М. І. Бухарін

магниевый скраб beletage

У Великій Радянській Енциклопедії у 8 томі, який вийшов у кінці 1927 року, була опублікована коротка біографія М.І. Бухаріна. в статті Д. Марецького «Бухарін» зазначається, що М.І. Бухарін «є одним із теоретиків комунізму». Він народився 27 вересня 1888 року в сім'ї вчителя міської початкової шко­ли Івана Гавриловича Бухаріна. Восени 1907 р. поступив на економічне відділення юридичного факультету Московського університету. В універси­теті, зазначається в статті, не систематично освоює «курс наук», оскільки «працює в партії» і «навчається на дому».

У 1905 р. стає членом «учнівської революційної організації», яка незабаром стає соціал-демократичною. У другій половині 1906 р. всту­пає до лав більшовиків. У 1909—1910 рр. за революційну діяльність був заарештований, а в 1911 р. був у засланні, звідки втік і емігрував до Німеччини.

Стосовно теоретичних поглядів у цій статті зазначалася особли­вість бухарінського критичного аналізу, «він із жорстокістю накидається на буржуазних економістів, зриває з них покривало так званої «об'єктивності», не тільки логічно спростовує їх, але вселяє до них не­нависть, розвінчує їх як класових ворогів». Поряд із цим зазначається, що М.І. Бухарін «уточнив і відшліфував цілий ряд старих марксистських формулювань, вніс окремі нові, висунув немало нових проблем, дав поштовх розробці марксистської методології політичної економії».

М.І.Бухарін — один із активних учасників і керівників жовтневого перевороту (Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року). Упродовж одинадцяти років співпрацював безпосередньо з Володими­ром Іллічем Леніним, зазнавав незаперечної критики від останнього, вів полеміку та критикував противників і «фальсифікаторів» марксистсько- ленінського вчення. Гострі теоретичні та практичні розходження з Йо­сипом Сталіним були основною причиною відсторонення його від без­посереднього керівництва «соціалістичним будівництвом». Але була, як стверджує один із біографів С.Коен, «монополія» Бухаріна на політико- виховну роботу, яка здійснювалася ним через керівництво газетою «Правда « і з допомогою учнів, так званої « школи Бухаріна».

З грудня 1936 р. до лютого 1937 р., тривав безпосередній партійний розгляд справи Бухаріна та інших «антипартіиних представників», яких звинувачували в антидержавній і антипартійній діяльності. Спеціально при­значена комісія ЦК ВКП(б), яка реалізувала цю справу, прийняла пропози­цію Сталіна: « Виключити зі складу ЦК ВКП(б) і членів ВКп(б), суду не від­давати, а направити справу Бухаріна в НКВС». 27 лютого 1937 року М.І. Бухарін був заарештований. Розстріляний у 1938 р.

Одночасно М.І. Бухарін є сучасником і свідком формування такого типу культу­рної орієнтації, при якому марксизм був перетворений в замкнутий на самого себе світогляд, а всі зусилля спрямовувалися на канонічне тлумачення вчення. Спостерігаючи такий «розвиток» вчення, коли воно позбавлялося своїх джерел розвитку, він намагався активно протистояти започаткованому процесу догматизації марксизму. Його зусилля були спрямовані на подальший розвиток, застосування та популяри­зацію марксизму.

Сутність марксистських поглядів Бухаріна. Бухарін завжди захищає тезу, що «держава є продукт класового розчленування суспільства. Будучи продуктом роз­витку суспільства в цілому, вона в той же час є наскрізь класова організація». Своїм буттям держава, за Бухаріним, виражає непримиренність класів, що складають сус­пільство. Нічого, крім чіткої класовості, в державі немає і бути не може, якого б її аспекту не торкатись. Держава у вигляді особливого апарату публічної влади, у ви­гляді інтегральної політичної організації, що охоплює собою і вбирає в себе все су­спільство цілком, у вигляді певним чином функціонуючого механізму — усе це для Бухаріна густо пофарбоване винятково одним лише тільки кольором — кольором класовості. Будь-які спроби розглянути, відшукати в державі ще якісь інші тони, навіть нейтральні, здаються Бухаріну хибними, такими, що затушовують істинне знання про державу ідеалістичним і, гірше того, містичним туманом.

У подібній манері зображує Бухарін і право, яке ототожнюється із законодавст­вом, створюваним державою. «Машина гноблення... виступає під псевдонімом су­купності правових норм, ідеального комплексу, що функціонує в силу своєї внут­рішньої логіки та переконливості, — пише він. — Такий фетишизм державної влади і відповідний йому специфічний «юридичний кретинізм», що розглядає пра­во як самодостатню суспільну субстанцію, яка рухається винятково логікою своїх внутрішніх іманентних законів, застигає в систему «чистого права». Бухарін, при­родно, не визнає такого «чистого права», викриває його (в полеміці з Г. Кельзеном). Але при цьому він обходить мовчанням питання про відносну самостійність права (як системи, що має свою логіку побудови й руху) і бажає довести, що право лише виконує «роботу з обслуговування процесу експлуатації». Бухарін так і говорить: «Правила державної організації, тобто загальнообов'язкові норми поведінки, за якими стоїть весь апарат примусу, охороняють і полегшують відтворення процесу експлуатації того конкретно-історичного типу, що відповідає даному способові ви­робництва і, отже, даному типові держави».

Тези про «непримиренну» класовість держави та права, про те, що місія цих соціа­льних інститутів, по суті справи, цілком вичерпується виконанням ними службово- експлуататорської функції, функції гноблення, спираються на марксистський постулат, відповідно до якого політична, державна влада є організоване насильство одного класу для придушення іншого. Розуміння держави (і одночасно права) як феномена насильс­тва утворює наріжний камінь і бухарінських суджень про державу, домінує в них. Бу­харін звеличує значення насильства навіть більше, ніж Маркс та інші соціалістичні те­оретики. Якщо в Маркса, наприклад, насильство в дійсній історії вдіграє «велику роль», то в Бухаріна зазначено, що «протягом усього історичного процесу роль насиль­ства і примусу була надзвичайно великою». І якщо в Маркса «насильство є повиваль­ною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим», то в Бухаріна взагалі вся «конкретна історія є історія насильства і грабунку».

У цілому державна влада в бухарінських працях кваліфікується як концентрова­не та організоване суспільне насильство (визначення Маркса), що набуває вигляду «єдинодержавія», іншими словами — диктатури пануючого класу. Держава та дик­татура — речі внутрішньо, органічно пов'язані. За Бухаріним, держава, що не є ди­ктатурою, ані теоретично, ані практично неможлива.

Погляд Бухаріна на будь-яку державу (тим більше на державу капіталістичну) як на диктатуру полегшував йому критику буржуазної демократії. По-перше, вона являє собою, за Бухаріним, цілу систему демократичних примар, оманно- маскувальних інститутів формально юридичної рівності всіх; але ця рівність є фік­ція, оскільки економічна нерівність при капіталізмі робить формально-юридичну рівність нездійсненною.

Бухарін пише також, що основна посилка демократичного ладу — наявність су­купності фікцій: такою сукупністю виступає в нього й поняття загальнонародної волі, загальної волі нації. Весь комплекс демократичних інститутів ґрунтується на ілюзорній «загальнонародності».

Правда, вважає Бухарін, демократія колись була потрібна пролетаріату. Для ро­бітничого класу демократія «була цінною остільки, оскільки вона допомагала про­летаріату піднятися вище на сходинку в його свідомості». А коли пролетаріат на таку сходинку піднявся і коли назрів прямий штурм капіталістичної міцності і при­душення визискувачів, тоді настав час «вибухів старих парламентів» із «загально­національними» конституціями; почався розпад «усіх тих форм, установ інститутів, що мають видимість загальнонаціонального», знищення формальної (тобто юриди­чної) рівності класів. Люди, стурбовані катастрофою підвалин демократії, характе­ризувалися Бухаріним як «убогі міщани».

На демократичному ладі, що припускає виявлення загальнонародної волі, наяв­ність загальнонаціональної конституції, існування парламенту, рівність усіх грома­дян перед законом (незалежно від класової належності) тощо, ставить хрест дикта­тура пролетаріату. Ідея неминучості диктатури пролетаріату утворює, згідно з Бухаріним, серцевину марксизму. Навчання про диктатуру пролетаріату, про її ро­лі, форми, значення він вважає також «найгеніальнішою теоретичною побудовою Володимира Ілліча... Навчання про диктатуру пролетаріату та Радянської влади — євангеліє сучасного пролетарського руху...».

За Бухаріним, диктатура пролетаріату — кревне дітище соціалістичної револю­ції. Він трактує останню як акт розриву робітничим класом громадянського миру в суспільстві, як громадянську війну, яку робітничий клас на чолі з комуністами веде проти всіх своїх ворогів.

Відповідно, пише Бухарін, «цілком природно, що політична форма панування робі­тничого класу повинна мати своєрідно мілітарний характер». Іншими словами, зако­номірно, що класичний тип пролетарської диктатури — радянська система держави — має набувати, за Бухаріним, «характеру військово-пролетарської диктатури».

Режим пролетарської диктатури, що монополізує «усі засоби фізичного примусу та духовної переробки людей», покликаний вирішити два завдання. Одне — зни­щення, викорчовування приватновласницьких відносин, злам, руйнування буржуа­зної державності, придушення класових ворогів пролетаріату. Друге завдання — здійснення пролетарською владою примусу трудящих. У перехідний період цей примус переноситься диктатурою пролетаріату (зрозуміло, підкреслює Бухарін, з іншою метою та в інших формах) усередину, «на самих трудящих і на сам панівний клас». Принципова установка тут така: державний примус при пролетарській дик­татурі є метод будівництва комуністичного суспільства.

Цій установці Бухарін намагався залишатися вірним завжди. Він вважає, що «пролетарський примус в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і закінчуючи трудовою повинністю, є, як би парадоксально це не звучало, методом вироблення комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи».

Ще один важливий аспект бухарінських поглядів на державу полягає в тому, що, відповідно до його концепції, за всіма своїми основними показниками Респуб­ліка Рад є антиподом правової держави. Вона, зокрема, відмітає геть принцип поді­лу влади, заміняючи його принципом з' єднання влади законодавчої з виконавчою. Замість традиційного порядку формування представницьких установ вводиться но­вий. Вибори в Ради «виробляються не за чисто штучними територіальними округа­ми, а за... виробничими одиницями». Третируються як застарілий забобон «права меншості» тощо. Державний апарат, який розуміє Бухарін як організацію, що по­винна охопити собою поголівно всіх трудящих, виступає провідником політики бі­льшовиків, що монопольно володіють владою. «Зрештою державний апарат — це той самий важіль, та сама машина, через яку наша партія, переможна керівниця пролетаріату, направляє усю свою політику».

У міркуваннях про диктатуру пролетаріату Бухарін не обходить мовчанням проблему демократії. «Диктатура пролетаріату... є в той же час внутрішньокласо­вою пролетарською демократією... диктатура пролетаріату, будучи його єдинодер- жавієм, реально забезпечує демократію для пролетаріату».

Яким же практично способом забезпечує диктатура демократію «для своїх»? Робить вона це тим, що прокламує «експропріацію експропріаторів», підвищення життєвого та культурного рівня трудящих, розгортання всіх їхніх внутрішніх сил і потенцій.

Варто відмітити, що про цілісну систему конкретних політико-юридичних ін­ститутів, процедур, норм, що є конкретною формою «демократії для пролетаріату», мова в Бухаріна майже не ведеться.

Далі, за Бухаріним, пролетарська революція здійснює соціалізацію (усуспіль­нення) засобів виробництва: вони передаються в руки суспільства.

Але в перехідний від капіталізму до комунізму період, указує Бухарін, господа­рюючим суб'єктом виступає не все суспільство, а організований робітничий клас, точніше — пролетарська держава. Вона і є суб'єктом, що господарює. З цієї причи­ни економічні командні висоти, економічні організації перетворюються на складові частини пролетарського державного апарату. Таким чином, пролетарська диктатура стає до всього й керівною господарською силою: «При пролетарській диктатурі держава усе більш зливається з господарством».

Таке злиття в умовах радянської влади доповнюється практикою «перепрофілю- вання» усіх робітничих організацій у різні частини все того ж апарату влади. «Не­має жодної масової організації, що не була б у той же час органом влади», — під­креслює Бухарін.

Особливості політичного мислення М.І. Бухаріна. Особливою стороною тео- ретико-політичної спадщини М.І. Бухаріна було те, що, як правило, характеризу­ється терміном «наукова раціональність» і породжує особливе світобачення, особ- ливе осмислення соціально-політичних проблем і способів їх вирішення. А звідси — погляд на суспільство як на систему, в якій існуючі взаємозалежності між різно­манітними її підсистемами мають обмежений характер: «... суспільство перехідного періоду є одночасно певною єдністю, хоча й суперечливою». Із цього світогляду випливає домінуюча в теоретичних конструкціях автора думка про гомеостатичний характер соціальних процесів, тобто про те, що функціонування суспільства відбу­вається в постійному його відтворенні, провідним фактором якого виступає необ­хідність адаптації соціальної системи до змін і порушень рівноваги, що проходять у ній. Тому М.І. Бухарін вважав за необхідне виробити таку науково обґрунтовану політику, яка змогла б «накреслити умови правильного поєднання різноманітних сфер виробництва та споживання між собою, або, іншими словами, умови рухомої економічної рівноваги», оскільки «порушення необхідних економічних співвідно­шень має своєю другою стороною порушення політичної рівноваги в країні».

Цій точці зору, про суспільство як систему, що має гомеостатичний характер, відповідали й інші важливі політичні рішення, які висував учений. Зокрема, на цій основі виникли і були широко відомі в 20-х роках його ідеї реформаторської спря­мованості, а саме — про розвиток післявоєнного суспільства шляхом «вростання» його в соціалізм. Термін «вростання» М.І. Бухарін вважав умовним і тому писав його «в лапках». Але його зміст містив у собі сутнісні риси бухарінської стратегії суспільного розвитку в перехідний період, про що він яскраво описує в праці «Шлях до соціалізму і робітничо-селянський союз» (1925). Саме в цій праці і в на­ступних статтях та виступах він виклав своє філософське й політичне розуміння НЕПу, яке ґрунтувалося на переосмисленні досвіду фази «військово- комуністичного» розвитку країни.

При цьому слід підкреслити, що М.І. Бухарін під час революції належав до крайнього лівого крила більшовицької партії. А праця «Економіка перехідного пе­ріоду» (1920), за оцінками його сучасників, була свого роду аналогією політики «військового комунізму».

Зокрема, в «Економіці...» проявилися такі аспекти бухарінського бачення докт­рини «воєнного комунізму», як обґрунтування необхідності використання методів позаекономічного примусу в перехідний період. Бухарін виходить тут, як і багато інших соціалістичних теоретиків, зі знаменитих слів Карла Маркса: «Насильство є повивальною бабкою будь-якого старого суспільства, коли воно вагітне новим». Виходячи з цього, вважав Бухарін, примус повинен використовуватися насамперед проти тих верств, класів і груп, що ведуть боротьбу з революцією та пролетаріатом. Стосовно них він, примус, є абсолютно необхідним, адже йдеться про класову бо­ротьбу. Але Бухарін припускав також, що в міру перевиховання цих верств, їхньої класової деформації «елементи примусу стають усе меншими» Примусові заходи Бухарін поширює й на панівний клас — пролетаріат, що є «неоднаковим за своєю класовою зрілістю».

В «Економіці...» не просто проголошується неминучість використання позаеко­номічного (адміністративного) примусу та насильства. По-перше, примус прямо пов'язується з функціями державного керування, при якому держава виступає як важіль економічного перевороту. По-друге, Бухарін диференційовано та історично підходить до можливості застосування примусу та насильства до різних класів, верств і груп перехідного суспільства. У цілому ж можна сказати, що концепція ви­користання позаекономічного примусу виникла як невід'ємний елемент загальних уявлень більшовиків про хід революції. Так, необхідність утримання влади в селян­ській країні за допомогою диктатури пролетаріату, залежність подальшої долі ре­волюції на великий відсоток від рівня культурності величезних мас народу робили в той момент твердий державний та партійний контроль за ідеологічними процеса­ми в країні цілком логічним і необхідним. Справляла свій вплив на ідеологію, зок­рема погляди Бухаріна, й модель «пролетарської» переробки суспільства на соціа­лістичних засадах.

Необхідно акцентувати, що Бухарін не абсолютизує примусу й насильства. Його концепція передбачає використання державної влади, державного примусу під час здійснення економічного перевороту проти експлуататорських класів і верств, що активно змагаються проти пролетаріату. Однак незалежно від цього історичний до­свід Радянського Союзу та інших подібних країн показав: подібні ідеї, будучи за­стосованими під час реальних демократичних гарантій, легко можуть стати осно­вою для зміцнення диктатури державного апарату, режиму особистої влади і проведення масових репресій. Подібним страшним соціально-політичним явищам у роки культу особистості Сталіна якраз у певному ступені й сприяло позаісторичне розуміння тези про примус у працях Леніна, Бухаріна та деяких інших теоретиків соціалізму, а також тверда впевненість багатьох з них у ефективності методів «во­єнного комунізму» щодо прямого «введення» соціалізму.

Але незабаром він досить чітко і ясно визнає свої допущені «лівацькі» помилки. Перехворівши «лівизною» як «дитячою хворобою», М.І. Бухарін особливо чітко розпі­знавав всілякі її різновиди. Знання цієї хвороби «із середини» підготувало його до не­легкої боротьби з адептами позаекономічного примусу та мобілізаційно-командних методів управління. Саме в працях 1925—1929 рр. він розвинув нові підходи до питан­ня про роль і межі фактора насильства в соціальному будівництві, про наслідки штуч­ного, вольового втручання в хід природно історичного розвитку суспільства і т.д. А все це разом вимагало від партійно-радянського керівництва вироблення навиків і вмінь «культурно управляти в складних умовах реконструктивного періоду».

У руслі сказаного слід наголосити, що процес «вростання» уже термінологічно передбачає певний час і різноманітність форм руху до соціалізму мозаїкової росій­ської економічної, соціальної та культурної багатоукладності. Він передбачає за­стосування дещо інших, відмінних від народжених революцією і громадянською війною, форм і методів боротьби, в тому числі наповнених засобами компромісів.

У цілому такі стратегічні уявлення про тенденції розвитку в напрямі до соціалі­стичного ідеалу отримали назву «бухарінської альтернативи». Вона включала в себе такі елементи:

•  економічні — змішана економіка, яка передбачала поєднання усуспільненого сектора з приватним, гнучкого плану з ринком;

•   соціальні — політика, яка була б спрямована не на розкол і конфронтацію все­редині суспільства, а на розумне узгодження багатоманітних соціальних інтересів;

культурно-ідеологічні — при збереженні «командних висот» у духовному житті, припущення відомої автономії в культурі, боротьба з бюрократизмом, по­глиблення суспільних засад і т. д. Бухарінська теорія та практика соціалістичного будівництва. Таке світоба­чення не могло не увійти в протиріччя зі сталінським, з його теорією загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, з його курсом на форсування, прискорення створення суспільної «одноукладності».

У світлі вищесказаного може виникнути припущення про те, що в М.І. Бухаріна, з його такими реформаторським ухилами, переважали думки про примирення кла- сів-антагоністів, про «затухання» класової боротьби у перехідний період, і, таким чином, певні протиріччя із марксизмом-ленінізмом. Навпаки, його ніколи не поки­дали думки про «засадничі» основи нового світогляду. «Ми не раз говорили, — пи­сав він, — що загальна еволюція, загальний хід розвитку... є період відмирання кла­сів, і, відповідно, період відмирання державної влади. Між іншим, ми бачимо такий історичний... період, коли класова боротьба у своєрідних формах проходить досить гостро і на теперішньому переході має тенденцію до її загострення».

Таким чином, у М.І. Бухаріна логічно чітко розмежовувалися такі поняття, як закономірність розвитку (тобто трансформація і в кінцевому рахунку відмирання класів і держави) і фаза цього розвитку, коли через певні умови виникає рецидив загострення класової боротьби в гострих формах, що мало місце в 20-х роках. Гос­трота конфлікту між ним і Й.В. Сталіним полягала зовсім не в тому, що один не бачив реальностей політичного життя, а інший їх бачив, а в трактуванні причин загострення соціальних відносин і шляхів виходу із цієї ситуації. Отже, якщо М.І. Бухарін звертав увагу насамперед на проблеми регуляції соціальних відносин, переводу немирних форм класових протиріч у мирні, а саме це і є мистецтво полі­тичного керівництва суспільством, то Й.В.Сталін, навпаки, з факту наявності класів і протиріч між ними робив висновок, що конфронтація і конфлікти будуть набувати в подальшому ще більше жорстокого характеру, а, відповідно, необхідно усунути і навіть знищення представників непролетарських груп і партій.

Тому принципово важливим були нариси концепції М.І. Бухаріна про вирішення подальшої долі куркулів. Основні спрямування і форми боротьби проти куркульства пов'язувалися в ній із економічним витісненням, насамперед, за допомогою всебічного розвитку кооперації. «Проти лавок сільських торговців, — писав він, — ми повинні ви­ставити не органи прямого примусу і насильства, а наші хороші кооперативні лавки. Проти сільського лихваря... ми повинні висунути насамперед батарею наших кредит­них товариств...». Це була боротьба за знищення експлуататорських відносин, а не знищення господарств і тим більше людей — носіїв цих відносин. Більше того, стави­лося завдання і забезпечувалася можливість залучення куркульських господарств в ко­операцію з метою залучення їхніх матеріальних ресурсів і поступової соціалістичної «переробки» їх самих — «вростання в соціалізм».

Не відповідають дійсності сталінські звинувачення М. І. Бухаріна в тому, що він нібито був противником колективізації і самої ідеї колективного землеробства. На­впаки, в бухарінському плані соціалістичних перетворень сільськогосподарського виробництва масова колективізація селянських господарств повинна відбутися не як передумова, а наслідок, завершальний етап руху села до соціалізму. В 1923 р. ще далеко до масової колективізації він з цього приводу підкреслював: «Ми не можемо розпочати соціалістичного будівництва на селі з масової організації колективних виробничих підприємств. Ми розпочнемо з іншого. Стовпова дорога піде по коопе­ративній лінії... Колективні господарства — це не головна магістраль, це один із додаткових, але дуже суттєвих і важливих шляхів. Коли справа кооперування се­лянства отримає могутню підтримку з боку техніки, яка всебічно розвивається, еле­ктрифікації, коли ми будемо мати більше тракторів, тоді непомірно посилиться і темп переходу до колективного землеволодіння. Одна сторона руху буде заплідню­вати іншу, одна маленька річечка зіллється з іншою в могутній потік, який поведе нас до соціалізму».

Нерозуміння і проста фальсифікація НЕПу (нової економічної політики), яка була розроблена як один із етапів ленінського переосмисленого плану побудови соціаліз­му і викладеної в останніх працях В.І. Леніна, викликали гостру потребу повернутися до цієї проблеми в середині 20-х років, особливо в 1925—1927 роках, аграрна політи­ка яких ще називалася «ерою Бухаріна». М.І. Бухарін наполегливо і досить гостро, критично аналізує стан справ у державі, порівнює з ленінським трактуванням НЕПу, особливо її характером та механізмами втілення на селі. Наслідком цієї роботи ви­явився висновок про «два стратегічних плани», пов'язаних з НЕПом. Суть їх зводи­лася до такого: «... перший стратегічний план (при цьому називалася брошура «Про продподаток». — авт.) досить зрозумілий. Нам потрібно досягнути соціалізму, тобто планового господарства, — це наша кінцева мета. Потрібно зробити ряд поступок се­лянському господарству. Але дрібнобуржуазна стихія — наш головний ворог, ми по­винні її подолати в союзі з великим капіталістичним союзником — концесійним ка­піталом, державним капіталізмом проти дрібнобуржуазної стихії. Кооперація — це найважливіша ланка державного капіталізму; кооперація — це така ланка, яка на­самперед допомагає капіталістичним елементам, куркульським елементам села. Але цю ланку ми припаюємо до системи нашого державного капіталізму, і таким чином будемо спроможні в блоці з цими капіталістичними елементами подолати розкидану дрібнобуржуазну стихію, яка тисне на нас.

В останній статті Володимира Ілліча «Про кооперацію» ми бачимо іншу поста­новку питання. У цій статті не йдеться про те, що кооперація — це ланка державно­го соціалізму, а говориться, що кооперативний лад у наших умовах є соціалізм. Ми заключаємо блок із селянством. Селянство, зорганізоване в кооперацію, плюс наша держіндустрія (соціалістична) виступають проти великого капіталу і проти приват­ного капіталу взагалі».

Підкреслювалося, що справа зовсім не в тому, що «Володимир Ілліч думав спо­чатку так, а потім по-іншому». За час, який відділяє ленінські праці «Про продпо- даток» і «Про кооперацію», стверджував М.І. Бухарін, «відбулися великі зрушен­ня» — «залізниці стали працювати, промисловість також запрацювала, ми розпочали організовувати банки, взялися за оздоровлення державної фінансової си­стеми». Стало зрозумілим, що селянство, дрібна буржуазія в цілому, і в умовах ри­нкового господарства можуть бути поставлені «в такі рамки, що разом з нами бу­дуть брати участь у соціалістичному будівництві». Саме таке бухарінське трактування стратегічної концепції рішуче відкидалося прибічниками Й.В. Сталіна. А Н.К. Крупська навіть написала зауваження, що не були опубліковані, в яких вона стала на бік найзапекліших критиків НЕПу Г.Є. Зінов'єва і Л.Б. Камєнєва.

«Метод НЕПу» М.І. Бухарін рішуче відстоював на міжнародній арені, особливо в Комінтерні. Особливо це проявлялося при обґрунтуванні проблем меж ринку та товарно-грошових відносин. Серцевину методології НЕПу він представляв як пра­вильне поєднання на основі ринкових форм зв'язку міста та села, великої соціаліс­тичної промисловості і дрібного господарства простих товаровиробників, які коо­перувалися на дійсно добровільних засадах. Відстоюючи «серцевину» НЕПу, в партійній теорії М.І. Бухарін виражав і наукове кредо представників передової еко­номічної думки свого часу.

На особливу увагу заслуговує позиція М.І. Бухаріна в питанні про інтелігенцію, ідейно-теоретичні дискусії навколо якої розгорнулися в післяреволюційному суспі­льстві. Соціальна політика держави потребувала враховувати не тільки позитивні фактори, які створює ця соціальна група, але і неоднорідність самих цих груп та успадковане від минулого протиріччя між представниками розумової та фізичної праці. Поширеність у суспільстві антиінтелігентських («специфічних») настроїв і поведінки, а також наявність і протилежних їм настроїв у середовищі інтелігенції («спецчванство») створювали певну соціальну напругу, що потребувало вироблен­ня зваженої соціальної політики, великої гнучкості в її реалізації.

Ця проблема мала найпряміше відношення до бухарінського бачення перспек­тив Росії. Зокрема, вивчення і визначення загальносоціологічних закономірностей і тенденцій, які притаманні цій соціальній групі, — становище в соціальній структу­рі, характер функцій, що виконуються нею в суспільстві, і т. д. М.І. Бухарін одним із перших відчув небезпеку в тлумаченні концепції «розпасованої інтелігенції» (кожний клас має свою інтелігенцію). Такому спрощеному підходу притаманні і спрощені політичні рішення. Це певною мірою суперечило марксистській традиції, яка протиставляла йому уявлення про інтелігенцію як про спільноту, хоча й супе­речливу (а не суму культурних «відростків» різних класів), яка, не дивлячись на внутрішню диференціацію, є історично утвореною групою, незамінною в найваж­ливіших сферах суспільного життя. Але в умовах ломки минулих соціальних зв'язків і вироблення нових до інтелігенції як і до інших класів і груп, припустимі засоби примусу з тим, щоб її «втиснути в нові трудові рамки». Досить скоро він ус­відомив, що проблема залучення спеціалістів не вичерпується простим їх «втиску­ванням» на радянську службу, що стимули праці і життєдіяльності інтелігенції в основному і глибинному за природою та орієнтацією тотожні тим, які мають інші групи трудящих. Проблема, на його думку, полягала в тому, щоб створити сприят­ливі умови для активізації цих стимулів (патріотизм, демократичні орієнтації, про­фесійна етика і т. д.), використовувати потенціал саморозвитку в середовищі інтелі­генції в напрямі соціалістичного ідеалу. Цілеспрямованість процесу повинна була придати політиці впливу на світоглядні орієнтації спеціалістів.

При цьому необхідно звернути особливу увагу, що це було унікальне явище і час для післяреволюційної Росії, коли йшов відкритий діалог між владою та інтелі­генцією, причому діалог досить важкий для влади. Партійні діячі того часу ще не були наглухо закриті від оцінок зі сторони суспільства. Достатньо пригадати не­одиничні публікації в пресі шаржів і карикатур на політичних діячів країни, в тому числі й на М.І. Бухаріна. Тому звинувачення М.І. Бухаріна в насаджуванні ним ан­тиінтелігентських настроїв, який тоді разом з А.В.Луначарським відповідав у кері­вництві країни за культурну політику, в гальмуванні... «зверху» і «знизу» були без­підставними.

У руслі вищевищевикладеного, важливим є бухарінський підхід до аналізу про­блем культурного розвитку. На відміну від інституціонального бачення завдань культурних перетворень (ліквідація неграмотності, розвиток мережі загальноосвіт­ніх установ, наукових, культурно-просвітницьких і т.п.), М.І.Бухарін виступав як прихильник так званого атрибутивного підходу до культури, акцентуючи свою ува­гу на якісній стороні будь-якого виду людської діяльності (культура праці, побуту, спілкування і т.п.). Так, окреслюючи спектр завдань культурних перетворень і го­ворячи про необхідність різкого підвищення культури промислового і сільськогос­подарського виробництва, він підкреслював: «Я не виключаю звідси і нас самих, керівну частину партії та інших організацій. Ми самі повинні займатися своїм ви­хованням для того, щоб виконати завдання, які ускладнюються, ми повинні випра- цювати іншу, культурну, соціалістичну орієнтацію». В розвитку культури політич­ного керівництва («навчитися культурно управляти») М.І. Бухарін справедливо вбачав однин із вирішальних засобів у справі подолання бюрократичних «наростів» на управлінських структурах у суспільстві. В цьому трансформується провідна ду­мка бухарінської публіцистики 1925 року про необхідність «переварити», перетво­рити в соціалістичному дусі психологію та ідеологію трудящих мас та інтелігенції. Вона в 1927—1928 рр. отримує таку форму: успіх культурної «переробки» суспіль­ства повинен включати як необхідну умову культурну «переробку» самого керівно­го ядра. Ця ідея певною мірою перегукується з відомими ленінськими думками про те, що «інженер прийде до визнання комунізму не так, як прийшов підпільник - пропагандист, літератор, а через дані свої національні переконання».

7. НЕОМАРКСИСТСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА