2. ОСНОВНІ ЦІННОСТІ

Соціалізм — це не тільки низка взаємопов'язаних аргументів, а й цілісна доктрина. Між його інтерпретаторами-теоретиками та політичними прихильниками і опонен­тами існують суттєві розходження щодо переліку, а то й самого існування «суттє­вих» складників соціалізму. Існують також розбіжності стосовно відносної першості різних положень, які лягли в основу соціалістичної доктрини. Утім, вірогідно, всі соціалісти погодяться з тим, що описувати людську діяльність слід передовсім з огляду на суспільні відносини, а не на індивідуальні вчинки, хоч і не варто запере­чувати значущість останніх. Такий підхід зумовлює віру в те, що жодна окрема особа не має права на кредит у споживанні товарів та послуг, оскільки виробництво є результатом праці суспільства як єдиного цілого. Таким чином, якщо хтось спро­бує привласнити вироблені продукти, йому доведеться відповідати насамперед пе­ред суспільством як цілим, так само як і перед його членами, а не перед окремими індивідами. Провідними ідеями соціалістичної думки (хоча вони й не характерні для всіх соціалістів) є такі положення:

•   спільнота і колективізм;

•   кооперація;

•   співпраця і братерство;

•   рівність та справедливість;

•   соціальний клас і його влада;

•   спільна власність і праця.

Спільнота. Насамперед слід зауважити, що чимало дослідників соціалізму як теорії і практики звертаються до цієї характерної риси як вихідної, або основної. Водночас у науковій літературі, і не тільки, стверджується, що спільноти існують повсюдно, але слово «спільнота» має дуже багато значень і є, напевне, одним із найбільш поширених, але й невизначених понять політичного дискурсу. З одного боку, його вживають для позначення особливих форм суспільної взаємодії, з іншо­го — воно вживається для позначення чогось позитивного і цінного в суспільних відносинах, а отже, визначеного.

Як ліві, так і традиційні чи ж романтично налаштовані праві надають спільноті величезного значення, але суспільні умови та особливості взаємозв'язку сторін, які мають намір об' єднатись у спільноту, дуже різні з огляду на ту чи іншу перспекти­ву. З іншого боку, ліберали, визнаючи привабливість і нездоланність потягу до життя в спільноті, насправді ж ніколи не здогадуються, як саме можна включити досить багате за своїм змістом поняття «спільнота» в рамки ліберальної теорії, оскільки прихильність лібералізму до особистої свободи, як здається, іде врозріз із колективістськими інтуїціями. Але такі складнощі не призвели до відмови від ужи­вання поняття «спільнота», особливо як узаконювального засобу в контексті соціа­льної політики та соціального забезпечення, де, як здається, емоційна сила потягу до життя в спільноті використовується для того, щоб показати політичні переваги в зручному оцінному світлі, не звертаючись до якихось емпіричних фактів. Ось чому продовжують точитися емпіричні та ідеологічні суперечки щодо природи спільно­ти, причому, як ми побачимо далі, обидва питання взаємопов'язані.

З огляду на все це, існує певна кількість моделей, за допомогою яких можна з'ясувати сутність цих дискусій. У моделі першого типу спільнота пов'язується зі своїм місцезнаходженням, що, беззаперечно, має дуже міцну історичну основу. В німецькій мові, наприклад, є два слова для поняття «спільнота»: Gemeinde та Gemeinschaft. Перше з них стосується виключно місцевої громади, а друге має де­що ширше значення. Але ці дві словоформи були спочатку тісно пов'язані: у серед­ні віки слово Gemeinde означало спільноту мешканців, які володіли рівними права- ми на землю, і тому місцевість була синонімом спільноти-громади. Слово Gemeinschaft мас тепер ширше значення і стосується особливостей взаємозв'язку людей у певному місці.

Одну з найважливіших і найвідоміших спроб визначити характерні ознаки спі­льноти зробив Фердинанд Тьонніс у праці «Спільнота і суспільство» (Gemeinde und Gemeinschaft, 1887)