Західний марксизм : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Західний марксизм

Доки марксизм — або, більш звично, марксизм-ленінізм — був перетворений на світську релігію ортодоксальними комуністичними режимами Східної Європи, і не тільки там, більш витончена і комплексна форма марксизму розвинулась у Західній Європі. Представлений як сучасний марксизм, західний марксизм, або неомарксизм, він дорівнював спробі переглянути або переробити класичні ідеї Маркса, залишаючись відданим певним марксистським принципам або підходам марксистської методології. Два головні чинники сформували характер сучасного марксизму. По-перше, коли мар- ксовий прогноз щодо колапсу капіталізму, який наближається, не виправдався, сучасні марксисти були вимушені переглянути звичний для них класовий аналіз. Зокрема, во­ни зацікавилися гегелівськими ідеями та ідеєю «людини-творця», знайденою в ранніх працях Маркса. Іншими словами, люди мають розглядатися як творці історії, а не як просто маріонетки, якими управляють безособові матеріальні міркування. Наполягаю­чи на взаємодії між економікою та політикою, між матеріальними умовами життя та можливістю людей формувати свою власну долю, сучасні марксисти змогли звільни­тися від кайданів системи економічної залежності. Коротше кажучи, класова боротьба більше не розглядалася як початок і кінець суспільного аналізу. По-друге, сучасні мар­ксисти, зазвичай, не погоджувались, а іноді й глибоко розходилися з більшовицькою моделлю традиційного комунізму. Вони не тільки критично ставилися до його автори­тарного і репресивного характеру, але й відійшли від його механічних і відкрито нау­кових обґрунтувань.

Угорський марксист Георг Лукач (1885—1971) був одним з перших, хто зобразив марксизм як гуманістичну філософію, підкреслюючи процес «матеріалізації», за допо­могою якого капіталізм унелюднює працівників, перетворюючи їх на слухняних об'єктів або ринковий товар. Антоніо Грамші привертав увагу, до якого ступеня класо­ва система підтримується не тільки нерівною економічною і політичною владою, а й буржуазною «гегемонією», духовним і культурним верховенством пануючого класу, що поширюється розповсюдженням буржуазних цінностей і вірувань серед громадян­ського суспільства — медіа, церкви, молодіжні рухи, профспілки тощо.

Ширше гегелівський різновид марксизму було розроблено Франкфуртською шко­лою, головними членами якої були Теодор Адорно (1903—1969), Макс Хоркхаймер (1895—1973) і Герберт Маркузе. Франкфуртські теоретики розробляли те, що називали «критичною теорією», суміш марксистської політичної економії, гегелівської філософії і психології Фрейда, що потім справило значний вплив на «нових лівих». Нові ліві, ві­домі в 1960-х і ранніх 1970-х роках, нехтували як «старими лівими альтернативами» (державний соціалізм радянського стилю), і разом з тим викорінювали західну соціал- демократію. Натхненний працями «раннього» Маркса, будучи одночасно німецьким політичним філософом і суспільним теоретиком, одним із засновників Франкфуртської школи, біженець гітлерівської Німеччини, Маркузе жив у США і розробляв модель неомарксизму, який багато чого запозичив у Гегеля та Фрейда. Він став відомим у 1960-ті як провідний новий лівий мислитель і «гуру» студентського руху.

Центральне місце в праці Маркузе посідало зображення розвинутого індустріа­льного суспільства як всеохоплюючої системи репресій, що підкоряє аргументи та дебати і поглинає всі форми опозиції — «репресивна толерантність». Проти цього «одновимірного суспільства» він виставив безсоромну утопічну перспективу осо­бистого і сексуального звільнення, розглядаючи як революційну силу не звичайний робітничий клас, а такі групи, як студенти, етнічні меншини, жінки і робітники з країн третього світу. Найважливіші праці Маркузе: «Розум та революція» (1941), «Ерос і цивілізація» (1958) і «Одновимірна людина» (1964).

Через анархізм і радикальні форми феноменології та екзистенціалізму нові ліві теорії були часто розмиті. Проте загальноприйняті ідеї відкидали звичайне суспіль­ство («систему») як пригноблюючу, були розчаровані робітничим класом як факто­ром революції, схилялись до особистої незалежності і самовираження у формі «зві­льнення» і віддавали перевагу децентралізації і загальній демократії.

На відміну від вищезазначених поглядів, у працях французького комуніста Луї Альтюссера (1980—1990) було започатковано форму структурного марксизму. Він ґрунтувався на припущенні, що Маркс розглядав індивідів як простих носіїв функцій, які походять від їх структурного розташування. В цьому випадку марксизм стає «но­вою наукою», головним чином стурбованою аналізом структури суспільної цілісності.

Зовсім інший підхід був використаний такими аналітичними марксистами, як Джон Росмер (1986), який спробував поєднати марксизм з методологічним індиві­дуалізмом, який, зазвичай, пов' язують із лібералізмом. Замість переконання, що іс­торія формується колективними організмами, в даному випадку класами, аналітич­ні марксисти намагаються пояснити колективну дію в межах раціональних розрахунків користолюбних індивідів.