« Аналіз соціально – політичних учень минулого»

магниевый скраб beletage

У своїх працях («Свята родина», «Німецька ідеологія») К. Маркс і Ф. Енгельс зауважували, що ідеологами революційної буржуазії були просвітники- матеріалісти XVII— XVIII ст. Виступаючи проти феодалізму, релігії, вони створю­вали передумови глибинного аналізу соціальних відносин, формували основи ради­кальних змін суспільного устрою. Тому ідейні джерела утопічного соціалізму і ко­мунізму беруть свій початок у матеріалістичній традиції (Бекона, Декарта, Локка), а проповідування політичної рівності Руссо та інших просвітників передувало вимо­гам соціальної рівності.

Матеріалізм і утопічні теорії. Заглиблюючи свій погляд в основні положення матеріалістичної філософії, що живили соціалістичні та комуністичні теорії, К. Маркс та Ф. Енгельс зосереджувалися на тих аспектах, які тлумачили людину як продукт середовища і як істоту політичну, суспільну. Передусім вони зазначали, що французький матеріалізм, розвиваючи теорію Локка про походження знань із чуттєвого досвіду, пристосував сенсуалізм до вчення про людину, до теорії вихо­вання в найширшому значенні. Заслуговують на увагу вчення матеріалістів XVII ст., згідно з якими черпання людиною відчуттів, знань із зовнішнього світу, надба­ного в ньому досвіду зобов' язує так влаштовувати цей світ, щоб він був гідним її. Потрібно сформувати істинно людські відносини, в яких вона почувалася б люди­ною. Якщо людина є суспільною істотою, то лише в суспільстві може розвинути свою істинну природу, а про силу її природи слід судити на підставі не сили індиві- дів, а сили всього суспільства. Оцінюючи Гельвеція як одного з видатних представ­ників цього напряму, Маркс і Енгельс зазначали, що саме виховання, яке Гельвецій розумів як сукупність усіх умов життя індивіда, формує людину. З огляду на це Ге- львецій виступав за перетворення, які б усунули суперечність між інтересом окре­мої людини і суспільним інтересом, а для цього потрібна докорінна зміна свідомос­ті людей. Серед головних аспектів його системи Маркс і Енгельс виділяли природну рівність людських розумових здібностей, єдність успіхів розуму і успіхів промисловості, природну доброту людини, всемогутність виховання.

З інших французьких матеріалістів, учення яких прислужилося формуванню ідей утопічного соціалізму і комунізму, чільне місце належить Гольбаху, у вченні якого те­орію моралі багато що ріднить з поглядами Гельвеція. Зокрема, Маркс і Енгельс наго­лошували на положеннях, що розкривають її гуманістичну спрямованість:

а)  усяка мораль, яка відокремлює інтереси індивіда від інтересів суспільства, є неправильною, суперечить природі;

б)  доброчинність є не що інше, як користь людей, об'єднаних у суспільство.

Відзначаючи зв'язок утопічного соціалізму Фур'є з французьким матеріалізмом

XVII ст., Маркс передусім звертав увагу на обґрунтування Фур'є соціального коде­ксу, який видавався йому не системою закономірностей суспільного життя, а своє­рідним різновидом «натурального права». У Фур'є — це сукупність норм, що за­безпечують соціальну гармонію. Спосіб встановлення цих норм тісно пов'язаний з його філософією освіти. Поштовхом до розвитку суспільства він вважав труднощі в задоволенні потреб, а також ті, що пов'язані зі зростанням населення планети. За­позичивши в Руссо важливий для матеріалістичної соціології принцип боротьби людини з природою, Фур'є робить інші висновки. Система Руссо (дефіцит засобів існування — нова система виробництва — новий соціальний устрій) у Фур'є має іншу послідовність: дефіцит засобів існування — повий соціальний устрій — нова система виробництва.

Вчення Оуена про людський характер, суспільний розвиток також примикає до теоретичних побудов французьких матеріалістів XVIII ст. Оуен стверджував, що проблеми, які переживає суспільство, спричинені помилками пращурів, невігласт­вом керівників і керованих. Невігластво та оману вважав джерелом зла, а розум і знання — джерелом щастя. Історію він розглядав крізь призму історії людського розуму. Розумна суспільна система повинна, на його думку, ґрунтуватися на зако­нах природи. Для утвердження щастя свідомість людей має бути звільнена від не­правильних ідей, народитися заново. Сама по собі природа людини добра. Погані характери створені поганими умовами життя. Для розвитку якнайкращих якостей людини потрібні нові умови, які найповніше відповідали б її природі.

К. Маркс і Ф. Енгельс, не ототожнюючи філософських принципів матеріалістів- просвітників і соціалістів-утопістів, стверджували, що їх об'єднує постійне апелю­вання до природи та розуму як головних критеріїв. Соціалісти-утопісти не механіч­но повторювали деякі положення просвітників, а намагалися використовувати їх, пристосовуючи до нових завдань, пов'язаних із критикою буржуазного суспільства, пошуками способів його подолання.

Критика філософії Гегеля. Антагоністичною реальному гуманізму, соціалісти­чному та комуністичному рухам К. Маркс і Ф. Енгельс вважали ідеалістичну філософію, яка на місце справжньої індивідуальної людини ставить «самосвідомість», чи «дух». Необхідність пропаганди комуністичних ідей спонукала Маркса і Енгель­са до рішучих виступів проти «спекулятивного ідеалізму», найреакційнішими про­явами якого вони вважали його інтерпретацію історії суспільства, ролі в ній народ­них мас і особистостей.

Наприклад, Гегель найважливішим джерелом розвитку історії визнавав світовий дух, що виявлявся в «народному русі». Сутністю його є держава, право, релігія, ми­стецтво, філософія. Суспільство розглядав як один з виявів абсолютної ідеї, світо­вого духу, народні маси — пасивним матеріалом його творчості. В кожну історичну епоху на передній план виходить дух певного народу, покликаного відіграти все­світньо-історичну роль. У зв'язку з цим виділяв східний, грецький, римський, німе­цький періоди розвитку світової історії. Німецький період, на його думку, вінчає всю історію, уособлює «об'єктивну істину і свободу».

Філософія історії Гегеля, за твердженням Маркса та Енгельса, збігалася з феода­льно-монархічними теоріями, згідно з якими Бог править світовою історією через «обрані» ним народи і своїх «помазаників». Гегель зневажливо ставився до англо­саксів, слов'ян, індусів та інших народів, вважаючи їх не здатними до самостійного розвитку. Ці ідеї було використано для пропаганди націоналізму, возвеличення прусської монархії.

Критика молодогегельянців. Молодогегельянці розглядали історію людства крізь призму протилежності самосвідомості і маси. Самосвідомість вони видавали за сутність філософії, держави, права, прогресу взагалі; народ вважали неодухотво- реною матерією, стихійною консервативною масою, доводили, що не він, а ідея є рушійною силою соціального прогресу.

Спростовуючи це положення, К. Маркс і Ф. Енгельс запропонували матеріалістич­не розуміння ролі ідей: «Ідеї ніколи не можуть виводити за межі старого світового по­рядку... Ідеї взагалі нічого не можуть здійснювати. Для здійснення потрібні люди, які повинні використовувати практичну силу». Розвиток матеріального виробництва, тех­ніки, науки, культури, суспільно-політичні зміни — все це пов' язано із суспільними потребами, інтересами і діями мас, висуває їх на авансцену історії. Маси починають усвідомлювати, що їхні потреби протилежні потребам панівної меншості, вони дедалі свідоміше й рішучіше залучаються до суспільно-історичного процесу.

Ворожість молодогегельянців до трудящих мас найвиразніше проявлялась у їх­ньому ставленні до робітничого класу. У «Святій родині» наводяться різні прикла­ди. Так, французькі соціалісти стверджували, що робітники створюють все, вироб­ляють все і не мають ні прав, ні власності. Економісти вважали, що пролетаріат одержує у формі заробітної плати ціну його праці. Молодогегельянці вустами Б. Бауера заявляли, що робітник нічого не має тому, що нічого не робить, а нічого не робить він тому, що його робота завжди є чимось поодиноким, розрахована на за­доволення його особистої потреби та ін. Піддаючи критиці положення буржуазної політекономії, що фіксувала суперечність між прибутком і заробітною платою, мо­лодогегельянці намагалися довести, що в суспільстві існує класова гармонія, що пролетарі та буржуа утворюють єдину «фабричну партію». Боротьбу проти класо­вого ворога вони оголошували помилковою, а вирішення класових суперечностей — справою чистої свідомості. Заперечуючи ці твердження, Маркс і Енгельс підкреслювали, що важливу роль у житті суспільства відіграє трудова діяльність, особливо робітничого класу як голо­вного творця матеріального добробуту. Умови життя робітничого класу дають йо­му своєрідну практичну освіту, яка не залишає місця для ідеалістичних уявлень. Робітники не вважають, що за допомогою «чистого мислення» можуть позбавитися своїх господарів і приниження. Вони болісно відчувають різницю між буттям і ми­сленням, між свідомістю і життям. Вони знають, що власність, капітал, гроші, най­мана праця є не привидами уявлень, а практичними, конкретними продуктами їх самовідчуження. Тому вони повинні бути усунуті практичним і конкретним спосо­бом, щоб людина могла стати людиною не лише подумки, у свідомості, а й у масо­вому бутті.

На основі всебічного вивчення реального життя К. Маркс і Ф. Енгельс розвивали свої судження про працю, роль народних мас в історії, про всесвітньо-історичну роль пролетаріату. Пролетаріат вони розглядали як внутрішньо властиве буржуазному су­спільству заперечення його економічної основи — приватної власності. Це запере­чення безпосередньо виявлялося в тому, що пролетаріат є класом без приватної влас­ності, і це зумовлює його соціальну місію. Пролетаріат і багатство є протилежностями, що утворюють єдине ціле, форми існування приватної власності, дві сторони буржуазних відносин. Вони взаємозумовлені, не можуть існувати одна без одної. При цьому кожна зі сторін займає характерне лише для неї положення і виконує різні функції. Вони не перетворюються одна на іншу, не міняються місцями. Боротьба між ними призводить до знищення однієї сторони і докорінної зміни іншої.

Приватна власність (багатство) змушена зберігати своє існування, а отже, й іс­нування своєї протилежності — пролетаріату. Вона є позитивною стороною анта­гонізму і не виходить за межі існуючої суперечності. Навпаки, пролетаріат змуше­ний нехтувати самим собою і, таким чином, зумовлює свою протилежність, яка й робить його пролетаріатом, — приватну власність. Він є негативною стороною ан­тагонізму.

Панівний клас (буржуазія) вбачає у відчуженні засобів праці від робітників свою могутність. Пролетаріат почувається за цих умов безсилим, приреченим на безглуз­де існування. У такій ситуації важливо мати на увазі марксистське розмежування двох типів людського відчуження — відчуження буття буржуазії і відчуження праці пролетаріату. Дія першого спрямована на збереження антагонізму, другого — на його знищення.

Соціалізм і пролетарський рух взаємопов' язані, зливаються в єдиний потік. Цей рух сприяє засвоєнню існуючих, виробленню нових соціалістичних ідей, обґрунту­ванню суспільного устрою, за якого антагонізм перестане бути законом соціального прогресу, що свідчить про високий гуманістичний характер соціалістичних і кому­ністичних ідеалів. Треба бути ознайомленим, як стверджують Маркс і Енгельс, із потягом до науки, з жагою знання, моральною енергією, невпинним прагненням до саморозвитку французьких та англійських робітників, щоб скласти уявлення про людську шляхетність цього руху.

Важливе значення для розвитку соціалістичних ідей має критика К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Німецькій ідеології» вчення Людвіга Фоєрбаха, ідеалістичне ро­зуміння історії яким співіснувало з матеріалістичною філософією. Він, зокрема, стверджував, що визначальною силою історії є людські почуття, пристрасті, потяги, не замислюючись над об'єктивною обумовленістю ідеальних спонукальних моти­вів, конкретно-історичними змінами їх змісту. На противагу таким поглядам Маркс і Енгельс пропонують матеріалістичні принципи, в основі яких — погляд на істо­рію не крізь призму понять, а через соціально-економічну діяльність, матеріальне виробництво, життя конкретних людей. Аналіз процесу виробництва дає змогу зро­зуміти пов' язані з конкретним способом виробництва і породжені ним відносини, тобто громадянське суспільство на його різних щаблях як основу всієї історії. Від­так з'ясувати діяльність громадянського суспільства у сфері державного життя, а також вивести з нього різні теоретичні побудови і форми свідомості — релігію, фі­лософію, мораль, простежити процес їх виникнення, що дасть змогу уявити процес загалом і взаємодію його різних сторін.

К. Маркс і Ф. Енгельс доводять, що наявна в конкретному суспільстві сукуп­ність форм існування (виробничих відносин), які виникли на основі сформованих продуктивних сил, відповідає їхньому характеру і умовам розвитку, з часом галь­мує зростання продуктивних сил, вступає в суперечність з ними. Розв'язанням цієї суперечності є поява замість попередньої форми відносин нової, яка відповідає більш розвинутим продуктивним силам. Всі історичні колізії закорінені в цій супе­речності, і щоразу вона повинна прориватися через революцію.

Розвиток продуктивних сил визначає не лише розвиток відносин спілкування, а й формування, зміну свідомості, мислення людей, які є продуктами своїх уявлень, зумовлених певним розвитком продуктивних сил. Це знаходить свій вияв у політи­ці, моралі, релігії, законодавстві.

Критика істинного соціалізму. На основі матеріалістичного розуміння історії Маркс і Енгельс критикували і так званий істинний соціалізм — специфічну форму німецького утопічного соціалізму, у якого в той час було немало прихильників се­ред робітничого класу.

Прибічники цієї течії правомірно стверджували, що розвиток промисловості та примноження багатства за капіталізму супроводжуються зростанням злиднів, що породжений цим розкол суспільства на багатих і бідних призводить до боротьби між ними. Однак вони обрали своєю зброєю лише проповідь: багатим намагалися довести, що багатство не приносить щастя, оскільки щастя полягає в тому, щоб ста­ти «справжньою людиною» (соціалістом), і свідченням цього має бути «звичайна» («істинна») власність дрібних виробників, яка протиставлялася великій капіталіс­тичній власності як такій, що приносить нещастя і капіталістам, і всій країні. «Іс­тинні соціалісти» проголосили кожну людину соціалістом, проповідували загальне багатство, засуджували класову боротьбу як гіршу форму самовідчуження, як са­мообман. На їхню думку, для подолання соціальних негараздів необхідно мати ро­зумні плани реформи і переконати людей у їхній доцільності. Передусім слід звер­татися не до пролетаріату, а до прогресивної частини буржуазії, яка, будучи освіченою, придатна до здійснення реформ. Ця доктрина поєднувала гуманізм і со­ціалізм методом трансформації французьких соціалістичних ідей у контекст німе­цької ідеології, її вони вважали вищою формою соціалізму. К. Маркс і Ф. Енгельс зазначали, що «істинні соціалісти» за допомогою гегельянської та фоєрбахівської ідеологій намагалися з' ясувати сутність соціалістичної і комуністичної літератури, цілком незрозумілої для них. Вони відривали комуністичні системи від реального духу, а відтак цілком свавільно ув' язували їх з німецькою філософією, не замис­люючись, що ці системи ґрунтуються на практичних потребах, сукупності умов життя певних класів у конкретних країнах. Вони відривали свідомість певних, істо­рично обумовлених сфер життя від самих цих сфер і, отже, збочували з реального історичного підґрунтя.

Хоч як це не парадоксально, але «істинні соціалісти» зневажливо ставилися до французьких і англійських соціалістичних, особливо комуністичних доктрин. Ко­мунізму, наприклад, докоряли, що він вульгарно матеріалістичний і прагматичний, оскільки не цікавиться сутністю людини, а переймається лише матеріальними пи­таннями, не може дорости до розуміння сутності вільної діяльності людей тощо. Однак, як зазначають Маркс і Енгельс, комуністичні системи з' являлися тоді, коли пролетаріат та його революційна свідомість були ще слабко розвинуті, і вчення ко­мунізму найлегше було пропагувати у формі утопічних романів. Німецькі дрібно­буржуазні ідеологи, переповідаючи зарубіжні комуністичні й соціалістичні ідеї, не­рідко перекручували їхній зміст.

Критика позиції Прудона. Наприкінці 1846 р. К. Маркс ознайомився з працею П. Прудона «Системи економічних протиріч, або Філософія злиднів» і визнав її аморфною та претензійною. В одному з листів до П. Анненкова він стверджував, що Прудон виявив цілковите нерозуміння історичного розвитку людства, буржуаз­ного устрою, його справжніх суспільно-політичних відносин. Всесвітню історію він подав як послідовність ідей розуму, який ніколи не помиляється, як гіпотезу «соці­ального генія». У «Злиденності філософії» Маркс звертає увагу на те, що Прудон перейняв багато неправильних ідей з англійської політичної економії та німецької філософії (у Д. Рікардо запозичив уявлення про буржуазні відносини як вічні). Вважаючи економічні відносини втіленням економічних категорій, він намагався вибудувати програму реформування капіталізму, яка відповідала б інтересам дріб­ної буржуазії. Його концепція ґрунтувалася на принципі асоціації. Суть її полягає в тому, що індивід не може задовольнити свої різноманітні потреби власною працею і власним виробництвом, тому змушений укладати певні угоди, встановлюючи роз­поділ праці та обмін. Для цього Прудон запропонував організувати народний банк, куди можна було б здавати вироблені товари і отримувати взамін інші. Робітники, які об'єдналися в такі асоціації, мали б змогу володіти знаряддям виробництва. В асоціаціях існували б і наймана праця, і нерівномірна оплата праці, і відповідна участь у розподілі прибутку. Поряд з асоціаціями функціонували б і окремі вироб­ники, сім' ї, інші вільні об' єднання громадян. На землі, яка належала б індивідуаль­ним власникам, також утворювалися б общини, асоціації, в яких торжествували б справедливість і рівність.

Дрібнобуржуазна сутність поглядів Прудона найповніше виявилася в його трак­туванні єдності протилежностей, негативних і позитивних сторін економічних ка­тегорій. Він намагався стати вище від буржуазних економістів і соціалістів, але, як стверджує Маркс, не пішов далі ідеалу дрібного буржуа. Його поглядам на єдність протилежностей Маркс протиставив діалектичний підхід, стверджуючи, що саме боротьбою протилежностей створюється рух, у якому вирішальну роль відіграє та сторона, яку Прудон називає «дурною». Крім того, рух утворює нову єдність, у якій немає попередніх позитивної і негативної сторін. Тому капіталістична система — — це не реформована усуненням негативних сторін феодальна система, а нова ан­тагоністична система, якій властивий рух, відмінний від руху за феодалізму. Саме цей рух, створений боротьбою класів, передусім боротьбою пролетаріату проти бу­ржуазії, не сприймав Прудон, що пояснює його ворожість до робітничих коаліцій, страйків тощо. Він переконував, що будь-який рух, спрямований на підвищення за­робітної плати, призведе до зростання цін, а отже, до розширення потреб. По цій лінії вибудовуються його протистояння пролетаріату, проголошення незаконними страйків, оскільки так трактує їхній кримінальний кодекс, вони руйнують економі­чну систему. Визнаючи свободу кожного робітника розпоряджатися своєю особою і своїми руками, суспільство, на його переконання, не може дозволити їм засобами коаліцій вчиняти насилля над монополією. Будучи прихильником приватної влас­ності, виступаючи проти будь-яких зазіхань на її принципи, Прудон не підтримував заходів, які були спрямовані на полегшення становища дрібного товаровиробника, торкалися інтересів великого капіталу. Вельми показовим щодо цього є його розмі­рковування про прогресивний податок на прибуток: якщо цей податок не забира­тиме у капіталістів усього капіталу, він буде брехнею, а коли забиратиме — конфі­скацією власності, експропріацією без будь-якої користі для суспільства.

Прудон не вважав себе комуністом, рідко причисляв себе до соціалістів. Ними у 40-х роках XIX ст. вважали себе помірні реформатори, які визнавали приватновла­сницькі відносини. Прудон репрезентував праве крило соціал-реформізму, цінності якого гостро конфліктували з метою робітничого руху.

Критичний аналіз утопічних, псевдосоціалістичних концепцій допоміг Марксу та Енгельсу викристалізувати своє розуміння соціалістичного і комуністичного ідеалу, зробити найважливіші висновки щодо змісту, на їхню думку, об'єктивно неминучої комуністичної революції, прогнозування історичного майбутнього людства.