2. Аналіз капіталізму і його перспектив

магниевый скраб beletage

Політекономічні погляди Бернштейна синтезували поширені в тодішній соціалісти­чній і буржуазній літературі ідеї, що були наслідком спостережень за новими тенденці­ями в розвитку капіталізму і не відповідали багатьом марксистським положенням.

Бернштейн критикував економічне обґрунтування неминучості загальної кризи капіталізму, послуговуючись основними поняттями і категоріями марксистської політекономічної теорії. Передусім — це вчення про вартість, теорія кризи, відтво­рення і реалізації капіталу. За його висновком, ні Маркс, ні Енгельс не довели не­минучості кризи «сучасного суспільства», оскільки воно не може бути доведеним. Адже з розвитком капіталістичного виробництва зростає багатство суспільства, по­ліпшується становище робітників, тому висновок Маркса про неминучість кризи капіталізму не підтверджується дійсністю. У зв'язку з цим марксистська політеко- номічна теорія потребує суттєвих доповнень і уточнень. Свою критику Бернштейн спрямовував передусім проти Марксової теорії тру­дової вартості, заявляючи, що вона не містить критеріїв оцінки «справедливості чи несправедливості розподілу продуктів праці», а також концепцію цінової вартості, яка, на його погляд, неправильно трактує механізм ціноутворення, не відображає конкретних особливостей ринкового обміну, для якого корисність предмета для су­спільства, попит і пропозиція є основними детермінантами. Неприйняття Бернш- тейном Марксової концепції вартості пов' язане з його уявленням про суспільство як сукупність індивідів. Вважаючи базовими споживчу вартість, людську потребу і корисність предмета, Бернштейн пояснював економічні суперечності капіталізму відношенням індивід — річ, її здатністю задовольнити потреби індивіда. З цих причин він так і не зміг подолати межі товарного фетишизму.

Не прийняв Бернштейн і Марксової аргументації основних тенденцій капіталіс­тичного розвитку. Навпаки, він вважав, що загальна криза капіталізму є малоймові­рною, оскільки капіталізм, капіталістична економіка виявляють все більшу життє­здатність, про що свідчать, на його думку, дедалі рідші кризи капіталістичного виробництва; зростання чисельності середнього класу, що є наслідком або постій­ної диференціації галузей виробництва, або переходу робітників у середній клас.

Важливим аспектом економічної концепції Бернштейна є його теорія демокра­тизації капіталу. Зростання кількості, посилення ролі акціонерних товариств, ви­пуск дрібних: акцій Бернштейн вважав важливим чинником децентралізації та де­мократизації капіталу, що має своїм наслідком збільшення чисельності власників, підвищення добробуту робітників, пом'якшення класових конфліктів. Усе це суку­пно сприяє соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Значну увагу приділяв він проблемам концентрації виробництва, виступаючи проти абсолютизації ролі великих підприємств у процесі економічного розвитку. Доводячи на обсяговому статистичному матеріалі, що ступінь концентрації виробництва в різних сферах народного господарства неоднаковий, обстоював життєздатність і необхідність для економіки малих підприємств. Історична практика підтвердила це.

Бернштейн один із перших марксистських дослідників почав вести мову про зміну соціальної структури суспільства, про виникнення нових соціальних прошар­ків і груп. У своїй економічній теорії Бернштейн переніс питання про власність із сфери відносин «капітал—праця» у сферу «багатство—бідність». Сенс соціалістич­них перетворень він убачав не в ліквідації антагоністичного суспільного устрою, який породжує нерівність у розподілі багатства, а в перетворенні злиденних на не- злиденних через удосконалення механізму капіталістичного розподілу. Обґрунто­вуючи принципи економічного перетворення суспільства на соціальних засадах, Бернштейн наголошував на необхідності розвитку виробничих і споживчих коопе­ративних утворень як важливої форми демократизації економічного життя, дієвого механізму самоуправління робітників.

3. Теорія «еволюційного соціалізму»

Теоретичні погляди Бернштейна пов'язані з його політичною орієнтацією на реформізм. Обґрунтування ним неминучості переходу до політики реформ водно­час заперечувало марксистські твердження про визрівання в лоні капіталізму передумов соціалістичного способу виробництва. Абсолютизуючи тезу про життєздат­ність капіталізму, Бернштейн ототожнював передумови розвитку соціалізму із са­мим соціалізмом, роблячи висновок, що соціалістичні суспільні відносини розви­ваються всередині капіталістичного суспільства, а сам капіталізм еволюціонує в соціалізм. Конституюючим елементом соціалізму вважав споживчу кооперацію як його економічну основу, демократію — як політичне втілення принципу коопера­ції. Марксистській теорії соціалістичної революції Бернштейн протиставляв ідеали «розподільного соціалізму» Прудона, які абсолютизували роль сфери розподілу, вважаючи її суттєвим аспектом соціалізму, а його зародковою формою — споживчі товариства. Бернштейн виходив із своїх міркувань про те, що основу споживчої ко­операції становить загальнолюдський інтерес, який полягає в забезпеченні трудя­щих благом, а тому споживча кооперація постає як єдність економічних та ідеоло­гічних чинників руху суспільства до соціалізму. Саме в акті споживання, на його думку, стихійно встановлюються відносини рівності (демократії), втілені у вироб­ничій кооперації, яка випливає з об' єктивної неминучості диференціації функцій учасників матеріального виробництва.

Розвиток кооперативних форм знайшов, на думку Бернштейна, своє правове ві­дображення в принципах демократії, засвоївши які, соціал-демократія зможе акти­вно впливати на темпи соціалізації. Трактування демократії Бернштейном має бага­то спільного з традиційними уявленнями буржуазного лібералізму: демократію він розглядав як позаісторичний, надкласовий феномен, як «стан суспільства, в якому жоден клас не має привілеїв». У ній він вбачав запоруку економічної кооперації, форму здійснення соціалізму. Виняткового значення надавав формальній стороні буржуазної демократії, стверджуючи, що лібералізм і соціалізм єдині у своєму пра­гненні забезпечити справжню свободу особистості в суспільстві шляхом звільнення її від економічного примусу, надання свободи в її інтелектуальному і матеріально­му розвитку через розвиток демократичних інститутів.

Тези Бернштейна про кооперацію і демократію як форми суспільного переуст- рою покладені в основу його доктрини «демократичного соціалізму», яка наголо­шує на першочерговій ролі демократичних інститутів у соціальному бутті. Утвер­дження «демократичного соціалізму» відбувається завдяки розвитку споживчої кооперації. Якщо споживча кооперація покликана забезпечити присвоєння більшіс­тю населення торговельного прибутку, то професійні спілки беруть під свій конт­роль прибуток промисловий, а демократизація державних інститутів створить мож­ливості для контролю за процесами, що стихійно виникатимуть у капіталістичній економіці.

Визнаючи неминучість стихійності економічного розвитку, Бернштейн надавав перевагу спонтанним формам економічної боротьби робітничого класу. Його уяв­лення про суспільний розвиток як процес диференціації соціальних структур зумо­вили симпатію до федералістських принципів суспільного самоуправління. Впев­неність у винятковій прогресивності економічного розвитку не завадила Бернштейну прийняти марксистську ідею суспільного управління за типом комун, а також ідею про єдність законодавчої і виконавчої влади, оскільки це передбачало узаконення неприпустимого, на його думку, втручання держави в політику. Водно­час він обстоював ідею про державу як орган управління суспільством, вважаючи, що з розвитком демократичних форм правління, загального виборчого права вона перетворюється на знаряддя творення соціалізму, втрачає функції органу класового панування і забезпечення привілеїв.

Бернштейн аргументував свої твердження про те, що капіталістична держава за наявності кооперації і професійних спілок стає конституюючим елементом соціалі­зму. Соціалізм він розумів як процес поступового усуспільнення, зумовлений об'єктивним розвитком капіталістичних форм, а також демократизацією суспільст­ва під впливом організованого пролетаріату. Демократичний соціалізм, перекону­вав він, знімає основне для соціалістичного руху питання про співвідношення бо­ротьби за демократію і боротьби за соціалізм, проголошуючи тотожність демократії та соціалізму. Вій доводив неможливість захоплення політичної влади пролетаріа­том, оскільки вважав, що сучасний йому пролетаріат не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, який дав би йому змогу управляти суспільними процесами, «взяти на себе державну владу».

Не заперечуючи твердження, що політичний переворот відкриває шлях до соці­алізму, вважав політичним атавізмом ідею про диктатуру пролетаріату як необхід­ну умову розвитку соціалізму, вкотре наголошуючи, що завоювання пролетаріатом політичної влади може бути лише наслідком розвинутого в лоні капіталізму соціа­лізму, але не політичною його передумовою. Тому соціалістична боротьба пролета­ріату зводиться до боротьби за соціальні реформи, які Бернштейн пов'язував з ор­ганізацією кооперацій, обмеженням капіталістичної експлуатації, розширенням громадського контролю. Суб'єктивні чинники революції (політична активність пролетаріату, його вміння захищати свої економічні інтереси) Бернштейн вважав головними чинниками соціалізму, розглядав профспілкову та економічну боротьбу пролетаріату як засіб прямої соціалізації. Ця позиція, виражена в його формулі «ціль — ніщо, рух — усе», свідчить, що марксистське розуміння соціалізму, згідно з яким економічне звільнення пролетаріату можливе лише завдяки революції, с аб­страктною, без конкретно-історичного наповнення схемою, що потребує свого уто­чнення відповідно до реальних обставин «соціалістичної еволюції».

6. ОРТОДОКСАЛЬНИЙ КОМУНІЗМ

Продовженням ортодоксального марксизму (К. Маркс і Ф. Енгельс) вважається ортодоксальний комунізм, який знайшов своє відображення в політичних вченнях, а потім у реальних умовах на теренах колишніх Російської імперії і Радянського Союзу та інших країн світу. Його засновником і теоретиком є В. І. Ленін, а полі­тичною ідеологією і практичною політичною течією вважається ленінізм.

Сутність ленінізму як подальшої розробки теоретичної спадщини марксизму та її практичного втілення на теренах Росії, досить ґрунтовно і всебічно розкрив у своїй праці «Нариси з історії європейської політичної думки» відомий український дослідник Борис Кухта. Зокрема він писав: «Спираючись на марксистську теорію, революційно-демократичну думку народів Росії, Ленін поряд із марксистською фі­лософією, політекономією капіталізму виділив і третю складову — теорію політики, яку він розумів насамперед як теорію класової боротьби, революції та держави диктатури пролетаріату. Ленін сформулював в основних рисах політичну доктрину марксизму й радянської держави, що розташувалася на Євроазійському континенті. Основні положення цієї доктрини, на мою думку, такі:

По-перше. Вслід за Марксом і Енгельсом Ленін підкреслив, що в центрі полі­тичної теорії марксизму стоїть «... питання про класову боротьбу...яке є одним із основних питань марксизму». Усі політичні проблеми він розглядав прагматично, під кутом зору сприяння чи не сприяння класовій боротьбі.

По-друге. Ленін тісно пов'язав марксизм з ідеологією, при тому йому довелося вести боротьбу з європейськими марксистами, які вважали, що марксизм — лише наука і тому він не повинен був мати нічого спільного з ідеологією.

По-третє. Ленін сформулював концепцію соціалістичної революції. Проана­лізувавши тогочасний капіталізм, він зробив висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні, розробив положення про суб'єктивні передумови революції — готовність пролетаріату до революції, підтримку про­летаріату з боку широких народних мас, необхідність політичної партії нового типу. У зв'язку з цим Ленін опрацював і втілив у життя концепцію авангардного типу політичної партії — професійних революціонерів, що чітко спрямовані на завоювання політичної влади, й цьому вони присвятили своє життя. Він також опрацював поняття революційної ситуації (праця «Крах ІІ Інтернаціоналу»), розробив питання тактики політичної партії під час підготовки і проведення збройного повстання, поєднання стратегічних і тактичних завдань у національ­них кризових ситуаціях. Ленін далі розробив ідею Маркса про союз пролетаріа­ту із селянством, стверджував про необхідність поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною, про переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну.

По-четверте. Ленін далі опрацював марксистську концепцію держави диктату­ри пролетаріату, висунув ідею революційно-демократичної держави, яка ще не була втіленням соціалізму, але вже не була й капіталізмом. Він розвинув думку Маркса, що класове панування робітників над старим світом повинно тривати доти, доки не будуть знищені економічні основи існування класів, та міркування Маркса щодо досвіду Паризької Комуни і надав їм мало не рівня самостійних принципів соціалі­стичної державності.

По-п 'яте. Ленін далі опрацював марксистські положення щодо демократії. Сво­бода при капіталізмі, писав він («Держава і революція»), залишається на рівні рабо­власницької демократії. Диктатура ж пролетаріату розширює у величезних масшта­бах демократію для більшості, обмежуючи демократію лише для експлуататорів, капіталістів. «Їх ми повинні придушити... їх опір треба зламати силою, ясно, що там, де є придушення, є насильство, немає свободи, немає демократії», — писав він. У соціалістичному суспільстві як демократія, так і держава повинні відмерти. Де­мократія, зазначав Ленін, має велике значення в боротьбі пролетаріату з капіталіз­мом. Але вона є лише одним із етапів по дорозі від капіталізму до комунізму. «Чим повніша демократія, тим ближчий момент, коли вона стає непотрібна».

По-шосте. Ленін висунув концепцію соціально-класової структури суспільства, йому належить одне з кращих визначень категорії «клас» («Великий почин»). Він провів конкретно-соціологічні аналізи соціальної структури тогочасного населення Росії, що допомогло зробити слушні політичні висновки.

По-сьоме. Ленін розробив далі марксистську концепцію національного питання, визначив необхідні умови вирішення національної проблеми в багатонаціональній країні, вирішив головні аспекти національно-державного будівництва після пере­моги революції. Він також спробував обґрунтувати принцип пролетарського інтер­націоналізму в умовах створення федеративної державності, висунув окремі ідеї щодо будівництва радянської союзної державності.

По-восьме. Ленін сформулював окремі положення політичної тактики, ставлен­ня більшовицької партії до інших політичних партій, різних об' єднань, профспілок як до революції, так і після її перемоги, визначив тактику партії щодо ролі й місця профспілок у пролетарській державі, розробив стратегію і тактику більшовицької партії на період НЕПу.

По-дев'яте. Ленін визначив основні політичні принципи закордонної політики пролетарської держави, її головні стратегічні цілі на перехідний етап розвитку, сформулював поняття державного інтересу у сфері міжнародної політики радянсь­кої держави.

Варто сказати, що Ленін наполягав на оригінальному характері російської рево­люції, сформулював її теорію й доклав великих зусиль для її практичного втілення. Російський мислитель М. Бердяєв писав про Леніна, що «... все, що він писав, було лише розробкою теорії і практики революції... він цікавився лише однією темою, темою захоплення влади, про збирання для того сили. Весь світогляд Леніна був пристосований до техніки революційної боротьбі... Його мислення було імперіаліс­тичне, деспотичне, було необхідне для боротьби» (кінець цитати з книги Б. Кухти).

Іншими були погляди Лева Троцького, що пройшов еволюцію від прожектів сві­тової комуністичної революції, військового комунізму, заперечення всякої власнос­ті й до планової ринкової економіки, забезпечення певної рівноваги матеріальних інтересів робітників і селян як основи стабільності пролетарської держави. Троць- кий наприкінці свого життя намагався ревізувати більшовицьку доктрину, закли­каючи до відновлення демократії, свободи, «... повалення бюрократії — і це буде політична революція», — зазначав він.

Сталінський розвиток марксизму полягав в одномірному баченні світу, у засто­суванні будь-яких засобів для досягнення мети. Догматизуючи марксизм, Сталін твердив, що постулат диктатури пролетаріату «придатний і обов'язковий для всіх без винятку країн, у т. ч. і для капіталістично розвинутих». Стратегічною метою та­кої диктатури є організація соціалістичного виробництва через перевиховання та переробку мас! Звідси Сталін розвинув доктрину тезою, що розвитком соціалізму класова боротьба буде загострюватися, бо «... знищення класів досягається не через згасання класової боротьби, а через її посилення». Тому, писав він, ідеал комунізму

—    «.. відмирання держави відбудеться не через послаблення державної влади, а че­рез її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити (підкреслення наше

—   Ф.К.) залишки вмираючих класів...». Не приховуючи, Сталін зазначав, що дикта­тура пролетаріату за суттю має бути диктатурою авангарду класу, тобто це мала бути «диктатура його партії як основної керівної сили пролетаріату». Пізніше така догма була законодавчо закріплена в Конституції СРСР 1977 р.