«Матеріалістична інтерпретація історії та економічний детермінізм»

Думки про те, що економічне становище та економічні інтереси впливають на політичні інститути, політичну боротьбу, уявлення людей, відомі з прадавніх часів. Платон зазначав, що будь-яка держава складається з двох партій — бідних і бага­тих. Упродовж розвитку людства його хвилювали проблеми нерівності і несправе­дливості. На ранніх етапах багато мислителів економічне становище людей пояс­нювали властивостями їх характерів. Томас Мор, буржуазні економісти причину всіх негараздів суспільства вбачали у приватній власності. Руссо зазначав разюче протиріччя між природою і суспільною нерівністю, а Прудон, який оголосив влас­ність крадіжкою, визнавав, що вона є основою суспільства.

Маркс і Енгельс, розвиваючи думки про сутність приватної власності, намагали­ся проникнути углиб майнових і суспільних суперечностей, стверджували, що вони ґрунтуються на системі виробництва і відносинах, у які люди вступають у процесі виробництва, — виробничих відносинах. Тип цих відносин об' єктивно зумовлений, наперед визначений рівнем розвитку продуктивних сил, тобто засобів виробництва. Виробничі відносини (спосіб виробництва) визначають устрій життя суспільства і зумовлюють його розвиток. Щодо способу виробництва всі інші аспекти суспільст­ва с похідними, наслідком, надбудовою над економічним базисом. Ці ідеї обґрунто­вані в «Німецькій ідеології», «Маніфесті Комуністичної партії», «Капіталі», але найбільш цілісно висвітлені у праці «До критики політичної економії». У передмові до неї подано міркування щодо теорії та історії суспільства, які Маркс охарактери­зував як «провідну нитку» своїх досліджень.

Суть їх можна звести до того, що люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які відповідають певному ступеню їхніх продуктивних сил. Сукупність цих сил утворює економічну структуру суспільства, базис, над яким височить юридична і політична надбудова і який відповідає певним формам свідомості. Спосіб виробництва, матеріальне життя зумовлюють соціальне, полі­тичне і духовне життя, тобто не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхню свідомість. На певному щаблі розвитку продук­тивні сили суспільства вступають у суперечність із виробничими відносинами (від­носинами власності), які вже гальмують їх розвиток. Так настає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи суспільства кардинально змінюється його надбудова, тому слід розрізняти зміни економічних умов виробництва і зміни юри­дичні, політичні, релігійні, мистецькі, філософські, тобто ідеологічні форми, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і доводять його до кінця. Як не можна судити про окрему людину на підставі її думок про себе, так само не можна судити про епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, свідомість необхідно пояснити із супе­речностей матеріального життя, з конфлікту між суспільними продуктивними си­лами і виробничими відносинами. На підставі цього з певною мірою умовності мо­жна виокремити азіатський, античний, феодальний і буржуазний способи виробництва. Буржуазні виробничі відносини є останньою антагоністичною фор­мою суспільного процесу виробництва. Цей антагонізм виростає із суспільних умов життя індивідів, але продуктивні сили, що розвиваються в лоні буржуазного суспі­льства, створюють умови для розв'язання цього антагонізму. Тому цією суспільною формацією завершується передісторія людського суспільства.

Перша частина праці «До критики політичної економії» формулює, передусім на основі обґрунтованої в «Німецькій ідеології» історико-матеріалістичної науки про людину, універсально-історичну перспективу. В центрі її — визначення людини як суспільно-історичної виробничої істоти, що працює; сюди належать виробничі від­носини (суспільні відносини, що характеризуються становищем класів один щодо одного, конкретними панівними відносинами власності щодо засобів виробництва, а також відносинами обміну, розподілу і споживання), які в конкретно-історичній ситуації відповідають певним продуктивним силам (людській робітничій силі, за­собам виробництва, формам поділу праці, стану технології та науки). Разом усе це утворює загальну економічну структуру суспільства, тобто суспільну формацію, а вона — реальний базис суспільства, який є визначальним для суспільних форм сві­домості, оскільки, за Марксом, суспільне буття визначає свідомість. Це перший ар­гумент.

На цьому ґрунтується другий аргумент, націлений на з'ясування «закону руху» історії. Рух виникає з напруження (суперечності) між динамічними матеріальними продуктивними силами і менш динамічними виробничими відносинами (відноси­нами власності), які, будучи спершу сприятливими формами розвитку продуктив­них сил, з хаосом починають сковувати їх. У цих суперечностях виникає суспільна та економічна кризова ситуація, що передує епосі соціальної революції, в процесі якої відбувається заміна віджилих виробничих відносин новими.

Третій аргумент, зосереджуючись на відмінностях між базисом і надбудовою, наголошує, що джерелом, рушійною силою суспільних перетворень (революцій) є не надбудова, а базис, тобто суперечність між економічними продуктивними сила­ми і виробничими відносинами, які реалізуються як класова боротьба. Форми і зміст свідомості, відповідно, зумовлюються суперечностями суспільного життя.

Четвертий аргумент стосується структури історичного процесу. Йдеться про історичні завдання, які постають лише там і лише тоді, де й коли для них визріли матеріальні умови.

П'ятий аргумент повертається до універсально-історичної перспективи першо­го, за яким всесвітній історичний розвиток на підставі економічних засад поділяють на п'ять епох, охарактеризованих як азіатський, античний, феодальний і буржуаз­ний способи виробництва. Кожен із них відіграв прогресивну роль з огляду на роз­виток продуктивних сил. Суперечності та класова боротьба зумовили перехід від попереднього способу виробництва до наступного.

Сучасний йому буржуазний спосіб виробництва Маркс розглядає як останню антагоністичну епоху — епоху класових битв, оскільки буржуазне суспільство фо­рмує у своєму лоні нові продуктивні сили, які здолають буржуазні виробничі від­носини та класове суспільство. Такою силою є пролетаріат. Подібну думку він ви­словив і в «Маніфесті Комуністичної партії», стверджуючи, що буржуазія не тільки викувала зброю, яка принесе їй смерть, а й витворила людей — пролетарів, які при­ведуть цю зброю в дію.

Пролетаріат приречений на звільнення людства, оскільки він у суспільних та економічних умовах буржуазного суспільства є «станом пригноблених», «класом із найміцнішими кайданами», цілковитою втратою людини, а отже, може здобувати себе через повне повторне здобуття людини. Тому він є матеріальною основою ре­волюції. Разом із «ліквідацією» суспільного та економічного антагонізму буржуаз­ного суспільства завдяки пролетаріату буде завершена «передісторія людського су­спільства»; почнеться власне історія — історія звільненої від відчуження людини.

«революції — локомотиви історії»

Концепція класових інтересів, уявлення про історію як безперервність класових су­перечностей і конфліктів — ще один внесок Маркса та Енгельса в методологію полі­тичної науки. Історія суспільств, зазначали вони, с історією класової боротьби. Однак існування класів відкрили не вони. Як зазначав Маркс у листі до Вайдемайєра, це задо­вго до нього зробили буржуазні літератори, обґрунтувавши такі положення:

а)  існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами в розвитку виробництва;

б)  класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату;

в)  сама диктатура є тільки переходом до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства. Засновники марксизму доводили, що зміна будь-якого ладу завжди відбувається шляхом революції, завданням якої є завоювання влади, а кожен клас, який прагне до панування, повинен передусім завоювати політичну владу. Відчувши на собі всю глибину проблем, пов'язаних з відчуженням, пролетаріат найбільше зацікавле­ний у ліквідації всіх відносин, за яких «людина є приниженою, поневоленою, поки­нутою, знехтуваною істотою». Ліквідація цих відносин в економічній, соціальній, політичній сферах і є революцією. У зв'язку з цим ідея революції у Марксовій полі­тичній теорії стає центральною, з часом набуває певного розвитку. У ранніх творах він надавав перевагу революції, націленій на повернення відчуженої людяності лю­дині. Пізніше її стратегічною метою стає завоювання пролетаріатом політичної влади. Маркс не поділяв поглядів прихильників волюнтаристської революції (Ба- куніна, Бланкі), які найголовнішим для революційного нанесення удару вважали сильне вольове рішення. Успіх революції він убачав в економічних передумовах, був переконаний, що суспільна формація не зійде зі сцени, доки не будуть розвину­ті всі продуктивні сили, для яких її достатньо, а нові, вищі виробничі відносини по з' являються, доки матеріальні умови їх існування не будуть виношені в лоні старо­го суспільства. Тому людство ставить завжди ті завдання, які воно здатне вирішити, бо реальні завдання виникають лише там, де наявні умови їх вирішення. З цих по­зицій він аналізував причини поразки революцій у Франції та Німеччині (1848— 1849).

Революції, маючи насильницький характер, завжди були локомотивами історії. У праці «Анти-Дюрінг» Ф. Енгельс зауважував, що насильство відіграє не лише не­гативну, а й прогресивну роль, є, за словами К. Маркса, повитухою старого суспі­льства, коли воно вагітне новим, тому пролетаріат, можливо, змушений буде вдати­ся до нього.

Аналіз революції 1848—1849 pp. започаткував новий період у розвитку Марк­сом і Енгельсом матеріалістичної методології дослідження політичних вчень. Якщо раніше соціалістичні ідеї досліджувалися в процесі критики утопічних ідеалістич­них теорій і переконань, то Маркс і Енгельс аналізували їх на конкретних історич­них прикладах. Розглядаючи революційні події в Західній Європі, вони зосереджу­валися на ідеології, настроях, соціальній психології різних класів. Щодо цього характерною є теза Маркса про необхідність розрізняти об' єктивні, матеріальні, спонукальні мотиви дій конкретних учасників визвольної боротьби і те, як ці моти­ви оволодівають їхньою свідомістю, як впливають на їх переконання і принципи.

Порівнюючи революції 1789 і 1848 років, Маркс і Енгельс з'ясували, що із мобі­лізацією пролетаріатом сили, організованості, усвідомленості й політичної актив­ності буржуазія покидає реформістські позиції, вступає у спілку з феодальною реа­кцією, зближується з контрреволюцією. На цій підставі вони зробили висновок, що прогресивність буржуазії під час буржуазно-демократичних революцій пропорцій­на силі робітничого класу. З виникненням передумов для втрати буржуазією влади вона перестає бути зацікавлена в повній перемозі буржуазної революції і намага­ється зупинити її. Буржуа, які ще недавно вважали себе лібералами щодо трудівни­ків, починають їх боятися. Так поводилися буржуазні депутати Національних збо­рів Франції, відхиляючи навіть законопроекти, які пропонували найменші демократичні зміни. Нічим не відрізнялася і поведінка депутатів від буржуазії Фра­нкфуртського парламенту, які відмовлялися включити до конституції як одне з ос­новних прав право народу на працю. Це дало Енгельсу підставу зробити висновок, що хоч німецька буржуазія і виступає проти феодалізму, її супроводжує страх пе­ред пролетаріатом. Такою була її політика і щодо селянства. Замість того щоб ра­дикальним знищенням феодальних повинностей у селі підірвати економічну основу господарювання юнкерства (дворян-землевласників), було зроблено все, щоб ще міцніше закріпити феодальні повинності. Селянство у Пруссії та Австрії піднімало­ся на революції, намагаючись позбавитися від феодальної залежності, але прусська буржуазія повернулася проти нього, якого тривалий час вважала своїм союзником, а тому феодалізм був реконструйований її ж руками, хоч донедавна вона була ан­тифеодальною.

Узагальнюючи досвід революційних подій 1848 p., Маркс характеризував прус- ську буржуазію як безініціативну, зневірену в собі і народі, позбавлену всесвітньо- історичного покликання — як руїну. На середину XIX ст. помітно деградувала і французька буржуазія порівняно з тією, якою вона була в період Великої французь­кої революції, тому революція 1848 р. розвивалася по низхідній, керівну роль у ній перехоплювали праві партії. Вона розкололася на дві великі групи, які по черзі пе­ребирали владу: великі землевласники (в період Реставрації), фінансова аристокра­тія і промислова буржуазія (в період Липневої монархії). Однак, незважаючи на їх­ню жорстоку міжусобну боротьбу за економічне і політичне панування загальне становище буржуазії в економічній системі й антагонізм її щодо пролетаріату об'єднують їх. Бо як тільки з боку пролетаріату повіє загрозою існуванню буржуа­зії, вона забуває про внутрішні незгоди, об'єднуючись навколо найконсервативні- ших і найреакційніших груп.

З огляду на місце і роль в економічній системі класом була і дрібна буржуазія на першій стадії розвитку товарного господарства, коли панувало дрібне ремесло. У процесі розвитку буржуазного суспільства вона залишалася впливовою силою, оскільки поряд з великомасштабним існувало дрібне виробництво. Маркс і Енгельс простежили своєрідну тенденцію її подальшого розвитку, згідно з якою одна її час­тина постійно поповнювала клас буржуазії, інша — пролетаріату. Це об'єктивно зумовлено розвитком великого капіталістичного виробництва, коли в процесі кон­центрації і централізації капіталу і праці скорочується кількість власників засобів виробництва і зростають лави людей найманої праці.

Подвійна природа дрібної буржуазії зумовлює і відповідну політичну поведінку, головне в якій — забезпечити умови для дрібної власності. Дбаючи про це, вона ініціювала заходи щодо стримування зростання капіталу, усунення тиску великого капіталу на дрібний. Будь-які соціально-політичні ідеї, в тому числі й соціалістичні, теоретиків дрібної буржуазії мають на меті саме її інтереси. Їхній ідеал заперечує класову боротьбу, тому вступає в конфлікт із пролетарським ідеалом.

Як і велика буржуазія, дрібна буржуазія боялася революції і революційного пролетаріату, фанатично боролася за збереження своєї власності. Роздвоєність дрі­бної буржуазії засвідчувала намагання піднятися до рівня великого чи середнього буржуа і страх перед ймовірністю опинитися в рядах пролетаріату, бідноти; дома­гання участі в управлінні суспільними справами і небажання конфліктувати з уря­дом або збурити до революційних дій пролетаріат. Відчуваючи тиск великої бур- жуазії, вона робить своїм прапором лібералізм, а коли та перебирає до своїх рук владу, то починає діяти з демократичних засад.

Характерно, підкреслювали Маркс і Енгельс, що після перемоги великої буржу­азії над пролетаріатом дрібна буржуазія також опиняється під її контролем попри те, що в цій перемозі є й її заслуга, оскільки боротьба точилася в ім'я власності. Однак плоди перемоги пожинає великий капітал і його уряд.

З таких методологічних засад Маркс і Енгельс аналізують розвиток селянства. Будучи в певні часи провідною продуктивною силою, воно виступало щодо феода­лів і поміщиків єдиним цілим, тобто класом. З розвитком товарного виробництва селяни поступово ставали товарними виробниками, втрачаючи колишню єдність. Серед них виокремилися два протилежні класи — сільськогосподарські робітники і дрібні буржуа.

Енгельс вирізняв у селянстві дві основні групи: орендарів, яким однаково, кому належить земля — державі чи великим землевласникам, і селян-власників. Цю ка­тегорію він поділяв на три групи: заможних селян, які за своєю політичною суттю є реакційною силою; середній прошарок, представники якого прагнуть більшого, ніж мають, багатства і, як правило, діють з реакційних позицій; власники, які весь час борються з боргами, балансуючи на межі розорення. Ці міркування він висловив у листі до Маркса від 1 листопада 1869 року.

Використовуючи таке становище селянства, буржуазія, великі землевласники втя­гували його в орбіту своєї політики, протиставляючи пролетаріату. Однак між селяна­ми і пролетаріатом більше однакових рис, ніж відмінностей. Експлуатація селянства лише за формою відрізняється від експлуатації промислового пролетаріату. Їх експлуа­татор — капітал. Розвиток свідомості селян, поглиблення суперечностей між ними і буржуазією обов'язково спонукають селян до союзу з робітничим класом.

Аналізуючи розвиток класової структури суспільства, класову боротьбу, особ­ливо в революційні періоди, роль у цій боротьбі партій, К. Маркс і Ф. Енгельс вва­жали своїм завданням довести нездатність буржуазних лібералів і дрібнобуржуаз­них демократів до керівництва революційними діями мас. Ця нездатність характерна, на їхню думку, передусім для дрібної буржуазії, яка займає проміжне становище в суспільстві і яку розривають суперечності, оскільки в її свідомості по­єднуються антикапіталістичні і антипролетарські елементи.

Розвиток пролетаріату Маркс і Енгельс пов'язували з розвитком продуктивних сил суспільства, промислової буржуазії. Масові рухи пролетаріату спершу не були наслідком його самоусвідомлення, класового розвитку. Здебільшого пролетаріат втягувала в політичну боротьбу буржуазія, яка мала власні політичні цілі. Таким чином, вона кувала зброю проти себе. Коли розвиток виробничих сил і самої бур­жуазії створив можливості для захоплення нею політичної влади, вона вже не могла давати робітникам обіцянки, які не збиралася виконувати, бо це неминуче поро­джувало конфлікти між ними. Поки буржуазія була політично безправною, її полі­тичну відмінність від робітничого класу згладжувала спільна боротьба за реформи. Тому на початкових етапах розвитку пролетаріат обстоював інтереси разом з інте­ресами буржуазії замість того, щоб висунути їх як революційні інтереси всього су­спільного розвитку. В Англії, наприклад, у 1832 р. буржуазія з допомогою пролета­ріату завоювала парламентську владу. Подібні наслідки мала революція 1848 р.

У Франції буржуазія, взявши владу, відразу розвіяла ілюзії пролетаріату. Це ще один доказ того, стверджували Маркс і Енгельс, що навіть найменше поліпшення його становища в межах буржуазної республіки є утопією, а будь-які спроби проле­таріату зробити це розцінюються як злочин. Саме цей аспект, за словами Маркса, є «вирішальним для розуміння пролетаріатом своїх класових інтересів у тій прірві, яка відділяє його від буржуазії». Глибинна суперечність між пролетаріатом і бур­жуазією як джерело соціальних конфліктів між ними є підставою для того, щоб пролетаріат, виокремившись із буржуазних партій, створив партію робітничу. Мо­мент, коли пролетаріат робить цей вирішальний крок, і є моментом його станов­лення як конституйованого класу, що протистоїть класу буржуазії. Свої цілі й за­вдання він формулює у програмних документах, що означає початок його політичної та ідеологічної боротьби зі своїм класовим противником.

Становлення пролетаріату як конституйованого класу є тривалим і складним процесом, у якому відбувається його політичний, ідейний і моральний розвиток, визрівання і кристалізація соціальних ідеалів. Боротьба пролетаріату поступово стає боротьбою за соціалізм. У цьому полягає докорінна відмінність пролетарсько­го ідеалу від ідеалів інших класів — учасників революції.