Ленін (Ульпнов) Володимир Ілліч

магниевый скраб beletage

Народився 22 квітня 1870 р. в м. Симбірськ (Росія). Видатний політичний мислитель — теоретик більшовизму і засновник радянського комунізму; полі­тичний діяч — практик соціалістичної революції в Росії, засновник і перший керівник Радянської держави. Народився в сім'ї середньої інтелігенції: батько — губернський чиновник міністерства освіти, мати — донька відомого в той час лікаря. Отримав освіту в класичній гімназії (1887) і на юридичному факу­льтеті Казанського (виключений за участь у студентських заворушеннях і в грудні 1887 р. заарештований і засланий до с. Кукушкіно Казанської губернії), а потім екстерном у 1891 р. в Петербурзькому університеті. Примкнув до ма­рксистів у 1888 р., після ознайомлення з працями першого російського марк­систа Г.В. Плеханова і працями К. Маркса та Ф. Енгельса. З 1893 р. в Петер­бурзі розпочинається політична діяльність В.І. Леніна як професійного революціонера. В 1895 р. об'єднав марксистські гуртки Петербурга в «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У цьому самому році за рево­люційну діяльність був заарештований і засланий до Сибіру (с. Шушенське), де впродовж трьох років написав близько 30 праць, у тому числі «Розвиток капіталізму в Росії». Після заслання на початку 1900 р. емігрує за кордон, де спільно з Г.В. Плехановим засновує загальноросійську марксистську газету «Іскра». На ІІ з'їзді РСДРП (липень-серпень 1903 р., Брюссель—Лондон) створює партію більшовиків — «марксистську партію нового типу».

З грудня 1907 р. перебуває в еміграції (Франція, Швейцарія та інші єв­ропейські країни), де активно займається більшовицьким партійним будів­ництвом, розробкою багатьох питань теорії та практики соціалізму. Після лютневої революції в квітні 1917 р. повертається до Санкт-Петербурга і очолює підготовку до збройного повстання з метою захоплення влади пар­тією більшовиків. На ІІ Всеросійському з'їзді Рад (листопад 1917 р.) був об­раний головою робітничо-селянського уряду — Ради народних комісарів. Ініціював створення в 1919 р. Комуністичного Інтернаціоналу. В 1922 р. був тяжко поранений, після чого весь час хворів. Помер у січні 1924 р.

До найважливіших праць належать: «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904), «Ма­теріалізм та емпіріокритицизм» (1908), «Пам'яті Герцена» (1912), «Три джерела, три складові частини марксизму» (1913), «Про лозунг Сполуче­них Штатів Європи» (1915), «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916 р.), «Держава і революція» (1917), «Дитяча хвороба "лівизни" в комунізмі» (1920), «Про значення войовничого матеріалізму» (1922). У статтях «Сторі­нки із щоденника», «Про кооперацію», «Про нашу революцію», «Як нам реорганізувати Раб крин», «Краще менше, та краще» та інших підводяться підсумки проведеної роботи, переглядаються окремі минулі настанови бі­льшовизму та накреслюються нові теоретичні й практичні засади соціаліс­тичного будівництва. У них найбільше всього проявилася власна теза — дивитися на світобачення Маркса не як на доктрину, а як — метод.

Сутність «ленінського марксизму». Поняття «марксизм-ленінізм» офіційно з'явилося в праці Сталіна «Основи ленінізму» в 1921 р. Він, зокрема, підкреслював, що «ленінізм — це марксизм епохи імперіалізму та пролетарської революції». У цій праці Сталін торкався ще одного тлумачення ленінської філософії, а саме, що вона ніби є спробою пристосувати марксизм до стану справ у Росії.

Як теоретик і практик революційного руху, В. І. Ленін в основному поділяв фун­даментальні положення марксизму, згідно з якими жодна суспільна формація не проявляється раніше, ніж визрівають умови її існування в надрах старого суспільс­тва. Але в епоху вступу капіталізму в імперіалістичну стадію розвитку перехід до нового суспільства можливий у найбільш слабкій ланці капіталістичних держав. Перша світова війна поставила Росію на межу національної катастрофи, створила умови для завоювання політичної влади пролетаріатом революційним шляхом.

Для Леніна марксизм завжди виступав у двох ролях і продовжує виступати так само в системі комунізму. В одній із своїх ролей марксизм був для Леніна своєрід­ним релігійним символом, предметом безумовної віри і, таким чином, догмою; в цій ролі марксизм надав комунізмові сили віри або загальносповідуваного ідеалу. Так, Ленін часто-густо підтримував політичну лінію, цитуючи окремі фрази або ви­словлювання з Маркса, що повинні були правити за гасло, і які він міг долучити до політики як свого роду схоластичну екзегезу. З іншого боку, він часто засуджував політику своїх противників, доводячи, що вона суперечить тому чи іншому поло­женню Маркса, подібно до того, як деякі релігійні фундаменталісти посилаються на тексти з Біблії. Найчастіші й найдошкульніші звинувачення, які Ленін обрушував на інших марксистів, (а життя його рясніло подібними суперечками), зводилось до того, що вони «фальсифікують» смисл Марксового вчення, про що свідчить докла­дне і точне тлумачення тексту. У деякі загальні догмати Марксової філософії Ленін дійсно вірив беззастережно, такі, наприклад, як абсолютна необхідність соціальної революції або ж абсолютна впевненість у тому, що революція може створити кому­ністичне суспільство, позбавлене вад капіталізму. Подібні переконання були для нього просто справою віри, і в цій квазірелігійній ролі марксизм був предметом са­мовідданого присвячення, здійснення революції було для нього моральним імпера­тивом. Водночас марксизм виступав для Леніна і в іншій ролі: як і сам Маркс, він завжди говорив, що філософія повинна бути керівництвом до дії. У цій ролі марк­сизм був для нього не статичним зводом правил, а зібранням ідей, що наводять на роздуми і можуть бути використані в процесі аналізу певної ситуації, оцінки її мо­жливостей і визначення найбільш ефективного напряму дії. Все своє життя він ста­ранно вивчав не тільки все те, що написали Маркс і Енгельс, а й різноманітну літе­ратуру вчених-марксистів як німецькою, так і російською мовами. В цій практичній ролі ленінський марксизм був надзвичайно гнучким. Більш традиційні марксисти часто-густо сприймали його практичні дії як зовсім неортодоксальні і жваво відби­вали його звинувачення у «фальсифікації» Маркса.

Серцевиною ленінського марксизму було його вчення про діалектику, яке він почерпнув із праць Маркса та Гегеля. У праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1909) він безпосередньо розглядає питання діалектики, її відношення до природо­знавчих і суспільних наук і до таких філософських систем, як матеріалізм, ідеалізм і науковий позитивізм. Ленін надзвичайно високо оцінює Марксову тезу про Фоєрбаха, згідно з якою філософи лише пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його. Діа­лектика, писав Ленін в одному із своїх записників, є «ідея універсального, всебіч­ного, живого зв'язку всього з усім і відображення цього зв'язку в концепціях лю­дини». У даному випадку, як і завжди, Ленін говорить «усе», він має на думці події суспільної історії, де кожна подія прямо чи посередньо видається пов'язаною з ми­нулим і майбутнім та з усіма іншими подіями в безкінечно складному сплетенні сил, що або протистоять одна одній, або взаємодіють. Проте завжди, як йому уяв­лялось, є один головний взаємозв'язок, або вузол, який, якщо його розв'язати, роз­плутає весь клубок. А думка в якийсь таємничий спосіб відтворює все це, «відо­бражає» (така звичайна ленінська метафора), аналізує, знаходить вузол і дає можливість складовим частинкам сполучатись у нові структури. Однак думка сама по собі — це тільки низка абстракцій, «образів», «картин», у той час як у «живому бутті» абстракції якимось дивовижним чином поєднуються, щоб утворити дещо нове й неповторне. Життя вічно нове, сповнене справжніх можливостей, які мо­жуть проявитися у той чи інший спосіб, більш «оригінальне», ніж можна передба­чити; або, як сказав Гегель, жоден народ ніколи й нічому не навчається від історії. І все ж таки, як не парадоксально, іншого шляху пізнання немає, хіба що тільки від життя, з досвіду або історії. І хоча всі правила, які можна викристалізувати із жит­тя, недовговічні (їх зовсім не слід дотримуватись механічно, так нібито нове є лише повторенням старого), якщо збагнути ці правила, вас може осяяти спалах прозрін­ня, що дозволить побачити «наступний крок». Діалектика означала для Леніна ось це єднання абстракції й проникливості або догматизму й імпровізації, таке характе­рне для практики його керівництва. Вона стоїть, так би мовити, між минулим і сьо­гочасним, даючи можливість проникнути в минуле і передбачити хід подій у май­бутньому. Тому для Леніна діалектика була постійним предметом захоплення — щось подібне до науки.

Вчення про партію, державу та владу. Ці проблеми є вузловими в політичні й концепції В.І. Леніна. Теоретичне вирішення цих проблем було започатковано публі­кацією в 1902 р. в газеті «Іскра» брошури під назвою «Що робити?». В цьому творі Ле­нін виступив з різкими нападками на пристосовницький тред-юніонізм і — не менш рі­зкими — на будь-які спроби ревізувати марксизм; водночас він висловив захоплення революціонерами, навіть терористами, сімдесятих років ХІХ ст. Основна теза цього твору, що стала організаційним принципом ленінської партії, полягає в такому: «Ма­леньке, тісно згуртоване ядро найбільш надійних, досвідчених і загартованих робітни­ків, яке має довірених людей у головних районах і пов'язане, за всіма правилами най- суворішої конспірації, з організацією революціонерів, цілком зможе виконати, при найширшому сприянні мас і без усякого оформлення, всі функції, які лежать на профе­сійній організації, і, крім того, виконати саме так, як це бажано для соціал-демократії».

При цьому він зазначає, що світова практика підтвердила той факт, що соціалістич­на філософія Маркса та Енгельса як історичне явище була створена представниками буржуазної інтелігенції і привнесена в Росію людьми такого самого соціального смаку. Профспілковий рух нездатний розвинути революційну ідеологію для себе. Саме тому революційна партія повинна запобігти тому, щоб профспілки стали здобиччю буржуа­зної ідеології і спромогтися вкоренити в них ідеологію соціалістичних інтелігентів. З цього приводу він писав: «Ми сказали, що соціал-демократичної свідомості у робітни­ків і не могло бути (в російських страйках 90-х років). Вона могла бути принесена тіль­ки ззовні. Історія всіх країн свідчить, що виключно своїми власними силами робітни­чий клас спроможний виробити лише свідомість тред-юніоністську, тобто переконання в необхідності об' єднуватися в спілки, вести боротьбу з хазяями, добиватися від уряду видання тих чи інших необхідних для робітників законів і т. п.».

Сутність концепції про особливу «авангардну» роль комуністичної партії нового типу була сформульована у вище вказаній праці. Вона полягає в такому:

•   робітничий клас спроможний власними силами лише на тред-юніоністську свідомість, а свідомість соціалістична вноситься в його середовище інтелігенцією, яка виражає його інтереси;

•   членство в партії означає обов' язкову особисту участь в одному з партійних осе­редків з тим, щоб виокремити «працюючих» від «балакунів», оскільки партія — це централізована нелегальна організація, яка об'єднує професійних революціонерів;

•   партія як передовий загін повинна бути малочисленною, її члени повинні бути сковані «залізною» дисципліною;

•   централізм важливіший від демократизму, оскільки партія будується на прин­ципах обов'язкового виконання рішень центру рядовими членами і звітності центру перед ними.

Від початку до кінця своєї діяльності Ленін був переконаний, що успіх його за­лежить від двох факторів: фізичного єднання завдяки чіткій організації і дисципліні й ідеологічного єднання через марксизм як свого роду кредо або віру. На цих двох наріжних каменях він пропонував здійснити революцію і ніколи не переставав ві­рити в їхню надійність.

«Пролетаріат, — писав він, — не має іншої зброї в боротьбі за владу, крім орга­нізації. Роз' єднуваний пануванням анархічної конкуренції в буржуазному світі, придавлений підневільною працею на капітал, відкидуваний постійно «на дно» ціл­ковитих злиднів, здичавіння і виродження, пролетаріат може стати і неминуче ста­не непереможною силою лише завдяки тому, що ідейне об' єднання його принци­пами марксизму закріпляється матеріальною єдністю організації, яка згуртовує мільйони трудящих в армію робітничого класу».

Неважко зрозуміти, чому ленінський план організації партії наштовхнувся на таку сувору критику, причому не менш гостру і з боку інших марксистів. Він зовсім не відповідав духу організації, якої прагнула будь-яка марксистська партія, що мала успіх на Заході.

Ленін виступав у ролі марксистського теоретика саме як прихильник створення партії на чітких організаційних принципах і до кінця свого життя стояв на чолі бі­льшовицького крила марксистської соціал-демократичної робітничої партії.

Словами «більшовики» та «меншовики», що означають відповідно представників більшості та меншості, характеризували дві фракції, які спочатку на партійному з'їзді 1903 року здобули відповідно більшу й меншу кількість голосів на виборах керівних органів партії. Ленін продовжував називати свою фракцію «більшістю» з огляду на престижність цієї назви, хоча звичайно його прихильники не були в більшості, а іноді його фракція майже переставала існувати як партія. Розкол, який почався в 1903 р., відбувся остаточно 1912 р. Протягом цього часу декілька разів робилися загадкові спроби «об'єднатись» і перегрупуватись, причому обидві сторони змінювали свої по­зиції. Полеміка між ленінською більшовицькою фракцією і її меншовицькими опонен­тами велася зі всією діалектичною витонченістю, віддавна притаманною російському марксизму. Однак за казуїстикою відчувалася цілком реальна і суттєва розбіжність у поглядах, і стосувалась вона не марксистських принципів, з якими згодні були обидві фракції, а організації й тактики, найбільш придатної для революційної соціалістичної партії. Загалом більшовики вважали, що центром руху повинно бути конспіративне підпілля і нелегальна діяльність такого підпілля. Звідси логічно випливало, що ядром партії має бути таємна група професійних революціонерів, абсолютно та фанатично відданих революції, підпорядкованих суворій дисципліні і добре організованих, не ду­же численних із міркувань конспірації і покликаних бути авангардом усіх потенційно, хоч і не фактично революційних елементів у профспілках і серед робітників. Меншо­вики, не заперечуючи необхідності проведення нелегальної роботи, схильні були вба­чати призначення революційного руху в організації робітничого класу для легальної політичної діяльності. Отже, партія була для них масовою організацією, покликаною охопити якомога більше профспілок та інших форм робітничих об'єднань. Звідси ви­пливало, що форма її організації має бути децентралізованою або ж, можливо, федера- лізованою і принаймні потенційно «демократичною». Цим двом точкам зору загалом відповідали й ідеології обох груп. Вони віддзеркалювали, з одного боку, причетність революційного конспіратора до нелегального таємного об'єднання, а з другого боку, причетність робітника до своєї спілки.

Більшовики відрізнялися від інших соціал-демократичних течій своїм максима­лізмом по відношенню до всіх сторін життя, які були зумовлені безумовною вірою в перевагу революції над еволюцією і реформами. Виступаючи за «плебейську по­мсту» над віджитим ладом, більшовики стояли на позиціях безумовного револю­ційного насильства. Їх ідеологи висунули і обґрунтували тезу про класову природу Російської держави, яка повинна була бути знищена і замінена демократією рад або демократичним централізмом. Вони пояснювали соціальні та політичні взаємо­зв'язки за допомогою діалектичного методу як єдиної основи політичного розвит­ку, повністю успадковуючи при цьому основні марксистські положення.

«Між капіталістичним та комуністичним суспільством, — писав К. Маркс, — ле­жить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може не бути нічим ін­шим ніж як революційною диктатурою пролетаріату». Розвиваючи ці ідеї, В.І. Ленін у праці «Держава і революція» підкреслював, що політичне панування пролетаріату, яке спирається безпосередньо на силу «бунтівних» мас, є необхідно умовою і основ­ним наслідком перемоги соціалістичної революції. Державна влада, яка встановлю­ється внаслідок ліквідації капіталістичного ладу і зламу буржуазної державної маши­ни, — диктатура пролетаріату. Пролетаріат повинен використати свою владу для подавлення спротиву буржуазії, організації нового укладу господарства, для керівни­цтва величезною масою населення (селянством, дрібною буржуазією). Спрямовую­чою і мобілізуючою силою в системі диктатури пролетаріату є марксистська партія.

У цій праці Ленін накреслив основні принципи формування і діяльності нової держа­вної влади в Росії: необхідність диктатури пролетаріату, а стара держава як «диктатура буржуазії» підлягає руйнації. Оскільки сутністю нової влади стає повалення «меншості», то вводився «цілий ряд виключень із свободи по відношенню до поневолювачів, експлу­ататорів і капіталістів». А поза як, згідно з Марксом, держава неминуче відімре, то біль­шовики поспішили ліквідувати окремі атрибути як буржуазної держави (розподіл влади, політичні свободи, всезагальне виборче право), так і всякої державності взагалі (профе­сійна армія, поліція, чиновництво). Функції державного управління стали доступними для всіх трудящих. Ленінська теорія держави по суті виключала всяку можливість комп­ромісів, насамперед ідеологічних, з іншими партіями.

Сталінізм. Правління Йосифа Сталіна завдало не меншого впливу на радянський комунізм, ніж правління Леніна. Це дійсно так, оскільки Радянський союз більш гли­боко зачепила «друга революція» Сталіна 1930-х років, ніж це зробила Жовтнева рево­люція. Найважливіша ідеологчна зміна Сталіна включала доктрину соціалізм в окремо взятій країні, яка спочатку була розроблена Бухаріним. Представлена в 1924 р., вона проголошувала, що Радянський Союз міг досягти успіхів у «будівництві соціалізму» й без міжнародної революції. Це виразно відрізняло його від конкурента за владу, Льва Троцького (а, фактично, від Маркса та Енгельса), який зберігав стійку прихильність до інтернаціоналізму. Однак, після закріплення при владі, Сталін спостерігав значні рап­тові економічні та політичні зміни, що почались із проголошенням Першої п' ятирічки в 1928 р. В межах нової економічної політики (НЕП) Леніна, введеної в 1921 р. Радян­ський Союз розвинув змішану економіку, в якій сільське господарство і невелика про­мисловість залишалися в приватних руках, тоді як держава контролювала тільки те, що Ленін називав «правлячими висотами економіки». Однак щорічно насаджувані плани Сталіна принесли за собою швидку індустріалізацію разом із повним знищенням при­ватних підприємств. З 1929 р. відбулася колективізація сільських господарств, і радян­ські селяни були вимушені вартістю, без перебільшень, мільйонів життів відмовитись від своєї землі і приєднатись до державних або колективних господарств. Таким чи­ном, прикладний (практичний) сталінізм набув форми державної колективізації, або «державного соціалізму». Капіталістичний ринок був повністю виключений і заміне­ний системою центрального планування, очолюваною Державним комітетом плану­вання — Держпланом, і керований рядом впливових економічних міністерств, що роз­міщувались у Москві. Цю «другу революцію» супроводжували масштабні політичні зміни. Для досягнення влади Сталін використовував свою посаду Генерального секре­таря Компартії, забезпечуючи своїм прибічникам впливові посади в партійному апара­ті. Партійні посадовці призначались зверху системою, відомою як номенклатура, за­мість того щоб бути обраними знизу. Демократичний централізм став менш демократичним і більш централізованим, ведучи до «кругообігу влади», в якому вождь партії отримував непомірну владу завдяки його контролю над сприянням і просуван­ням по службі. Протягом 1930-х років Сталін використовував цю владу для огидного впливу, усуваючи будь-кого, запідозрюваного в невідданості або критиці, шляхом усе більш жорстких серій чисток, здійснюваних секретною поліцією — НКВД. Кількість членів компартії зменшилася майже вдвічі, загинули більше ніж мільйон чоловік, зок­рема всі члени, що залишилися з Ленінського політбюро, декілька мільйонів чоловік були ув' язненні у виправних таборах, ГУЛАГах. Таким чином, політичний сталінізм був формою тоталітарної диктатури, діючи через єдину правлячу партію, в якій усі фо­рми дебатів або критики були викоренені терором. Це дорівнювало громадянській вій­ні, яка проводилася безпосередньо проти партії. Російський революціонер і лідер Радянського Союзу (1924—1953), Сталін, син шевця, був вигнаний із семінарії через революційну діяльність і приєднався до більшовиків у 1903 р. Він став генеральним секретарем Компартії в 1922 р., і після перемоги в боротьбі за владу, після смерті Леніна, він установив єдину командно-адміністративну систему, підтримувану масовим терором та культом особистості.