«проблеми єдності і солідарності в суспільстві » : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

«проблеми єдності і солідарності в суспільстві »

К. Маркс і Ф. Енгельс були переконані, що соціалістична революція повинна пере­могти одночасно в усіх провідних капіталістичних країнах. її мета — знищити експлу­атацію людини людиною, побудувати безкласове суспільства. Це передбачає ліквіда­цію приватної власності, піднесення виробництва, розвиток культури і добробуту мас. Ці завдання є суспільними, класовими. З їх вирішенням тісно пов'язані людські виміри комунізму — розквіт особи, її гармонійне існування в суспільстві. В комуністичному суспільстві, наголошується в «Маніфесті Комуністичної партії», вільний розвиток ко­жного є запорукою вільного розвитку всіх. Формування такого суспільства — трива­лий процес, результат об'єднання зусиль усіх пролетарів та їхніх прихильників.

Ідеї єдності і солідарності в класовому суспільстві ніколи не втрачали своєї жи­вучості. Кожен клас по-своєму усвідомлював і реалізовував їх. Панівні класи вико­ристовували ці ідеї в боротьбі з революційними рухами експлуатованих мас. У се­редні віки проти повстань селян, ремісників імператори, королі, князі, дворяни і буржуазія виступали єдиним фронтом. Історії відомі й хрестові походи проти «єре­тиків» (повстання селян у Північній Італії, гуситів). Особливу класову солідарність виявили панівні класи Німецької імперії під час Селянської війни 1525 р. У роки Великої французької революції солідарність панівних класів набула міжнародного масштабу. Під ударами реакційних сил феодального суспільства європейських країн французька революційна буржуазія разом із пролетаріатом протиставили їм солідарність сил нового суспільства. Запропоновані нею гасла «Братерство, рівність і свобода» та «Мир хатам, війна палацам» відчутно вплинули на класову свідо­мість, революційну діяльність пролетаріату.

Єдину тактику пролетарської боротьби Маркс і Енгельс виклали в програмних документах — Установчому маніфесті і Тимчасовому Статуті Міжнародного Това- риства Робітників, поклавши в їх основу принципи, сформульовані в «Маніфесті Комуністичної партії». Розглядаючи в Установчому Маніфесті політичні події в Європі у 1848— 1850 pp., Маркс зазначав, що розвиток капіталізму суттєво погір­шив становище широких мас робітничого класу. «Приголомшливе» зростання ба­гатства капіталістичного світу підтвердило, що ні технічний прогрес, ні викорис­тання науки у виробництві, ні відкриття нових континентів, розширення ринків, ні все це разом не подолає бідності трудящих мас. Навпаки, розвиток продуктивних сил «поглиблює суспільні контрасти і загострює суспільні антагонізми».

На підставі розвитку кооперативного руху Маркс доводив, що великомасштабне виробництво відповідно до вимог сучасної науки можливе лише за відсутності кла­су хазяїв. Цей рух довів, за його словами, неспроможність буржуазних концепцій, які проголошували організаторські функції справою лише капіталістів, прирікали робітничий клас на роль технічного виконавця творчих задумів буржуазії. Вироб­ничі кооперативи засвідчили, що велика промисловість не потребує монополізації праці буржуазією. Буржуазія робить найману працю головним знаряддям збагачен­ня, грабує пролетаріат. Розвиток кооперації переконує, що наймана праця є перехі­дною, нижчою формою праці, її повинна замінити добровільна праця в асоціаціях.

Масштабне втілення ідеї кооперації можливе лише в демократичному суспільс­тві. Кооперативна праця витіснить найману капіталістичну працю лише після того, як робітничий клас завоює політичну владу. Маркс і Енгельс вважали це можливим за інтернаціональної єдності, співпраці, союзу робітників усіх націй. Інтернаціона­льна єдність є передумовою звільнення пролетаріату як класу. «Боротьба за звіль­нення робітничого класу означає боротьбу не за класові привілеї і монополії, а за рівні права і обов'язки і за знищення будь-якого класового панування». Накреслю­ючи шляхи досягнення цього ідеалу, Маркс переконував, що звільнення пролетарі­ату від політичної залежності, соціальної знедоленості, розумового і духовного приниження можливе за подолання економічної залежності від експлуататорів, пе­редумовою якого є ліквідація соціально-економічних основ існуючого ладу. Засо­бом соціально-економічного звільнення є політична боротьба. Саме тому політич­ний рух повинен бути підпорядкований економічному звільненню як засобу. Магнати землі і магнати капіталу, за словами Маркса, завжди використовуватимуть свої політичні привілеї для захисту і увічнення своїх економічних монополій, про­тидіючи справі звільнення праці.

Основні програмні документи 1-го Інтернаціоналу були пройняті духом пролетар­ського інтернаціоналізму, єдності робітників усіх країн у їхній боротьбі за звільнення. Йдеться в них про рівноправність націй, їхній союз після перемоги пролетаріату.

Боротьба К. Маркса і Ф. Енгельса за соціалістичну загальнотеоретичну програ­му 1-го Інтернаціоналу почалася з перших днів діяльності цієї організації. Створен­ня такої програми, яка враховувала б рівень робітничого руху в окремих країнах, була привабливою і для багатьох представників різних течій дрібнобуржуазного соціалізму, не допускала розвитку сектантських поглядів, вважалося великим успі­хом основоположників марксизму.

Конкретизація соціалістичних ідеалів стосувалася проблем власності, передусім земельної. Прибічники Маркса висунули тезу, згідно з якою пролетаріат повинен домагатися передання землі у власність суспільства, що унеможливило б перетворення робітничих кооперативів на буржуазні акціонерні товариства. Проти ідеї усу­спільнення земельної власності виступали прудоністи, які обстоювали інтереси дрібноселянської власності, вважали кооперативи єдино можливим шляхом людст­ва до соціалізму. Маркс стверджував, що кооперативний рух є лише однією із сил, здатних перетворити капіталістичне суспільство. Сам по собі він безсилий перед капіталізмом. Рабство найманої праці і соціальну невлаштованість можна подолати лише з переходом державної влади до робітників.

На противагу твердженням прудоністів, які вважали індивідуальну власність на землю гарантом незалежності і свободи індивіда, на Лозаннському конгресі (1867) було порушено питання про передання державі всіх засобів виробництва, великих промислових підприємств. Не заперечивши цього, прихильники ідей Прудона кате­горично виступили проти усуспільнення земних надр і земельної власності.

З огляду на це лише резолюція Брюссельського конгресу (1868) проголошувала, що всі копальні, шахти, канали, залізниці, телеграфні лінії та інші засоби зв'язку, зе­млі під сільськогосподарськими угіддями і ліси повинні перейти до суспільства і ста­ти колективною власністю. Цю резолюцію підтвердив і Базельський конгрес (1870), на якому наголошувалося, що економічний розвиток тогочасного суспільства (ство­рення масштабних виробництв, які використовували б досягнення агрономії, високо­продуктивну техніку), потребує усуспільнення землі, а відтак передання її від імені держави сільськогосподарським товариствам на умовах, що забезпечать раціональ­ний її обробіток. Упевненість у необхідності суспільної власності на землю, у важли­вій ролі машинного виробництва стали передумовою обґрунтування Марксом еко­номічних засад соціалістичного суспільства. Розкриваючи негативні наслідки капіталістичного використання машин (інтенсифікація праці робітників, тривалий робітничий день, експлуатація праці жінок і дітей тощо), Маркс доводив, що воно є технічною базою соціалізму, оскільки має важливим наслідком організовану працю. Історична роль машинного виробництва полягає, з одного боку, в забезпеченні асоці­йованої праці, а з іншого — в руйнуванні існуючих доти суспільних і сімейних від­носин. Використання машин як найсильнішої зброї деспотизму створило матеріальні передумови для заміни найманої праці суспільною системою виробництва.

Важливою особливістю діяльності 1-го Інтернаціоналу було спрямування між­народного робітничого руху на боротьбу за демократичні свободи. У зверненні до Лінкольна з нагоди переобрання його президентом США Маркс вітав наміри Лін­кольна покінчити з рабством на континенті, реалізувати основні положення «Де­кларації незалежності». Він звертав увагу на порушення американською буржуазі­єю і великими землевласниками таких основних демократичних принципів, як свобода особистості, рівність громадян перед законом, народний суверенітет тощо, оскільки вони (буржуазія і землевласники) не допускали народні маси до участі в політичному житті і зберігали інститут рабства. Війну проти рабства в Америці Маркс розглядав як початок епохи панування робітничого класу.

Діяльність 1-го Інтернаціоналу передбачала боротьбу за економічні інтереси ро­бітничого класу, перетворення профспілок на захисників його інтересів. Уже в пе­рших резолюціях із цього питання зазначалося, що профспілки повинні використо­вувати свої організаторські сили для остаточного звільнення робітничого класу, тобто ліквідації системи найманої праці. Особлива роль відводилася інтернаціона- льному об'єднанню їхніх дій щодо скорочення робітничого дня, праці дітей і підлі­тків, кооперативної праці. Резолюція Женевського конгресу про профспілки визна­ла їх закономірним і необхідним явищем за капіталізму, в його наступі на капітал.

К. Маркс і Ф. Енгельс домагалися, щоб політика 1-го Інтернаціоналу була на­скрізь соціалістичною, ставили завдання ліквідації класової структури суспільства, класів узагалі. Всупереч різним ідейним рухам, що відкидали політичну боротьбу, віддаючи перевагу стихійним бунтам, вони, аналізуючи досвід Паризької комуни, дійшли висновку, що першочерговою за тогочасних умов є не безпосередня боро­тьба за негайне знищення капіталізму, а об' єднання пролетаріату, формування і розвиток його класової свідомості, домінантою якої було б прагнення до політич­ного панування. Політичне гноблення змушує робітників, як стверджував Енгельс на Лондонській конференції, займатися політикою. Агітація за утримання від полі­тики означала б виштовхування їх в обійми буржуазної політики. Це тим більше неможливо після Паризької комуни, яка актуалізувала політичну діяльність проле­таріату. Вважаючи революцію «вищим актом політики», він переконував у необ­хідності «політичних дій, які виховують робітників для революції». З огляду на це робітнича партія повинна конституюватися не як додаток буржуазної партії, а як партія незалежна, що має власну мету, власну політику. Зброєю робітничої партії є політичні свободи, право зібрань і союзів, свобода друку, а оскільки правлячі класи прагнуть позбавити її цієї зброї, тим більше не слід уникати політики. Навіть при тому, що будь-які політичні дії рівносильні визнанню існуючого стану речей. Од­нак якщо такий стан речей озброює робітників засобами боротьби проти нього, то використання цієї зброї не означає визнання існуючого стану. У резолюції Лондон­ської конференції зазначалося, що пролетаріат може діяти як клас, тільки об'єднавшись у політичну партію, яка протистоятиме всім партіям, створеним пра­влячими класами.

К. Маркс і Ф. Енгельс наполягали на політичній та економічній єдності робітни­ків у їхній боротьбі з буржуазією, яка неминуче завершиться здобуттям ними полі­тичної влади. Шлях до неї, її форми залежатимуть від історичних обставин. Де це буде можливим, вони домагатимуться влади мирними засобами, де необхідно — використовуватимуть зброю.

Вироблення основних принципів пролетарського інтернаціоналізму, як і інших ідеалів соціалізму, відбувалося в жорстокій боротьбі як усередині 1-го Інтернаціо­налу, так і поза ним. Наскільки ці принципи були сприйняті різними партіями, сві­дчить їх ставлення до національно-визвольної боротьби пригноблених народів, до національного питання загалом. Під час революції 1848 р. Маркс і Енгельс висту­пили за незалежність Польщі, переконуючи, що відбудова демократичної Польщі є умовою відбудови демократії в Німеччині. Із самого початку діяльності 1-го Інтер­націоналу вони піднімали питання про надання незалежності Польщі на соціальній і демократичній основі, вважаючи, що воно є відправною точкою революції в Єв­ропі, політичного виховання, залучення до політичної боротьби європейського пролетаріату, подолання національної упередженості і вироблення єдиної проле­тарської тактики.

Проти незалежності Польщі виступили Прудон і його прихильники. Свою пози­цію вони аргументували тим, що це питання політичне і не стосується завдань 1-го

Інтернаціоналу, який, на їхню думку, має перейматися розв'язанням соціальних проблем. У такий спосіб вони відривали політичну боротьбу від соціально - економічної. Прудоністи не брали до уваги, що загарбання Польщі російським, прусським та австрійським самодержавством підтримували всі уряди Європи. Маркс і Енгельс вбачали в цьому його ворожість європейській демократії, адже без демократичної Польщі Німеччина стане форпостом Священного Союзу, за інших умов змушена буде співпрацювати з республіканською Францією. Доки цього не станеться, робітничий рух натикатиметься на перепони, зазнаватиме поразок, а йо­го розвиток уповільниться. Енгельс критикував позицію прудоністів за те, що наці­ональне питання вони вважали вигадкою бонапартистів. Розглядаючи суть бонапа­ртистського «принципу національностей», він підкреслював, що Наполеон ІІІ використовував прагнення пригноблених націй до самовизначення в контрреволю­ційних цілях.

Вважаючи Англію найбільш визрілою для революції країною, вивчаючи боро­тьбу англійського пролетаріату, Маркс і Енгельс розуміли, наскільки революціоні- зуючим фактором є боротьба Ірландії за національну незалежність. Відокремлення Ірландії від Англії неминуче спричинило б там аграрну революцію проти лендлор- дизму (великого землевласництва), що підірвало б його основи і в Англії. Ще од­ним наслідком такого відокремлення було б ослаблення англійської буржуазії, яка експлуатувала дешеву ірландську робітничу силу, що конкурувала з робітничою силою в Англії, породжуючи національний антагонізм між англійськими та ірланд­ськими робітниками. Панівний клас штучно підтримував цей антагонізм, який був джерелом його влади. Водночас цей антагонізм свідчить і про безсилля англійсько­го робітничого класу, хоча він був одним із найорганізованіших на той час. Тому 1- го Інтернаціонал вважав за необхідне вироблення в англійського пролетаріату полі­тично правильного ставлення до національно-визвольної боротьби ірландського народу. Одна з тез Маркса щодо цього полягала в тому, щоб пролетаріат Англії ви­магав відокремлення Ірландії, надання ірландцям можливості самостійно вирішува­ти земельне питання.

Домагаючись інтернаціональної солідарності англійських робітників з ірландсь­ким національно-визвольним рухом, Маркс обґрунтовував право ірландських пат­ріотів на повстання проти буржуазного панування, законність їхніх домагань. Ана­лізуючи процес насильницького обезземелення ірландських селян на користь англійських лендлордів і буржуазії, наголошував, що ірландське питання є не прос­то питанням національним, а питанням про землю, про право на існування. З такого контексту логічно випливав висновок, що національне гноблення одного народу іншим є гальмом міцного союзу між робітниками. З цих засад Маркс і Енгельс роз­кривали намагання урядів Росії, Пруссії, Австрії, Франції та Англії використовува­ти національно-визвольні рухи у власних цілях. Наприклад, уряд Бісмарка загравав з робітничим класом, ліберальною буржуазією, яка, лякаючись революційних ви­ступів народу, підтримувала мілітаристський курс прусського уряду. Ця підтримка була зумовлена прагненням буржуазії мати сильну армію для «національних по­двигів» в імперії та за її межами.

Свої погляди на регулярну армію Маркс виклав у «Інструкції», в якій йшлося про згубний вплив великих постійних армій. Зважаючи на це, він пропонував: а) всезагальне озброєння народу і всезагальне навчання користування зброєю; б) мо­жливість тимчасового існування невеликих постійних армій, у яких відбували б вишкіл командний склад міліції, кожний чоловік. Війну Маркс вважав варварством, оскільки в інтересах сильних світу вона знищує народ, проливає його кров, відри­ває від мирної праці, гальмує розвиток цивілізації.

На противагу пролетарському мирному ідеалу, ліберальна і дрібна буржуазія висували своє розуміння його. Узагальнено воно зводилося до знищення постійних армій, створення федерації вільних штатів Європи. Очолила цей рух міжнародна організація — Ліга миру і свободи. Маркс вважав її неспроможною боротися з при­чинами, що породжують війни, принагідно наголошуючи, що пролетаріат не пови­нен допускати змішування своїх принципів з буржуазно-національними. Вироблені 1-им Інтернаціоналом під впливом Маркса і Енгельса антимілітаристські принципи діяльності робітничого класу розглядалися в нерозривному зв'язку з його політич­ною діяльністю. Вони ґрунтувалися на усвідомленні того, що джерелом війни є не окремі правлячі особи, не конкретна форма правління, а недосконалість соціально- економічного ладу, за докорінну зміну якого повинен боротися робітничий клас. Існування багаточисельних армій є однією з причин його бідності, тому що мільйо­ни людей руйнують матеріальні цінності, знищують одне одного, а безкінечна гон­ка озброєнь має своїм наслідком розруху і деградацію.

Щоразу з початком війни або виникненням напруження між державами Генера­льна Рада Інтернаціоналу обговорювала ситуацію, що склалася, ухвалювала відпо­відні резолюції. Так, навесні 1864 p., коли до краю загострилися відносини між Ан­глією і США, вона прийняла підготовлене Марксом звернення до американського Національного робітничого союзу, в якому закликала американських робітників протистояти війні, що могла заподіяти непоправної шкоди робітничому руху по обидва боки Атлантики.

Маркс вважав серйозним випробуванням для міжнародного пролетаріату фран- ко-прусську війну. Він акцентував увагу на єдності інтересів німецьких і французь­ких робітників, які опинилися перед випробовуванням завойовницьких домагань панівних кіл обох держав. Війна з боку Німеччини була, на його думку, оборонною. Однак це не знімало завдання німецьких робітників не допустити перетворення її на загарбницьку. Водночас Маркс критикував правлячі кола Пруссії за безпосеред­нє розв' язання війни, доводив їх відповідальність за це, що свідчило про усвідом­лення ним відмінностей між національними інтересами німецького народу і динас­тично-завойовницькими прагненнями прусської еліти. Енгельс вважав, що ці Марксові розмірковування прояснюють те, що лише в робітників є справжня зов­нішня політика. Після війни вони відновлять перервану боротьбу.

Під час війни значна частина німецького робітничого класу не брала участі в ор­ганізованих урядом маніфестаціях на користь оборонної війни, виступала проти за­зіхань прусських правителів па Ельзас і Лотарингію. З протилежних позицій діяли представники ліберальної, дрібної буржуазії. Наприклад, лассальянці, прибічники Швейцера, розглядали війну і як національну, і як «війну за соціалізм», обстоювали «громадянський мир», оголошували усіх інакомислячих зрадниками. Маркс вва­жав, що війна дала багатьом їм чудову нагоду зганьбити себе перед світом, а її нас­лідки є переконливою пропагандою принципів пролетарської солідарності.

«Держава і влада: історичний досвід і перспективи майбутнього»

Проблеми держави і права є одними з ключових у політичній творчості К. Мар­кса і Ф. Енгельса. У праці «До критики гегелівської філософії і права. Вступ» Маркс писав, що правові відносини, як і форми держави, не можуть бути зрозумі­лими ні з самих себе, ні з так званого людського духу, вони закорінені в матеріаль­них відносинах, анатомію яких слід шукати в політичній економії. З огляду на це не держава визначає власність, а власність визначає сутність держави. Він критикував намагання розглядати державу як самостійну сукупність, відкидав висунутий у «Готській програмі» лозунг «вільної народної держави». Держава, згідно з концеп­цією Маркса і Енгельса, виникає й існує у класовому суспільстві. Вона є формою реалізації панівними класами своїх політичних інтересів. З цих позицій було про- трактовано у «Маніфесті» європейські держави середини XIX ст. як комітет управ­ління спільними справами буржуазії. Але це не означає, що держава реалізує лише інтереси панівного класу. В «Капіталі» Маркс підкреслював, що діяльність держави охоплює проблематику, яка стосується всього суспільства, а також специфічні фун­кції, що випливають із протилежності між урядом і народними масами. Він також зазначав, що інтереси панівного класу не слід розглядати в чистому вигляді, оскі­льки він, взаємодіючи з іншими соціальними прошарками і класами, змушений пе­вною мірою рахуватися з ними.

У «Німецькій ідеології» виникнення держави пов'язано із суспільним поділом праці, появою приватної власності та антагоністичних класів. Енгельс розвинув цю тезу в «Походженні сім'ї, приватної власності і держави». На відміну від більшості своїх попередників він не ототожнював державу з публічною владою. На його дум­ку, держава обов'язково охоплює управління спільними справами, але не зводиться тільки до цього. Її характеризує ще одна ознака — класовість влади. Обидві ці вла­стивості (реалізація загальних управлінських функцій і класовість) Енгельс вважав нероздільними.

За первісних (додержавних) відносин все було інакше. Публічна влада та її ор­гани (вождь, народні збори) ще не виокремилися в особливу корпорацію. Вона спи­ралася на все населення, а всі чоловіки, будучи озброєними, становили і реальну частину влади, і її захисника. Авторитет влади ґрунтувався на повазі до звичаїв, вождів і старійшин, примус застосовувався у виняткових ситуаціях. За таких умов публічна влада справді виражала спільні інтереси.

З поділом суспільства на класи виник особливий, виокремлений із суспільства апарат влади, який оберігає верхівку і спирається на підпорядковану йому силу, а не на озброєний народ. Саме на цьому етапі започатковується держава, яка, крім вирішення спільних справ, переймається й інтересами привілейованої меншості. Саме в цьому марксизм вбачає принципову відмінність держави від публічної вла­ди. Як стверджували Маркс і Енгельс, держава — це і є публічна влада в класовому суспільстві. Вона до останку віддана інтересам панівного класу (рабовласників, фе­одалів, буржуа), а не спільному благу, як вважала більшість мислителів минулого.

Таке трактування держави передбачає й концепцію її відмирання. Енгельс про­гнозував, що «суспільство, організувавши виробництво на основі вільної і рівної асоціації виробників, ліквідує державну машину». Однак це не означатиме настан­ня анархії. Маркс і Енгельс усвідомлювали необхідність управління в суспільстві з високим розвитком продуктивних сил, але таке управління не матиме класового характеру, повернеться до своєї первісної сутності, будучи, за словами Сен-Сімона, управлінням речами, а не людьми. За передбаченням марксистів, станеться це на вищому щаблі суспільного розвитку, на вищій стадії комунізму, після перехідного періоду, державність якого не може бути нічим іншим, як диктатурою пролетаріа­ту. Термін «диктатура пролетаріату» Маркс уперше використав у праці «Класова боротьба у Франції». В «Маніфесті» він не вживається, але ця ідея пронизує поло­ження, які проголошують, що пролетаріат утверджує своє панування насильниць­ким поваленням буржуазії, а найближча його мета — завоювання політичної влади; перший крок у революції — перетворення пролетаріату на панівний клас.

За Марксом, диктатура пролетаріату не означає нав'язану силою владу одного класу. Вона відкрита до об'єднання з революційними елементами дрібної буржуазії та селянства. У «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» Маркс писав, що селяни знаходять свого природного союзника і вождя в міському пролетаріаті, який прире­чений повалити буржуазний порядок. Думки Маркса і Енгельса про можливість мирних шляхів здійснення соціалістичної революції і визнання ними Паризької ко­муни, якій був властивий високий рівень диктатури пролетаріату («Громадянська війна у Франції»), свідчать, що вони не абсолютизували і не відкидали жодної з її форм.