5. КРИТИЧНИЙ (СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНИЙ) СОЦІАЛІЗМ

Концептуальні засади класичного марксизму як ідеології піддавалися суворій кри­тиці різними опонентами. Особливого значення для політологічної науки має конс­труктивна критика марксизму на завершальних етапах його формування, зокрема після поразки Паризької комуни. Яким шляхом іти до завоювання політичної вла­ди, які форми і методи застосовувати — ці питання стали для робітничого руху на­гальними. Особливо вони дискутувалися серед його теоретиків і практиків. їх нази­вали реформістами, ревізіоністами, опортуністами тощо. Розбіжності між двома суперечливими уявленнями про шляхи й мету соціалізму (революційний і реформі­стський) так і не було подолано.

На той час серед партій і рухів, що орієнтувалися на марксизм, посилилися су­перечності у самосвідомості. Особливо це торкнулося німецької соціал-демократії:

248 Август Бебель (1840—1913) — лідер німецького робітничого руху; Едуард Бернш- тейи (1850—1932) — засновник ревізіонізму в німецькій соціал-демократії; Карл Каутський (1854—1938) — авторитетний інтерпретатор і «продовжувач» марксиз­му; Вільгельм Лібкнехт (1826—1900) — провідний теоретик німецької соціал- демократії та інші.

Соціал-демократія бере свій початок від часів Великої французької революції та ідей соціалістів-утопістів. Головним стимулом утвердження та інституціалізації со­ціал-демократії було посилення наприкінці XIX — на початку XX ст. ролі робітни­чого руху в індустріально розвинутих країнах Європи. Спершу майже всі соціал- демократичні партії виникали як позапарламентські, покликані обстоювати інтере­си робітничого класу в політичній сфері.

Соціал-демократія спочатку поділяла налаштованість марксизму на ліквідацію капіталізму і докорінне перетворення суспільства на принципах диктатури проле­таріату, відокремлення засобів виробництва, загальної рівності. Згодом соціал- демократичні партії стали парламентськими партіями, і подальшу історію соціал- демократії можна розглядати як історію поступового відходу від марксизму.

Майже всі соціалістичні і соціал-демократичні партії ставили своєю метою «розрив з капіталізмом». їхні програми наприкінці XIX — на початку XX ст. не бу­ли по-справжньому революційними, хоч і містили радикальні лозунги.

Поняття «демократичний соціалізм» вперше використав у 1888 р. англійський драматург і громадський діяч Джордж-Бернард Шоу (1856—1950) для позначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше його вжив німецький соціал-демократ, один із лідерів 2-го Інтернаціоналу Едуард Бернштейн, а остаточному утвердженню сприяв один із лідерів німецької, австрійської соціал-демократії, 2-го Інтернаціона­лу, теоретик австромарксизму Рудольф Гільфердінг (1877—1941). В основу конце­пції демократичного соціалізму було покладено розроблену в середині XIX ст. Л. фон Штайном програму політичної, економічної і культурної інтеграції робітничо­го руху в існуючу систему. Представники цієї традиції вважають правову державу важливим чинником поступового реформування і трансформації капіталістичного суспільства.

У програмі відсутні руйнівні установки марксизму, реалізація яких у Росії та інших країнах призвела до встановлення тоталітарного режиму. [Йдеться про зни­щення старого світу (капіталізму), встановлення диктатури пролетаріату, неприми­ренну класову боротьбу, соціальну революцію як єдиний шлях.] Заперечення ідеї диктатури пролетаріату поєднано з проголошенням необхідності переходу соціал- демократії до парламентської діяльності, народного представництва, народного за­конодавства, які суперечать цій ідеї. Соціал-демократія відмовляється від насиль­ницьких форм переходу до прогресивнішого соціального устрою, оскільки, як стве­рджував Бернштейн, класова диктатура належить більш низькій культурі.

Нинішня соціал-демократія є ідеологічною і політичною течією, що виступає за реалізацію ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства. Вона охоплює теорію і практику партій, які входять до соціалістичного Інтернаціоналу. До неї належать соціальні і політичні сили, які утворюють ці партії. У політичній практиці реалізується і як соціально-політичний рух, і як ідейно-політична течія, що охоплює різноманітні регіональні та національні варіанти.