Троцький Лев (псевдонім Льво Давидовича Бронштейно)

Народився в 1879 р. в сім'ї заможного землевласника Херсонської губер­нії. Революційну діяльність розпочав у 1897 р. в Миколаєві. У 1898 р. був заарештований і висланий у Сибір. Потім утік у Лондон, де співпрацював з редакцією газети «Іскра», а пізніше перебрався в Женеву. Учасник ІІ з'їзду РСДРП в 1903 р., на якому примкнув до меншовиків. Але в 1904 р. відійшов від них. На початку 1905 р. повернувся до Росії, де взяв активну участь у революційних подіях. У цьому самому році він постав як найпо­мітніший лідер Санкт-Петербурзької ради. Його було заарештовано і ви­слано до Сибіру, звідки він згодом утік, проживши десятиліття напередо­дні 1917 р. в Європі. Повернувшись після Лютневої революції до Росії, Троцький приєднався до табору Леніна та більшовиків і разом із ними став лідером Жовтневого повстання та творцем наступної революції. Як народний комісар закордонних справ, він провів переговори про мир із Німеччиною у Брест-Литовську, а як військовий комісар — створив і очо­лив Червону Армію, гартуючи її перемогу в громадянській війні. Та після смерті Леніна в 1924 р. його ізолювали й відмежували від партії, а відтак його падіння було таким само миттєвим, як і попередній злет до вершини влади. У 1929 р. Троцького було вислано з Радянського Союзу. Поблука­вши від одного тимчасового сховку до іншого, 1937 р. він врешті-решт оселився в Мексиці. Саме там, за прямим наказом Сталіна, його й було вбито в 1940 р. Вбивця Маркадер — мексиканський революціонер- ленінець, пізніше був нагороджений орденом Леніна.

Особливого аналізу потребують погляди Троцького на революцію. В цілому во­ни концентруються навколо сформульованої ним концепції «перманентної револю­ції», викладеної в його працях «Підсумки і перспективи» (1906) та «Перманентна революція» (1930).

В основі цієї концепції — заперечення існуючих ленінських положень про законо­мірність етапів революційної боротьби, намагання «перестрибнути» через буржуазно- демократичний етап революції в Росії. У ній «фальсифіковано» ленінські думки про місце, роль і співвідношення класів у революції. Зокрема, він зазначав, що «перемога революції можлива в нас як революційна перемога пролетаріату або неможлива взага­лі». Він доводив, що такі суспільства, як Росія, залишаючись переважно відсталим і нерозвинутим, потрапляють під вплив Заходу і переймають деякі з найбільш передо­вих методів економічного розвитку та відносин, і на основі цих осередків, чи острівців розвитку, в свою чергу, постають величезні урбаністичні центри, потужний пролетарі­ат, європеїзована інтелектуальна еліта і радикальні форми політичної боротьби та дія­льності. Натомість буржуазія залишається слабкою, а лібералізм — неефективним, оскільки індустріалізація запроваджується державою зверху. Подальші суперечності такого суспільства — чіпляння за старе й віджите паралельно і на противагу розвитку нових тенденцій — створює зростаюче напруження й нестабільність, що невдовзі змушує нові радикальні сили вступити в пряму боротьбу зі старим режимом, яка заве­ршується фактично миттєвим стрибком у посткапіталістичну, соціалістичну, еру. Од­нак Троцький дуже добре усвідомлював, що величезні маси сільського населення, заці­кавленого найбільше лише в отриманні землі, не підуть услід за робітниками радикальним шляхом. Він провіщав, що в Європі спалахне пожежа світової революції, і дійшов висновку про те, що якщо це станеться, то робітничий уряд Росії матиме змо­гу отримати підтримку ззовні для здійснення подальших зрушень в економіці і подо­лання реакційних настроїв селянства. Він вірив, що на цьому шляху кульмінацією «не­рівномірного розвитку» стане «комплексний розвиток», тобто поєднання двох історичних стадій соціально-економічного розвитку.

Він також заперечував обґрунтоване Леніним положення про гегемонію робіт­ничого класу і його союз із селянством, яке він характеризує не інакше, як реакцій­ну масу. Це положення ленінської теорії соціалістичної революції ґрунтувалося на тих специфічних історичних особливостях Росії, які склалися в першій чверті ХХ ст. Троцький якраз не розумів і відкидав ленінський висновок про необхідність ре­волюційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства як нового типу дер­жавної влади на етапі буржуазно-демократичної революції.

В основі троцькістської теорії «перманентної революції» — «антинауковий» підхід до аналізу характерних рис і особливостей імперіалізму, суб'єктивна оцінка його ролі і тенденцій розвитку. Нерозуміння глибоко суперечливого, діалектичного характеру соціально-економічних процесів і явищ в епоху імперіалізму в їхній вза­ємодії і взаємозалежності послужило вихідним моментом твердження про немож­ливість національної революції в Росії, оскільки епоха імперіалізму, на думку Тро­цького, протиставила не буржуазну націю старому режиму, а пролетаріат — буржуазній нації. Звідси він робить висновок про те, що в епоху імперіалізму може йтися тільки про революційний робітничий уряд, про те, що російський пролетаріат повинен завоювати владу самостійно як безпосередня альтернатива царському са­модержавству. В концентрованому вигляді ця думка міститься в заклику «без царя, а уряд — робітничий», що по суті означало проведення революції без селянства.

В.І. Ленін зазначав, що загальні методологічні корені та ідейно-політична спря­мованість поглядів Троцького зводилися до того, що він з антимарксистських пози- цій підходив до характеристики природи імперіалізму, відривав політику від еко­номіки, неправильно трактував, або навіть обходив мовчанкою, корінні економічні суперечності монополістичного капіталізму, перекручував суть класової боротьби.

Теорію перманентної революції Л. Троцький доповнює ідеями, які виникли в нього після перемоги Жовтневої революції.

У новому Радянському уряді Троцький займав посаду комісара закордонних справ. Фактично керівником зовнішньополітичної діяльності молодої Радянської держави був В.І. Ленін. Зважаючи на це, Троцький і ставився до своїх високих обов' язків як тимчасових. Більше того, сподіваючись на світову пролетарську ре­волюцію, він взагалі вважав, що функції держави по здійсненню зовнішньої полі­тики відпадуть, і намагався якомога більше сприяти розвитку і здійсненню світової соціалістичної революції. Він був переконаний у тому, що якщо вона не здійснить­ся найближчим часом, то влада Рад зазнає поразки.

Таке сприйняття Троцьким ситуації випливало з його розуміння суті і перспек­тив, які відкривалися внаслідок перемоги Великого Жовтня.

По-перше, у Троцького виявилося явне нерозуміння і спотворене уявлення про співвідношення соціалістичних і буржуазно-демократичних завдань, які були вирі­шені пролетарською революцією. Цілком відкидаючи основні оцінки, які були дані II з'їздом Рад, партією і В.І. Леніним, Троцький заявляв у 1929 p., що в Росії відбу­лася не соціалістична, а буржуазна революція, яка дійсно знищила лише самодер­жавно-кріпацький устрій.

По-друге, особливу небезпеку для подальшого розгортання революційного про­цесу, розпочатого Великим Жовтнем, мало твердження Троцького й інших лівих комуністів про те, що нібито історичний рух і революційна практика народних мас цілком залежать від суб'єктивних бажань і уявлень окремих політиків і партій. «Негайно робити світову революцію», — таку вимогу ставив Троцький.

Водночас необхідно відзначити, що теоретичну концепцію Жовтневої революції як початку світової пролетарської революції поділяла в 20—30-ті роки більшість керівників партії. Зокрема, В.І.Ленін 5 липня 1921 р. у доповіді на III конгресі Ко­мінтерну цю думку визначав так: «Ще до революції, а також і після неї, ми думали: або зараз же, або, принаймні, дуже швидко настане революція в інших країнах, ка­піталістично більш розвинтуих, або, в противному разі, ми повинні загинути».

По-третє, ставлення до захисту Вітчизни, підвищення обороноздатності країни було одним із корінних питань, по якому в післяжовтневий період відбулося роз­межування ленінської більшості в партії з Троцьким і лівими комуністами.

У науковій і науково-популярній літературі було достатньо розкрито лінію по­ведінки Троцького в період боротьби за вихід Радянської країни із війни з Німеч­чиною. Варто тільки відзначити, що зрив з вини Троцького переговорів у Брест- Литовську був використаний Німеччиною як привід для наступу. І оскільки Троць- кий заявив у цей час про розпуск російської армії, то німецьким військам вдалося захопити величезні території і вийти на підступи до Петрограда.

VII з'їзд РКП(б) різко засудив таку позицію Троцького і його прихильників. На знак протесту він демонстративно заявив про своє увільнення від усіх посад, які за­ймав. В.І. Ленін, засуджуючи «революційні фрази» Троцького, підкреслював, що їх суб'єктивна психологія є проявом психології дрібного буржуа. Але, беручи до ува­ги організаторські здібності Троцького, В.І. Ленін наполіг на тому, щоб його було залишено в керівництві країною і партією. Йому довіряють нову посаду керівника Народного комісаріату у військово-морських справах, а потім — голови Револю­ційної військової ради республіки, яка була створена в роки громадянської війни.

Відомо, що В.І. Ленін виявляв надзвичайну принциповість, високу вимогливість у поєднанні з товариським довір'ям при доборі й розстановці кадрів. Він ніколи не при­пускався політиканства, не керувався при цьому особистими уподобаннями чи антипа­тіями. Все це проявилося і в його стосунках з Троцьким. В.І. Ленін враховував його міжнародну популярність. З іншого боку, його підтримували на той час такі відомі і впливові діячі партії, як Бухарін, Каменєв, П'ятаков та ін. Нарешті, В.І. Ленін намагав­ся повернути Троцького до марксизму, поставити його неабиякі здібності на службу партії та країні. Він належно оцінив вчинок Троцького, коли той зумів порвати з мен­шовиками, його діяльність по налагодженню дисципліни в Червоній Армії.

У «Листі до з'їзду» В.І. Ленін виділив Троцького як одного з найздібніших чле­нів ЦК. Водночас він нагадав про те, що його дожовтневий «небільшовизм» не був випадковістю, що він виділявся серед усіх надзвичайною самовпевненістю, умін­ням вести боротьбу проти Центрального Комітету і непомірним захопленням адмі­ністративною роботою.

Займаючи високі керівні посади в уряді молодої Радянської держави, Троцький виявляв поряд з недостатнім знанням марксизму, прихованим ігноруванням ленін­ських настанов схильність до адміністративно-командних методів керівництва до­рученими ділянками соціалістичного будівництва. Здебільшого вони переростали у вождизм, диктаторські замашки, які гнівно засуджував В.І. Ленін. Багато разів йому вдавалося припиняти авантюристичні дії Троцького, які могли б ускладнити копіт­ку роботу по налагодженню і впровадженню соціалістичних принципів. Так, було попереджено розстріл ряду відомих політпрацівників Східного фронту, направлен­ня кінного корпусу для здійснення революцій у ряді країн Азії тощо.

Троцький займав особливу позицію щодо організації праці. Він висунув план мілітаризації праці, розрахований на весь період будівництва соціалізму. Виступа­ючи на IX з'їзді РКП(б), запропонував перебудувати господарське життя на армій­ський зразок, запровадити серед робітників та селян жорстку військову дисципліну, перетворити профспілки на засіб мілітаризації праці. З цього приводу на засіданнях Політбюро, коли точилися гострі суперечки навколо методів соціалістичного буді­вництва, Троцький твердо проводив думку про те, що робітничий клас може набли­зитися до соціалізму лише через величезні труднощі і жертви, напружуючи всі свої зусилля, віддаючи свою кров і нерви.

Троцький вважав, що примусова праця непродуктивна лише в експлуататорсь­кому суспільстві. За умов соціалізму без перебудови господарства на основі приму­сової праці «ми приречені на економічний занепад, як би ми не викручувалися, що б ми не робили». А для цього необхідно провести примусову мобілізацію селян, робітників з тим, щоб цю масу можна було «легко перекидати з одного місця на інше, щоб командування нею велося на зразок армії». Він невтомно повторював, що без «робітничих армій», без «мілітаризації праці», без «повного самообмежен­ня» революція ніколи не вирветься з «царства свободи в царство необхідності». Пи­танню мілітаризації праці присвячений весь п' ятнадцятий том його творів. Він закликав перетворювати виробничі, промислові райони на мільйонні дивізії, військові округи злити з виробничими одиницями, на особливо важливі об' єкти по­силати «ударні батальйони, щоб вони особистим прикладом значно підвищили продуктивність праці». «Перехід до планомірно організованої суспільної праці, — писав Троцький, — немислимий без заходів примусу як по відношенню до парази­тичних елементів, так і щодо відсталих елементів селянства і самого робітничого класу». Але, на його думку, елемент примусу повинен застосовуватися все менше й менше, в міру розвитку соціалістичного будівництва, утворення сприятливих умов праці, підвищення рівня виховання підростаючого покоління. У брошурі «Роль і за­вдання профспілок» запропонував «перетрусити» профспілки, зробити їх «провід­никами революційних репресій», засобами примусу робітничого класу і селянства до трудової діяльності. Він категорично заперечував проти курсу партії на демок­ратизацію профспілкового життя, вимагав «закрутити гайки воєнного комунізму», намагався «одержавити» профспілки, а їхні керівні органи включити до державного апарату.

Троцький відстоював необхідність «зрощування» держави з профспілками. На його думку, таке «зрощення і злиття» має здійснюватись у процесі управління ви­робництвом. Зокрема, він пропонував, щоб до складу ВЦРПС і президії ВРНГ вхо­дили від однієї третини до половини спільних для обох установ членів, а до колегії — від половини до двох третин і т. д. То був, по суті, адміністративний підхід до профспілок, який цілком виправдовував лінію «перетрушування» кадрів, маніпу­лювання ними.

Змістом лозунгу одержавлення профспілок була вимога не тільки «зрощування» їх з держапаратом, а й надання профспілкам права «висувати зі свого складу весь адміністративно-господарський апарат». Він стверджував, що профспілки можуть активізувати діяльність за умови, якого вони будуть «захоплювати виробництво знизу доверху», а це є не що інше, як захоплення влади профспілками.

Тому В.І. Ленін, категорично виступаючи проти командно-адміністративних принципів будівництва профспілок, роз' яснював, що вони як масова громадська організація за умов соціалізму є школою об' єднання, школою солідарності, школою захисту своїх інтересів, школою господарювання, школою управління.

Ще одну помилку допускав Троцький щодо ролі профспілок у соціалістичному суспільстві: заперечення захисту ними інтересів робітничого класу. Навіщо захи­щати, від кого захищати робітничий клас, коли буржуазії немає, коли держава робі­тнича, — ось основна теза Троцького.

Критикуючи таку постановку питання, В.І. Ленін зазначав, що в нас держава на ділі не робітнича, а робітничо-селянська, така, що поголів на організований проле­таріат повинен себе захищати, а ми повинні ці робітничі організації використати для захисту робітників від своєї держави і для захисту робітниками нової держави. Отже, профспілки необхідні до тих пір, аж доки існуватиме соціалістична держава. Обійтися без профспілок для захисту інтересів пролетаріату — це питання майбут­нього, це сфера «абстракції або ідеалу, якого ми через 15—20 років досягнемо, але я і в цьому не впевнений, що досягнемо саме в такий строк». Помилявся Троцький і в трактуванні поняття «виробничої демократії», яку він відривав від демократії як загального принципу, що визначає суть соціалізму. «Всяка демократія, як взагалі всяка політична надбудова (неминуча, поки не завершене знищення класів, поки не утворилося безкласове суспільство), служить, кінець кінцем, виробництву і визна­чається, кінець кінцем, виробничими відносинами даного суспільства. Тому виді­лення «виробничої демократії» з усякої іншої демократії нічого не говорить». «Ви­робнича демократія» повинна бути спрямована не тільки на проведення виборів, висування кандидатів у керівники, систему перевірки їх політичних, господарських і організаторських здібностей, не тільки на піклування про матеріальні і духовні ін­тереси трудящих мас, як про це твердили Троцький і Бухарін. Усе це, безумовно, правильно, але В.І.Ленін підкреслює, що цього ще замало. Підтримуючи й схвалю­ючи принцип планомірності ведення народного господарства на початку 20-х років, Троцький різко змінює свою точку зору. Зміна, до речі, відбувається в міру зміц­нення влади Сталіна, іншими словами, як опозиція йому, незгода з тим курсом, який нестримно нав'язував вождь.

Троцький вважав, що намагання апріорно побудувати безпомилковий і заверше­ний господарський план, починаючи з гектара пшениці і закінчуючи ґудзиками на жилеті, — все це приречено на провал. Ще більшою мірою це стосується намагань з єдиного центру керувати всіма народногосподарськими процесами, за висловом Троцького, «керувати господарством 170 млн душ». Тому він вважав, що планове управління можна правильно здійснювати лише через ринок.

Особливо різко виступив Троцький проти сталінської тези, суть якої зводилася до того, що за наявності плану інфляція так само неможлива, як і за «наявності компаса на судні — пробоїна». Тому він рекомендував працівникам Держплану «в усіх приміщен­нях, де суперечливі постанови Політбюро переводяться на цифрові показники, вивіси­ти плакати «Інфляція є сифіліс планового господарства». Отже, як бачимо, Троцький заздалегідь помітив загрозу інфляції для соціалістичної країни.

Не прийняв Троцький і сталінської колективізації. З цього приводу він писав, що колективізація може бути миттєва лише тією мірою, в якій вона залишає в силі особисту зацікавленість колгоспників і забезпечує взаємовідносини між колгоспом і зовнішнім світом лише на основі комерційних розрахунків.

Отже, в багатьох питаннях соціалістичного будівництва Троцький дотримувався ленінських настанов. Слід погодитися з думкою Д. Волкогонова про те, що Троць­кий у період його активної діяльності з 1917 по 1924 рік не був ворогом революції й соціалізму. В. І. Ленін цінував його організаторські здібності й пропагандистський талант. І хтозна яким став би пізніше Троцький, коли б живим був Ленін. Але зро­зуміло одне, що за життя Леніна Троцький і Сталін стали ворогами. Саме ця воро­жнеча значною мірою позначилася на подальшому розвитку країни.

Загальноєвропейської революції, звісно, не сталося, і тому Троцький дедалі палкіше почав звинувачувати в цій поразці сталінську доктрину «соціалізму в окремо взятій країні», оскільки вона мала на меті відмову і від оголення міжнародного соціалістично­го руху, натомість віддавши перевагу виключно внутрішнім цілям Радянського Союзу. У численних творах, написаних у 1930-ті роки, Троцький аналізує сталінізм з альтер­нативних, а іноді й протилежних позицій, визначаючи його як «бонапартизм», «термі­дор», бюрократичний колективізм або й просто «зраду» чи навіть марення божевільно­го розуму. Та все це було не надто переконливим, оскільки, аналізуючи різні свідчення, іноді й протилежні, він змішував категорії; і він навряд чи знав, як бути з тим фактом, що Сталін тим часом здійснив тотальну перебудову радянського суспільства, хоч його внесок у справу виявлення і викриття безпрецедентних масштабів сталінського терору, чи «злочинів», як він це називав, був більшим за всіх.

Складність позиції Троцького — і теоретичної, і політичної — полягала в тому, що, попри злочини Сталіна, він продовжував обстоювати досягнення Жовтневої ре­волюції і, що найбільш показово, відмовлявся визнавати будь-який можливий зв'язок між режимом, що усталився під орудою Сталіна, та ленінсько-більшовицькою кон­цепцією партії та політики, заявивши насамкінець, що це дві речі несумісні. За іроні­єю долі, саме Троцький першим (наприкінці 1903 р.) піддав більшовизм осуду як фо­рмулу «диктатури над пролетаріатом» та особисто Леніна як конспіратора-змовника на кшталт Робесп' єра, що планує знищити демократичний соціалістичний рух у Ро­сії. Насправді в тих його ранніх творах, котрі й спричинилися до повного розриву з Леніним у період 1903—1917 рр., було подано найґрунтовніший і на сьогоднішній день аналіз зв'язків між відсталістю та більшовизмом, що нині можна описати як структурне явище, за якого брак соціальних інституцій дає поштовх зростанню мас­штабів автономного панування політики і держави над суспільством. Після прими­рення з Леніним у 1917 р. Троцький ніколи вже більше не порушував тих питань, які він щиро обстоював й аналізував задовго до того. З огляду на політичний тиск на нього впродовж 1920—1930-х років, він не спромігся збагнути міру незалежності своєї теорії перманентної революції від більшовизму.

Прагматичний соціалізм М. І. Бухаріна

6 лютого 1988 року центральні газети опублікували повідомлення про те, що Комі­сія Політбюро ЦК КПРС за додатковим вивченням матеріалів, пов'язаних з репресія­ми, які мали місце в період 30—40-х років і початку 50-х років, заслухала інформацію голови Верховного суду СРСР у справі М.І.Бухаріна та інших, засуджених у 1938 р. Верховний суд постановив, що «слідство з цієї справи проводилося з грубим порушен­ням соціалістичної законності, фальсифікувалося, від звинувачених незаконними ме­тодами здобувалися зізнання невинних людей». 4 лютого 1988 року Верховний суд скасував вирок по відношенню до М.І. Бухаріна та інших і призупинив справу за відсу­тності в їхніх діях складу злочину. 21 липня 1988 року Комітет партійного контролю, враховуючи необґрунтованість політичних звинувачень і повну реабілітацію Бухаріна, поновив його у лавах КПРС, а на початку жовтня 1988 року в багатьох газетах можна було прочитати слова, які були набрані крупним шрифтом «Возвращение к правде», «Гибель и воскресение» та ін. Їх супроводжували великі статті, присвячені М.І.Бухаріну, століття з дня народження якого відзначалося 9 жовтня.

Так завершилася непізнана історія цієї неординарної особи соціалістичного типу.

У статтях, публічних виступах М. І. Бухаріна чітко проявляється висока культура мислення, що є однією з домінуючих рис його творчої особистості. На відміну від багатьох сучасних йому прихильників марксизму, він був яскраво вираженим «культурним марксистом». Це знаходило свій вираз не тільки в широкому циту­ванні М. Вебера, В. Зомбарта, Е. Бем-Беверка та інших великих наукових авторите­тів свого часу. Такий стиль цитування своїх спільників по духу і опонентів був не тільки даниною моді серед науковців. За цим стояло дещо більш значуще — світо- глядна орієнтація на марксизм як на відкриту інтелектуальну систему, яка здатна взаємодіяти та конкурувати з іншими концепціями суспільного розвитку. Бухарін- ський теоретичний пошук ґрунтувався на глибокому освоєнні не тільки самої марк­систської доктрини, а й ідей немарксистських західних соціальних вчень. При всьому своєму критичному ставленні до немарксистських концепцій, яке проявля­ється в полемічно гострій, а інколи і в упередженій формі викладу позицій опонен­тів, М.І. Бухарін повною мірою володів якістю «ловити» та «утримувати» те цінне, загальнозначиме, загальнонаукове, що містилося в засвоєних ним теоріях зарубіж­ного суспільствознавства.