«Від відчуження до присвоєння<span lang=UK> навколишнього світу» : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

«Від відчуження до присвоєння навколишнього світу»

Реальність економічного і політичного буття спонукала К. Маркса і Ф. Енгельса розглянути сутність людського суспільства зсередини. За основу аналізу вони взяли проблему відчуження, до якої підступалися і їхні попередники, але розв'язати не змогли. Вона була предметом досліджень у ранніх творах Маркса «До єврейського питання», «До критики гегелівської філософії права. Вступ», «Злиденність філосо­фії», «Свята родина».

Сутність відчуження. Стрижневим аспектом у вченні Маркса є людина. її він розглядає і як фізичну, і як суспільну істоту. Людина, за його словами, не може іс­нувати без діяльності, без продукту цієї діяльності. Вона працює, вкладає в предмет діяльності свої духовні й фізичні якості. Сили людські починають опредмечувати- ся. Кінцевий продукт діяльності належить не їй, а іншій людині. Товар, який вона виробила, відчужується від неї, стає ворожим їй. Також відчужується людська дія­льність, стає ворожою людині. Починається розмежування, розшарування людей: одні накопичують товари, гроші, а інші не мають такої змоги. У цьому процесі від­чужується людина від людини.

Людей можна відрізняти від тварин, беручи за критерій свідомість, релігію то­що. Люди почали відрізняти себе від тварин, як тільки стали виробляти необхідні їм засоби до життя. Природа постачає матеріал, у якому здійснюється праця і за до­помогою якого людина створює продукти праці. Продуктом праці є праця, втілена в конкретному предметі. Це і є опредмечування. Отже, опредмечування — резуль­тат будь-якої трудової (предметної) діяльності. Опредмечуючи свої життєві сили, людина перестає володіти ними, оскільки вони знаходять об'єктивне існування ззо­вні щодо працівника. Оскільки будь-яке відокремлення життєвих сил людини є від­чуженням, це означає, що відчуження — процес, властивий усій історії людства. Відчуження робітника в продукті його праці є й набуттям працею предметного, зо­внішнього існування, і втіленням у предметі праці ворожої працівнику сили.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що перетворення опредмечування на відчужен­ня означає: чим більше предметів працівник виробляє, тим меншою їх кількістю він може володіти і тим сильніше потрапляє під владу свого продукту. Оскільки до продуктів праці належать засоби праці, засоби для життя, то врешті-решт робітник залишається без них обох. Відчуження предмета, тобто ставлення працівника до предмета своєї праці як до чужої, є лише однією стороною відчуження праці. Друга — відчужене ставлення працівника до виробництва, виробничої діяльності. Це означає, що продукт праці як відчуження можливий тому, що виробництво його є діяльним відчуженням, тобто відчуженням діяльності. Цей аспект відчуження ви­являється в тому, що праця є для працівника «чимось зовнішнім, таким, що не на­лежить до його сутності», а також у тому, що він у своїй праці не утверджує, а за­перечує себе, вважає себе нещасливим, не розвиває вільно свою фізичну і духовну енергію, а виснажує свою фізичну природу і руйнує свої духовні сили. Тому робіт­ник тільки поза працею володіє собою, а в процесі праці є відірваним від себе. Сама праця ще не стала потребою, є лише засобом отримання заробітної плати, тобто за­собом для задоволення інших потреб. Відчуження родового життя людини прояв­ляється у відчуженні її не тільки від продуктів праці, її трудової діяльності, а й від її родової сутності як людини, усіх видів її родової життєдіяльності. Людині влас­тиві різні види діяльності: споживання їжі, води та ін. Справжня людська діяльність виражена настільки, наскільки вона пов'язана з працею. Лише в перетворенні предметного світу людина утверджує себе як родова істота. Але відчужена праця віднімає у неї цей світ і сам акт його виробництва, а отже — її родове життя, зводя­чи його до індивідуального існування.

Ці аспекти відчуженої праці (відчуження предмета, самовідчуження в акті виро­бництва, відчуження родового життя) безпосередньо проявляються в аспекті від­чуження людини від людини: «Якщо продукт праці не належить працівникові, як­що він протистоїть йому як чужа сила, то це можливо лише внаслідок того, що продукт належить іншій людині, не працівникові».

Відчуження продукту праці проявляється у відчужених, ворожих взаєминах працюючого і непрацюючого, працівника і капіталіста. Приватна власність є про­дуктом, результатом відчуженої праці, ставлення працівника до природи, до самого себе. Однак цей результат не є необхідним. Отже, приватна власність — не причи­на, а наслідок відчуженої праці. Такий висновок логічно випливає з поглядів К. Маркса, який запровадив поняття «відчужена праця», щоб не брати за основу факту приватної власності, як це робили буржуазні економісти, а пояснити цей факт, тоб­то вивести його в результаті аналізу. Лише пізніше, пояснював Маркс, приватна власність стає основною причиною відчуження праці.

Етапи розвитку відчуження. На ранніх етапах розвитку людства праця слугу­вала безпосередньому задоволенню потреб людини, створюючи засоби до існуван­ня (їжу, одяг, помешкання). Продукт праці споживався самим виробником, тому людина виробляла не більше того, в чому мала потребу. Обміну ще не існувало. Точніше, він зводився до обміну своєї праці на продукт своєї праці, який був при­хованою формою справжнього обміну. Це дало Марксу підстави для висновку, що спочатку капітал і праця були об' єднаними, оскільки вся накопичена праця була працею самого виробника. За таких умов немає місця для відчуження.

Згодом у виробника виник надлишок вироблених ним продуктів і потреба в продуктах інших виробників. Так з'явився обмін. Спочатку він удосконалювався в «грубій формі відчуження приватної власності та в міновій торгівлі». Метою виро­бництва було задоволення безпосередніх потреб виробника, а утворення надлишків і обмін були чимось випадковим, на що виробник не розраховував. Водночас наяв­ність обміну стала джерелом доходу. Це різко змінило мету і буття праці. Нагрома­джена праця перестала бути цілком своєю працею, ставши водночас і чужою, хоч і безпосередньо обміняною на свою працю.

Зі стабілізацією виробництва надлишкової продукції, з розширенням потреб у продуктах праці інших виробників люди починають свідомо виробляти продукти для обміну. Виробляючи раніше безпосередньо для себе, вони були індивідами самі для себе. З появою обміну та поділу праці виникли відповідні форми суспільного зв'язку між ними. Потребуючи продуктів праці інших людей, вони могли задоволь­няти цю свою потребу тільки шляхом обміну на продукт власної праці, тобто шля­хом втрати цього продукту. Так відбулося відчуження продукту від виробника, а соціальне спілкування стало зовнішнім, відчуженим родовим актом. Якщо взаєм­ний обмін продуктами людської діяльності є міновою торгівлею, то взаємний обмін діяльності є розподілом праці, що розвивається разом із цивілізацією. Праця цілком стає працею задля заробітку. Це означає, що поряд з відчуженням продукту відбу­лося відчуження від виробника і самої мети його праці.

Це відчуження сутнісних сил людини набуває свого зовнішнього, предметного вираження в появі універсального еквівалента обміну — грошей. Сутність грошей полягає насамперед не в тому, що в них відчужується власність, а в тому, що в них відчужується і стає властивістю матеріальної речі, яка знаходиться поза людиною, властивістю грошей, та опосередкована діяльність, той опосередкований рух, люд­ський, громадянський акт, у результаті якого продукти людини взаємно доповню­ють один одного. Наявність цього посередника призвела до того, що людина роз­глядає свою волю, свою діяльність, свої відносини з іншими людьми як силу, незалежну від себе і від них. Таким чином, її рабство доходить апогею.

Усі процеси відчуження зумовили виникнення накопиченої чужої праці, тобто капіталу, і його протиставлення безпосередній праці. Першою формою існування капіталу була земельна власність. Протилежність праці й капіталу постає тут у фо­рмі протилежності аграрної праці і земельної ренти. Ця протилежність склалася да­вно і є чітко вираженою, але її сутність, як і протилежність між працею і капіталом, маскується багатьма обставинами: рента виступає як специфічна якість специфічної земельної власності, тобто власності, одягненої в природну оболонку. Аграрна пра­ця також є специфічною працею, об' єктом якої постає природа, і тому вона безпо­середньо прилучається до дії природних сил. Водночас ця праця оточена різномані­тними становими відносинами, що надає їй громадсько значущої родової діяльності.

Промисловість формується на противагу земельній власності. Спочатку проми­слова праця як праця специфічна ще не протистояла землеробській праці, але зго­дом відмінності між ними зникли, в суспільстві залишилося тільки два класи — працівників і капіталістів. Відтоді відчужена праця остаточно утвердилась як сут­ність будь-якої праці й таємниця капіталу: «Тільки тепер приватна власність може перестати панувати над людиною і стати всесвітньо-історичною силою у своїй най­більш загальній формі».

Вищу стадію протилежності між працею і капіталом становить перетворення їх на протилежність кожного щодо самого себе: капітал «розпадається на самого себе і на відсоток та прибуток; праця розпадається на саму себе та заробітну платню. Праця перетворюється на засіб отримання заробітної плати, тобто на виробництво діяльності, чужої собі, людині і природі, і тому цілком чужої свідомості і життєво­му прояву. Абстрактне існування людини є існуванням її лише як людини праці. Протистояння праці та капіталу, доведене до краю, неминуче стає найвищим сту­пенем і загибеллю всіх породжених ними відношень».

Форми комунізму. К. Маркс та Ф. Енгельс вбачали певну відповідність розвит­ку науки про суспільство логіці реальної історії суспільства. Ця логіка виявляється в уявленнях про ліквідацію в майбутньому існуючого ладу і в розвитку політичних рухів, які керуються цими уявленнями. Пізнання минулого й теперішнього, а також уявлення про майбутнє, рух за досягнення цього майбутнього відбуваються як два паралельні процеси, що долають у своєму розвитку однакові етапи. Тому весь рух історії є, з одного боку, актом народження комунізму, а з іншого — рухом осягнен­ня і пізнання його становлення. Цей висновок дав Марксу і Енгельсу об' єктивні критерії оцінки соціалістичних, комуністичних теорій і рухів, що розвиваються у трьох формах, які змінюють одна одну.

Розкриваючи сутність першої форми комунізму — «брутального комунізму», — Маркс наголошував, що він створений протилежністю між відсутністю власності і вла­сністю. Ця протилежність не сприймається як протилежність між працею і капіталом. Вона є наслідком того надто сильного панування речової власності над бідняком. Цими словами Маркс звертав увагу на нерозвиненість виробничих сил суспільства, зазнача­ючи, що за таких умов для бідняка безпосереднє володіння власністю є єдиною метою його існування. Відчуття володіння і прагнення до нього стає домінуючим, що свідчить про відчуження інших людських почуттів. Основним принципом такого суспільства є всезагальна приватна власність, тобто рівне право всіх на існуючу приватну власність. При цьому приватну власність оцінюють лише з об'єктивного боку: всі вади суспільст­ва розглядаються як закорінені у факторі власності, нерівномірному розподілі предме­тів, багатства; відчуження у сфері політики і духовного життя до уваги не береться. Ка­тегорія «робітник» поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; усі відносини в суспільс­тві виявляються у формі відчуттів. Маркс виокремлював і такі особливості «бруталь­ного комунізму», як обмеження в усьому, заперечення культури та цивілізації, повер­нення до надзвичайної простоти бідної, з мінімальними потребами людини. «Цей комунізм, який всюди заперечував особистість людини, — писав він, — є лише послі­довним вираженням приватної власності, яка є цим запереченням». Аналізуючи другу форму комунізму, Маркс наголошував, що сутність приватної власності становить праця, а її форму — капітал, що вимагає знищення капіталу як такого. Однак загалом він залишився на позиціях «брутального комунізму», який усі потворні риси суспільст­ва вбачав тільки у факті приватної власності, в нерівномірному розподілі предметного багатства і не звертав уваги на відчуження у сфері політики і духовного життя, само- відчуження людської особистості, її талантів, почуттів.

Представники другої форми комунізму вимагали не лише знищення приватної власності, встановлення гідного людини розподілу предметного багатства, а й ви­ступали за скасування відчуження у сфері політичного життя, повернення людині її політичної сутності. Вони ще не розуміли, що приватна власність максимально розвивала суспільні зв'язки людини і довела її суспільну природу, тобто ще не ус­відомлювали позитивної сутності приватної власності.

У вищій своїй формі комунізм виступає як позитивне скасування приватної влас­ності і завдяки цьому як справжнє присвоєння людської сутності людиною і для лю­дини. Якщо капіталізм максимально відчужує людину від себе, то справжній кому­нізм, зберігаючи все багатство досягнутого розвитку, повертає людину до себе як до людини суспільної. Постаючи як заперечення, тобто як заперечення приватної влас­ності, яка заперечує людину, комунізм є самоствердженням людини. Однак вихідним пунктом комунізму як революційного руху є породжені приватною власністю мате­ріал праці і людина. У формуванні цього вихідного пункту реалізується історична необхідність приватної власності. В різних країнах цей вихідний пункт має свої осо­бливості: у Німеччині — це самосвідомість; у Франції — це рівність, тому що там переважає політика; в Англії — справжня матеріальна практична потреба.

Реальною основою скасування будь-якого відчуження є знищення приватної власності. Позитивне скасування приватної власності як утвердження людського життя є позитивне скасування будь-якого відчуження, тобто повернення людини з релігії, родини, держави тощо до свого людського, тобто суспільного буття.

Комунізм — необхідна форма і енергетичний принцип найближчого майбутньо­го, але він не є метою людського розвитку, формою людського суспільства. Між капіталістичним і комуністичним суспільством неминучий перехідний період, оскі­льки комуністичне суспільство формується не на власній основі, а виходить з капі­талістичного суспільства, яке в економічному, моральному і розумовому сенсі збе­рігає його родимі плями.