному місці.

Одну з найважливіших і найвідоміших спроб визначити характерні ознаки спі­льноти зробив Фердинанд Тьонніс у праці «Спільнота і суспільство» (Gemeinde und Gemeinschaft, 1887), де він доводить, що емпіричні ознаки, властиві спільноті, ви­значаються її коренями, тоді як різного роду суспільства створюються свідомо, за­сновуються або формуються на підставі домовленості. Справжня спільнота є орга­нічним цілим, на основі якого лежить кровна спорідненість, спільність батьківщини і місця проживання, а також загальних настроїв, досвіду, відчуттів та уподобань. Спільнота є явищем, яке саме себе породжує і розвивається в самому собі. Оскільки спільнота пов'язується зі спорідненістю й обов'язково зі спільною територією, її не можна відродити або перебудувати, можна лише зафіксувати факт її існування чи занепаду, проте відновити її в попередньому вигляді неможливо. Спільнота катего­рично не є об' єднанням людей, які зібралися разом для задоволення своїх специфі­чних інтересів; насправді ж, на думку Тьонніса, індивіди якраз тому й приходять до осмислення ідеї інтересів, що народжуються в певній спільноті. Отже, на відміну від громади й об'єднання, входження в спільноту залежить від народження, стату­су, звичаїв і становища, а не від домовленості чи інтересу.

Ще одну спробу визначити ознаки, що характеризують спільноту, зробив Мак- Айвер у книзі «Спільнота» (1917), в якій він зосереджується на проблемі спільності інтересів. В основі цієї концепції спільноти лежить введене Руссо розмежування між загальною волею і волею всіх. Спільнота, ґрунтується на інтересі, як це бачить Мак-Айвер, не є сукупністю індивідуальних особистих інтересів, а швидше зале­жить від існування самої групи, яка, на його думку, може бути навіть такої величи­ни, як нація. На відміну від Тьонніса Мак-Айвер погоджується з тією думкою, що спільноту можна створити за бажанням, але це мусить бути бажання особливого роду, а саме — стремління до загального добробуту чи до задоволення певних інте­ресів, спільних для всієї групи. Оскільки спільнота — це емпіричний простір спіль­них інтересів, то тут йдеться про рівень їх вираження, і в сьогоденному суспільстві можна віднайти елементи і Gemeinschaft, і об'єднання.

У третій моделі, набагато обмеженішій за своєю сферою, допускається можли­вість існування часткових спільнот на основі згуртування індивідів із специфічни­ми особистими інтересами. Як правило, ці інтереси будуть віднесені до поділу пра­ці — отже, можуть виникати спільноти, основою яких є особисті інтереси, що не обов'язково мають бути безпосередньо пов'язані з певною місцевістю чи сусідст­вом, проте тут повинна існувати якась спільна сфера діяльності, яка поєднувала б ці інтереси. Отже, з цього погляду профспілки і фахові та професійні групи за певних обставин можна розглядати як уособлення сутності спільноти. Ця модель цілком протилежна моделі Мак-Айвера, оскільки тут наголошується на задоволенні інди­відуальних інтересів і на тому, що спільнота є особливим інструментом для задово­лення і розгортання цих інтересів.

З огляду на суперечки щодо ознак взаємин, які визначають спільноту, не дивно, що вони певною мірою співвідносяться з деякими ідеологічними відмінностями. Загалом речники традиційного консерватизму більш схильні віддавати перевагу по­глядам на спільноту Тьонніса з його наголосом на закоріненості, національній іден­тичності і природних зв'язках між людьми на об'єднанні природно взаємо­пов'язаних осіб на противагу штучно утвореним союзам, заснованих на договорі, укладеному задля задоволення інтересів. Ця концепція спільноти у своїх крайніх формах може стати загрозливою, як, наприклад, нацистська інтерпретація ідеї Volksgemepnschaft (народної спільноти) або концепція об'єднання людей однієї ра­си, що зумовлюється виключно кровними зв'язками і закоріненістю в обумовлено­му походженням грунті та ландшафті. З іншого боку, соціалісти зазвичай схвалю­ють таку концепцію спільноти, яку розвивав Мак-Айвер на основі ідей Руссо, однак вважають, що спільність інтересів, якої вона вимагає, постане лише в майбутньому соціалістичному суспільстві. З такого погляду, капіталістичне суспільство через свій змагальний характер та існування приватної власності на засоби виробництва, створює безмежний простір для зіткнення інтересів, нездатного породжувати спі­льні інтереси, зорієнтовані на інших, чого якраз і вимагає спільнота. Крім того, більш традиційні спільноти, які відповідають моделі Тьонніса вже самою обмеже­ністю своїх інтересів, домагаються задоволення спільних інтересів, а це потребує скасування класових відносин, чого домогтись іще важче. Близькість зв'язків, яку відчувають люди в традиційних спільнотах, може перешкоджати розвитку класової свідомості, яка згідно з Марксом є необхідною передумовою соціалістичної рево­люції та створення безкласового суспільства. До того ж, на думку марксистів, тра­диційним спільнотам притаманні надзвичайно хибні уявлення про природу своїх основоположних відносин. Насамкінець, ліберали та соціал-демократи, які на чіль­не місце в політичному і суспільному житті ставлять індивідуалізм та особисті ін­тереси, зазвичай віддають перевагу частковій спільноті. Тоді як Тьонніс розглядав індивідуума як частку спільноти як єдиного цілого, у межах якої минає все його життя, ліберали вважають людську природу занадто складною, щоб задовольнятися якоюсь однією формою суспільного ладу, хоч і достатньо різноманітною за типами відносин, що існують у ній. Індивіди мають право вибирати ту спільноту, часткою якої вони хотіли б бути, тож добре влаштоване суспільство саме по собі не містить елементів спільноти, а швидше створює середовище, в якому можуть існувати час­ткові спільноти будь-якого роду.

Колективізм. Біля витоків соціалістичної ідеології стоїть уніфіковане бачення лю­дей як соціальних істот, що здатні подолати соціальні та економічні проблеми, покла- даючись більше на силу суспільства, ніж просто на індивідуальні зусилля. Це колекти­вістське бачення, оскільки наголос робиться на здатності людей саме до колективних дій у їхньому прагненні і можливості досягати мети, працюючи саме разом.

Тому людські істоти є товаришами, братами чи сестрами, пов'язаними між со­бою зв'язками спільного існування.

Соціалісти набагато менше, ніж консерватори чи ліберали вірять у те, що люд­ську долю не можна змінити і вона встановлена від народження. Натомість вони ві­рять, що людське життя «пластичне», форму йому надають досвід та обставини со­ціального життя. В довготривалій філософській суперечці, що є детермінантою в людській поведінці: «природа» чи «виховання» — соціалісти однозначно стають на сторону виховання. Із самого свого народження, а можливо, ще й раніше, в утробі матері, кожен індивід піддається досвіду, який і сформує її чи його особистість. Усі людські вміння та навички здобуваються від суспільства, починаючи з мови, якою ми спілкуємося. Позаяк ліберали проводять чітку межу між індивідом та суспільст­вом, соціалісти вважають їх нероздільними. Людські істоти ні самостійні, ні само­достатні. Говорити про них як про окремі організми або ж, принаймні, автономні — абсурд. Індивіди можуть сприйматися іншими чи розглядати себе лише через при­зму тих соціальних груп, до яких вони належать. З цієї причини з поведінки індиві­да можна багато чого сказати про суспільство, в якому він живе та в якому вихову­вався, на відміну від будь-чого про постійну та незмінну природу. Ліберали та консерватори часто намагаються довести, що люди в глибині душі надзвичайно егоїстичні.

У широкому розумінні колективізм — це переконання, що колек­тивні людські дії мають більшу практичну та моральну цінність, ніж дії окремих індивідів. Таким чином, це показує, що людська природа має соціальну основу та передбачає, що соціальні групи, «класи», «нації», «раси» і т. д. є значним політичним організмом. Однак термін іноді вживається досить непослідовно. Наприклад, анархісти використову­вали колективізм для того, щоб установити самоуправлінські об'єднання вільних індивідів. Інші ж розглядали колективізм як явище цілком протилежне індивідуальними. Колективізм часто пов'язують з державою як з механізмом, через який підтримуються колективні ін­тереси. Також пропонувалося твердження про те, що зростання кіль­кості обов'язків держави означає зростання ролі колективізму в цьому суспільстві.

Соціалісти ж, з іншого боку, розглядають матеріалістичну, егоїстичну, агресив­ну поведінку як явище, зумовлене скоріше соціальним впливом, ніж людською природою. Такі характеристики — це результат існування суспільства, в якому за­охочується та винагороджується егоїзм та прагнення до вигоди. Це традиційне зви­нувачення, яке соціалісти закидають капіталістичним суспільствам. Людські істоти — це не просто максимілізатори прибутку. До такої поведінки їх заохочує механізм капіталістичного ринку, влаштований так, що примушує людей жити в гонитві за прибутком. Радикальне крило соціалізму цікавить не те, якими є люди, але те, яки­ми вони можуть стати. Таке твердження привело соціалістів до розвитку утопічно­го бачення кращого суспільства, в якому люди можуть досягти справжнього звіль­нення та задоволення своїх потреб як членів суспільства. Африканські та азійські соціалісти робили наголос на тому, що їхні традиційні до індустріальні суспільства уже усвідомлювали важливість соціального життя та цінність суспільства. У таких обставинах соціалісти перебували в пошуку того, як зберегти традиційні соціальні погляди перед викликом західного індивідуалізму. Джуліус Ньєрерс, президент Танзанії (1964—1985), підкреслював: «Ми, в Африці, більше не маємо реальної по­треби бути повернутими до соціалізму, натомість, нас мають навчити демократії». Власні погляди він описав як «племінний соціалізм».

На заході уявляли, що соціальні труднощі життя повинні були бути змінені або виправлені лише з приходу нового покоління. Це було метою соціалістів-утопістів ХІХ ст., таких як Фур'є та Оуен, які організували експерименти комуністичного життя. Шарль Фур'є був ініціатором створення моделей комун, кожна з яких складалася з 1800 осіб, які він називав фаланстерами (фалангами). Роберт Оуен також установив ряд експериментальних комун, найвідоміша з яких — Нова Гармонія в Індіані в США (1824—1829). Найбільш успішними експериментами з комунами була система кіббутц в Ізраїлі, яка складалася із системи кооперативних, зазвичай сільських, поселень, якими володіли та управляли їхні члени. Перший кіббутц був створений у 1909 р., і на сьогоднішній день майже три відсотки жителів Ізраїлю живуть в кіббутцах, в той час як більше п'яти відсотків живуть у менш строгих по­селеннях Мошав.

Власність і праця. Центральною ідеєю соціалізму є контроль над товарами і послугами, які розглядаються як суспільний продукт. Тому доводи соціалістів без­перервно кружляють довкола проблеми власності. Як правило, соціалісти вжива­ють термін «власність» на означення приватної власності, і особливо приватної власності на засоби виробництва. Тож у цьому розумінні слово «соціалізм» є анто­німом поняття «власність» й іноді вживається для зображення внутрішньодержав­них відносин, за яких власність на засоби виробництва є суспільною, а тому прива­тної власності в загальноприйнятому сенсі не існує. Проте існують глибокі розходження щодо визначення найдієвіших способів ефективного спільного воло­діння незалежно від того, хто є власником — держава, народ чи місцеві органи або ж об'єднання виробників, спілки виробників і споживачів, згуртованих особливими формами виробництва. Необхідне розрізнення понять власництва і володіння ввів анархіст Прудон. Власництво — це первинна претензія на ту чи іншу форму капі­талу, а володіння — це гарантоване право на її повсякденне використання. Соціалі­сти часто знаходять способи для утвердження і підкріплення цих претензій, а от їх­ні пропозиції щодо володіння менше виразні.

Наступною проблемою є те, що власність це лише одна із складових процесу виро­бництва, іншою є праця. Проблема власності полягає в тому, що її неналежно оціню­ють. Ще Фур'є і Маркс спробували прив'язати винагороду за вироблений продукт до кількості вкладеної праці. Ця спроба була закорінена в попередніх ліберальних конце­пціях процесу праці і мала як індивідуалістичний, так і соціалістичний підтекст, оскі­льки йшлося про узгодження індивідуальних претензій із результатами процесу вироб­ництва.

Намагання знайти спосіб винагородити суспільство і спроби знайти спосіб вина­городити працівника можуть мати різне спрямування. Відповідність винагороди за працю є нелегкою проблемою. Виробництво якогось продукту селянином або на­віть ремісником чи майстром можна розглядати як виробництво, що потребує праці однієї людини. У цьому разі зв'язок між продуктом виробництва та затраченими зусиллями видається простим і прямим. Промислове виробництво і поділ праці знищили цю простоту і зумовили розосередження відповідальності за процес виро­бництва. Існує три способи впоратися з цим: спробувати все ж таки прив'язати ви­нагороду до затрачених зусиль шляхом запровадження певної форми робітничого контролю; перебудувати процес виробництва таким чином, щоб виробничі одиниці були простими, прямими та самодостатніми, як це пропонували анархісти і такі со­ціалісти, як Вільям Морріс; або ж зовсім відмовитися від підприємств, або повер­нутися до винагородження всього суспільства через запровадження якоїсь форми централізованого розподілу. Наступною проблемою є те, що соціалістичні концепції процесу виробництва обмежуються здебільшого промисловим виробництвом, а працю розглядають як ді­яльність, здійснювану за плату. Прихильні до соціалізму феміністки вказували на те, що жінки, які ведуть домашнє господарство, забезпечують виготовлення значної частки продуктів і надання послуг у будь-якому суспільстві; вони працюють, не отримуючи оплати в жодній її формі. Протягом другої половини ХХ ст. в соціаліс­тичних концепціях процесу виробництва обговорення проблем домашньої праці та відтворення робітничої сили відігравало все більшу роль.

Спільна власність. Соціалісти шукають причини змагання в суспільстві на не­рівності в інституті приватної власності, під яким вони зазвичай розуміють вироб­ниче багатство чи капітал, в меншій мірі — персональні речі, такі як одяг, меблі чи будинки. Таке ставлення до власності є характерною рисою, що відрізняє їх від лі­бералів та консерваторів, які розглядають володіння майном як природне та таке, що повинно існувати. Соціалісти критикують приватну власність із багатьох при­чин. По-перше, власність породжує несправедливість: речі виробляються колекти­вними зусиллями, тому й володіти ними має колектив, а не приватні особи. По- друге, приватна власність виховує жадібність, а отже, є моральною вадою. Приват­на власність заохочує людей бути матеріалістичними, вірити, що щастя та мораль­ного задоволення можна досягти лише шляхом погоні за багатством. Ті, хто мають багато власності, бажають ще більше нагромадити її, а ті, хто не має її, прагнуть отримати власність будь-яким чином. І нарешті, власність є розподіляючим елеме­нтом суспільства: вона породжує конфлікти між власниками та працівниками, між роботодавцями та тими, хто намагається отримати роботу, просто між багатими та бідними. Тому соціалісти висувають ідею про скасування інституту приватної вла­сності та його заміну колективним володінням продуктивними силами або ж, за більш скромними пропозиціями, — створення системи балансу між інтересами су­спільства та матеріальними інтересами власників.

К. Маркс у своїх теоріях передбачав знищення приватної власності та створен­ня, таким чином, безкласового суспільства, комунізму. Він свято вірив у те, що вла­сність має бути спільною та використовуватися в загальних цілях суспільства. Тим не менше, він мало згадував про те, як саме можна досягти такого суспільного ладу на практиці. Коли Ленін та більшовики захопили владу в Росії в 1917 р., вони вва­жали, що соціалізм можна побудувати, використовуючи широку націоналізацію підприємств та введенням прямого державного контролю над економікою. Цей процес не був завершений до 1930 р., коли відбулася «друга революція» Сталіна, що ґрунтувалася на повністю централізованій плановій економіці та системі зага­льної колективізації.

«Спільна власність» почала означати власність держави, чи те, що радянська конституція описувала як «соціалістична державна власність». Радянський Союз, таким чином, розвинув форму державного соціалізму.

Соціал-демократи також зацікавилися в державі як інструменту, через який доб­робутом можна було володіти колективно та управління економікою мало здійсню­ватися на плановій основі. Проте на Заході націоналізація набула лише вибіркового характеру та не перетворилася на загальну колективізацію, натомість економіка на­була форми змішаної, в якій деякі підприємства мали залишатися в руках приват­них власників, а інші управлятися на громадських засадах. Наприклад, у 1945— 1951 рр. уряд Етлі націоналізував те, що називають «командними висотами» економіки: головні індустріальні галузі, такі як вугільно-видобувна, важка промисловість, енергопостачання. З приватизацією цих галузей уряд сподівався управляти економікою без потреби у всезагальній колективізації. Однак, починаючи з 1950-х років, соціалісти самоусунулися від політики «володіння», надаючи переваги виступам за загальну рівність та справедливість. А в 1980-х роках політикою так званої «перебудови» стало навіть прийняття приватної власності в економіці та навіть приватизації.

Порівняльна характеристика розуміння власності

Ліберали бачать в економіці рушійну силу суспільства та нада­ють у своїх поглядах широкої підтримки ринковій капіталістичній еко­номіці, побудованій на засадах приватної власності, змагання та ма­теріальних стимулах. Однак якщо класичні ліберали представляють економічну модель без всякого державного втручання, то сучасні лі­берали допускають можливість обмеженого втручання держави в економіку.

Консерватори традиційно дотримуються позиції розвитку при­ватних підприємств, однак з присутністю обмеженого втручання держави в їхню діяльність, оскільки політика повністю вільного роз­витку може призвести до нестабільності в суспільстві через можливі «відмови ринку». Тим не менше, нове законодавство притримується принципу нерегульованого капіталізму.

Соціалісти марксистської традиції надають перевагу спільній власності та абсолютній соціальній рівності, яка в ортодоксальному комунізмі була представлена колективізацією та плановою економі­кою. Соціал-демократи, натомість, дотримуються думки про те, що ринок — це добрий слуга, однак поганий управитель, а тому підтри­мують концепцію регульованого капіталізму.

Анархісти є противниками будь-якої форми контролю та управ­ління економікою. Однак анархісти-комуністи дотримуються позиції спільної власності та невеликих елементів самоуправління, нато­мість анархісти-комуністи виступають за повністю безконтрольну економіку.

Фашисти характеризуються пошуком «третього шляху» вирі­шення економічної проблеми, яка в їхньому розумінні часто знаходить вираження в ідеях корпоратизації економіки, яка, на їхню думку, поєд­нує елементи праці та капіталу в одне органічне ціле. Націоналізація та планова економіка підтримуються в контексті спрямування ма­теріальних цінностей до однієї певної раси, яка того потребує.

Екологи засуджують обидві моделі економічного розвитку, оскіль­ки жодна з них не враховує інтересів екології. На їхню думку, доходи від економіки мають бути спрямовані на гармонійне існування людини та природи.

Кооперація. Якщо люди — істоти соціальні і політичні, соціалісти вірять, що звичайний стан відносин між ними — це співпраця, а не змагання. Конкуренцію лі­берали і консерватори розглядають як змагання між людьми, як природне і, деякою мірою, здорове. Це природно, тому що люди мають бути самодостатніми і зацікав- леними в плодах своєї праці, оскільки це спонукає особу до тяжкої праці та розвит­ку тих навичок та здібностей, якими вони володіють. Індивіди мають бути винаго­роджені за свої персональні здобутки, однаково, чи за те, що вони можуть бігати швидше ніж інші, чи за те, що отримують вищі оцінки на екзаменах, чи за те, що працюють більше та краще, ніж їх колеги. Соціалісти ж, з іншого боку, вірять, що конкурентні змагання настроюють одного індивіда проти іншого і заохочують лю­дей ігнорувати їхню соціальну природу. Як висновок, можна сказати, що змагання виховує лише обмежену кількість соціальних переваг і натомість пропагує егоїзм та агресію. Співпраця ж має як моральний, так і економічний зміст, і люди, що пра­цюють разом, на відміну від тих, що працюють нарізно, будуть розвивати симпатію один до одного, турботу та прив'язаність. Більше того, енергія співпраці може при­носити більше користі, ніж індивідуальна. Російський анархіст, Петро Кропоткін, наприклад, зробив припущення, що основна причина виживання людського виду та його процвітання полягала в його здатності до моральної допомоги. Соціалісти ві­рять, що люди можуть керуватися у своїх діях моральними стимулами, а не тільки матеріальними. В теорії капіталізм винагороджує індивідів за роботу, яку вони ви­конують: чим краще вони працюють, тим більш розвиненими є їхні навички і тим більшою буде їхня винагорода. Моральний же стимул працювати добре — це ба­жання зробити внесок у загальне добро. Маркс висловив ідею, пропонуючи комуні­стичну ідею розподілу: «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Хоча дуже мало сучасних соціалістичних демократів замислюються про прави­льність відміни матеріального стимулу, вони, тим не менше, наполягають на потре­бі балансу в матеріальних та моральних стимулах.

Соціалістичне прагнення до співпраці стимулює розвиток кооперативних під­приємств, які мали замінити ієрархічні та побудовані на засадах змагання установи, які процвітали за капіталізму. Як виробники, так і споживачі кооперативних під­приємств мають використовувати свою енергію для духовної вигоди. У Великобри­танії кооперативні товариства почали з'являтися на початку ХІХ ст. Ці товариства купували товари оптом та дешево їх продавали членам робітничого класу. «Родж- деїльські піонери» заснували овочеву крамницю в 1844 р. та їхній приклад повто­рили майже по всій індустріальній Англії та Шотландії. Кооператори виробників, якими володіють та управляють їх робітничий актив, — це звичайне явище в де­яких частинах північної Іспанії, де промисловість організована згідно з принципом самоврядування робітників. Колективні форми (колгоспи) в Радянському Союзі бу­ли також засновані як кооперативні та самоуправлінські, хоча на практиці вони управлялися системою планування і були підконтрольні місцевим партійним керів­никам.

Співпраця і братерство. Соціалізм прагне замінити капіталізм та індивідуалізм такою формою виробництва і розподілу, яка є спільною і кооперативною. Заради цього соціалісти сподіваються змінити не лише структуру суспільства, а й мотива­цію його членів, які мають керуватися не егоїзмом, а альтруїзмом, орієнтуватися не на конкуренцію, а на співпрацю. Тому завжди були такі соціалісти, які висловлюва­ти свої доводи мовою моралі, психології і навіть релігії. З огляду на це в своїх твер­дженнях вони наближалися до ідей анархізму. В Об'єднаному Королівстві за пере­будову суспільства, що має ґрунтуватися на стилі життя індивідів, які житимуть комуною, виступав Едвард Карпентер, Вільям Морріс зображав комуністичне сус­пільство, засноване на дружбі або братерстві та задоволенні від творчої роботи, а Оскар Уайльд писав про «взірець людини» при соціалізмі. Інші англійські соціаліс­ти говорили про свої вірування як про «релігію», стверджуючи, що вони «наверну­лися» до соціалізму. А Тоуні засуджуючи «користолюбність» людської природи при капіталізмі, звертався до ідей протестантського християнства.

Існували й концепції вдосконалення природи людини, що узалежнювалося з ре­формуванням інституцій. Роберт Оуен відкидав ту ідею, що процес формування ха­рактеру є індивідуальним. Його критика наслідків впливу промислового капіталіз­му на характер людини доповнювалася пропозиціями щодо реформування і поліпшення індустріальної системи, яка б відповідно вела до вдосконалення люди­ни. Шарль Фур'є запропонував зробити роботу приємною, ставлячи протягом дня перед кожним членом фаланстеру різні завдання; це модель збалансованих комун, у яких мало бути зорганізоване його ідеальне суспільство. Така стурбованість стосо­вно природи і якості праці, що її відчуває кожен окремий робітник, була для соціа­лістів постійною, хоч і другорядною темою — її торкалися Маркс у працях з при­воду відчуження, Морріс, а також прихильники різноманітних рухів, що виступали за введення робітничого контролю. Зокрема такі ідеї висловлювали Тоуні та Коул, які вважали це складовою гільдійського соціалізму.

Існують також розбіжності в тлумаченні понять демократії, держави та права. Так одні представляли соціалізм і як уособлення ліберальної демократії, і як повну її протилежність. Інші соціалісти роблять наголос і на «формальній» свободі полі­тичної діяльності, і на «реальній» свободі економічних та соціальних можливостей. Перша з них зумовлює виступ за демократію, а друга — або виступ за соціальну демократію, або ж відкидання демократії як виключно «буржуазної» свободи.

Існують також розходження між тими соціалістами, для яких держава є знаряд­дям досягнення цілей, що до них вони прагнуть і тими прихильниками соціалізму, для кого вона є не більш ніж проміжною інституцією. Для Маркса останнє було очевидним, а тому суто соціал-демократична програма йому видавалася не придат­ною як з огляду на цю причину, так і у зв'язку з тим, що для нього (а особливо для таких його послідовників, як Ленін) демократичний метод у жодному разі не міг забезпечити контролю робітничого класу над державним апаратом, оскільки цей апарат разом із соціальною системою, в межах якої він діяв є уособлення капіталіз­му. Відмінне уявлення про соціалізм як про бажаний за обґрунтованого політично­го курсу, заснованого на пануванні робітничого класу, належало Фердинанду Лас- салю. Загальне виборче право мало стати засобом, за допомогою якого робітники візьмуть владу в свої руки; вони використовуватимуть її для того, щоб держава сприяла розвитку об' єднань виробників задля забезпечення робітників усіма пло­дами їхньої праці. Водночас із тієї точки зору, що веде свій початок від Гегеля, державу розглядали як потенційно найвище вираження ідеї загального добробуту.

Рівність і справедливість, як соціалістичні вподобання часто знаходять виправ­дання в ідеї рівності, але ці поняття визначають по-різному:

2) 1) існують природжені, або позаісторичні, права людськості. Таке обґрунтуван­ня починається рішучим виступом Бабефа і Буонаротті на захист утвердження рів­ності в ході французької революції; усі людські істоти мають спільну, позаісторичну, людську сутність, яка надає сенсу їхньому життю. Цей погляд знайшов найчіткіше вираження в Марксовій оці­нці процесу відчуження;

3) політична доктрина рівності, імпліцитно присутня в ліберальних поглядах на демократію, логічно веде до ширшої рівності за соціалізму;

4)  суспільна природа життя і виробництва вимагає, щоб винагорода розподіля­лася порівну між усім загалом, а не між окремими індивідами;

5) усі люди є рівними, оскільки вони раби Божі, — до цього доводу вдався анг­лійський соціаліст Р. Г. Тоуні.

Віра «соціалістів» у рівність була не емпіричною, а скоріше моральною. Йдеться не про те, що всі люди однакові, але про те, що вони мають однакові потреби. Тому Луї Блан вважав нерівність здібностей не основою для виправдання надання неод­накової винагороди, а причиною внесення нерівноцінного вкладу. Звідси його час­то цитований вислів «Від кожного за здібностями, кожному за потребами».

Прагнення до рівності — це одна із визначальних рис соціалістичної ідеології. Рівність як політична цінність — найбільш чітка риса у розмежуванні соціалізму від лібералізму та консерватизму. Консерватори вірять у те, що людське суспільст­во з самого свого початку було ієрархічне і тому відкидають ідею рівності як абсу­рдну. Ліберали ж, однак, також прагнуть до рівності, але на тих засадах, що всі лю­ди рівні морально, а тому повинні мати однакові права та повагу. Однак вони народжені з дуже різними навичками і мають бути винагородженні матеріально згідно з цими навичками: ті, хто працюють важко і розвивають свої здібності, ма­ють бути багатшими, ніж ті, хто цього не робить. Таким чином, ліберали цінують моральну рівність, однак не бачать причини, чому це має призвести або призведе до соціальної та економічної нерівності.

Соціалізм характеризується переконанням у соціальній рівності, у рівності за доходом. Соціалісти приводять принаймні три тези, які підтверджують правиль­ність соціальної рівності. Перша полягає в тому, що рівність підтримує справедли­вість та чесність. Соціалісти проти того, щоб пояснювати нерівність у доходах шляхом природжених відмінностей у здібностях людей. Соціалісти вірять, що, оскільки капіталізм породжує дух змагання та егоїстичну поведінку, людську нері­вність породжує нерівність у структурі суспільства. Соціалісти не підтримують наївного переконання, що всі люди народилися однаковими, володіючи приблизно рівними здібностями. Рівне суспільство, егалітаристське суспільство — це не сус­пільство, в якому, наприклад, усі учні отримують однакові оцінки на екзамені з ма­тематики. Однак соціалісти вірять, що найбільш помітні форми людської нерівності є результатом нерівного ставлення суспільства, а не того, що природа нерівно наді­лила всіх здібностями. Справедливість, з точки зору соціалістів, вимагає, щоб до всіх членів суспільства ставилися однаково, чи хоча б більш однаково, незважаючи на їхній заробіток та матеріальне становище. Формальна рівність у капіталістичній системі, в її правовому та політичному сенсах, не відповідає дійсності з точки зору соціалізму, тому що вона ігнорує структуру капіталістичного суспільства. По- друге, соціальна рівність підтверджує принципи співпраці в суспільстві. Якщо лю­ди живуть разом у рівних умовах, вони скоріше за все працюватимуть разом заради загального добра. Рівні доходи, таким чином, підсилюють соціальну солідарність.

А соціальна атомарність веде до конфлікту та нестабільності. Найбільш явно ці концепції виражаються у соціалістичних ідеях класового конфлікту, чи класової війни. По-третє, соціалісти підтримують соціальну рівність, тому що вони висту­пають за вдоволення потреб, які є основними для людського задоволення та само- реалізації. Потреба — необхідність: вона потребує задоволення. Це не просто легке бажання чи забаганка. Базові потреби, такі як потреби в їжі, житлі, воді, спілкуван­ні і т. д., є фундаментальними для існування людей; це означає для соціалістів, що задоволення цих потреб є шляхом до свободи. Оскільки всі люди мають майже од­накові потреби, задоволення цих потреб на базовому рівні веде до рівності. На від­міну від лібералів, соціалісти вважають, що свобода та рівність — це співставні цінності. Хоча всі соціалісти і погоджуються щодо цінності соціальної та економі­чної рівності, вони не погоджуються щодо рівня цієї рівності. Марксисти та кому­ністи вірять в абсолютну соціальну рівність, яка має бути досягнута націоналізаці­єю приватної власності та колективізацією господарства. Більше того, Маркс вірив, що для того, щоб зникли пережитки капіталістичної класової системи, прибутки мають бути розподілені порівну між усіма членами суспільства, виходячи з базових потреб. Однак соціалістичні демократи вірять у відносну соціальну рівність, яка має бути досягнута розподілом добробуту через прогресивну систему оподаткуван­ня, запроваджену державою. Соціал-демократи прагнуть радше приручити, а не знищити капіталізм. Вони визнають прийнятність визнання матеріальних стимулів і принцип задоволення базових потреб більшою міроюі сприймають як засіб викорі­нення бідності.

Рівність можливостей. Поняття рівності можливостей уперше отримало своє теоретичне обґрунтування в праці Платона «Держава», система освіти в якій буду­ється на тому, щоб дати однаково обдарованим і здібним дітям рівні шанси на здо­буття нерівних позицій у суспільстві. Рівні можливості часто називають неегаліта- ристським ідеалом, оскільки це більше пов' язане з тим, хто саме одержує суспільні блага, яких не вистачає на всіх, а не з тим, наскільки рівномірно чи нерівномірно вони розподіляються. Але якщо багато з помічених проявів нерівності людей зумо­влюються швидше вихованням, аніж природою, то тоді ідеал рівності можливостей має для суспільного розподілу гранично егалітаристське значення. Якщо талант і старанність вважаються змінною складовою дитячого середовища, а не складовою індивідуальності дитини, то тоді під поняттям рівності можливостей мається на увазі радикальне вирівнювання результатів, межі якого встановлюються тільки на­шими тактичними знаннями про генетичні механізми.

Ліберальна рівність. Доведена до логічної межі рівність можливостей підриває свободу людини, заважаючи людям вільно використовувати свої зумовлені середо­вищем ресурси, здібності, чесноти, щоб досягти неоднакових результатів. Більш лі­беральна концепція рівності залишає людям свободу переслідувати свої власні цілі, навіть якщо це суперечить принципу граничного вирівнювання можливостей. Лібе­ральну рівність найлегше визначити як такий стан справ, за якого люди є однаково вільними займатися реалізацією обраних ними планів на життя.

Філософи, яких зазвичай називають лібералами, і досі не дійшли згоди в тому, що ж таке рівна свобода. Прибічники лібералізму ототожнюють рівну свободу з майже абсолютним правом на володіння власністю й укладення угод, не звертаючи увагу на розподіл ресурсів, благ, який випливає з таких прав. За Робертом Нозиком, умова рівної свободи не спричинює, а на практиці може й перешкоджати наданню медичного обслуговування чи розподілу прибутку відповідно до потреб, заслуг, зу­силь чи будь-яких інших «взірцевих» принципів. Ліберальна концепція держави за­гального добробуту спирається на критичне ставлення Анатоля Франца до «магіч­ної рівності, закону, який однаково забороняє багатим і бідним красти хліб і спати під мостом». Вінцем соціальної справедливості, за Джоном Роузом, є максимальне підвищення цінності свободи в очах найменш забезпечених членів суспільства, за необхідністю й за допомогою перерозподілу прибутків і багатства від багатіїв і вла­сників до бідних громадян, позбавлених власності.

Демократична рівність. Критикуючи концепцію держави загального добробу­ту, демократи зосереджують свою увагу на іншому вимірі рівності: на можливості громадян брати участь в управління своїм суспільством на політичному рівні. Рус- со, класичний представник концепції демократичної рівності, витлумачував у своїх працях ідею перерозподілу економічних ресурсів в основному як засіб перерозпо­ділу політичної влади між громадянами шляхом ліквідації представницького уряду і створення настільки невеликого суспільства, щоб громадяни могли б дбати про своїх співгромадян як про власні родини. Його сучасні послідовники примирилися з тим фактом, що сучасні суспільства не можуть бути такими малими, як Женева Руссо. Але дехто все ще наполягає на необхідності граничної децентралізації полі­тичних інституцій як на способі надання всім громадянам можливості брати пряму участь в управлінні своїм суспільством. Інші захисники демократичної рівності сприймають представницькі органи влади, але шукають інституціональних засобів примушення де