Особливості марксизму кінця ХХ століття

магниевый скраб beletage

Рік 1989 позначив драматичний водорозділ в історії комунізму та в ідеологічній історії взагалі. Почавшись у квітні з демонстрацій керованого студентами «демок­ратичного руху» на площі Тяньяньмінь у Пекіні і досягнувши апогею в листопаді з падінням Берлінської стіни, поділу Європи на капіталістичний Захід у комуністич­ний Схід прийшов кінець. У 1991 р. Радянський Союз як держава — приклад моде­лі ортодоксального комунізму, припинив існування. У тих країнах, де комуністичні режими продовжують існувати (Китай, Куба, В'єтнам, Північна Корея та ін.), вони або поєднали сталінізм у політичній сфері з реформованою ринково орієнтованою економікою (найяскравішим прикладом є Китай), або переживають зростаючу ізо­ляцію (як у випадку з Північною Кореєю). Ці варіації стали результатом ряду стру- ктурних недоліків, від яких страждав ортодоксальний комунізм. Найголовнішим з них було те, що, хоча центральне планування було ефективним для ранньої стадії індустріалізації, воно не могло вправлятися зі складністю сучасних індустріальних суспільств і, зокрема, не змогло забезпечити рівень добробуту, що їм насолоджува­лись на капіталістичному Заході з 1950-х років; що репресивні держави з однопар­тійною системою не могли відповідати вимогам політичної свободи і громадянсь­ких прав від усе більш і більш урбанізованого, освіченого та більш досвідченого в політиці населення, і що, за відсутності конкурування партій, незалежних впливо­вих груп та вільних ЗМІ, комуністичні держави були не в змозі контролювати або відповідати за зміну або зростання потреб суспільства. Горбачовські реформи в Ра­дянському Союзі, що почалися з 1985 р., засновані на гаслах перебудови, або еко­номічної «реструктуризації», та гласності, або «відвертості», лише прискорило смерть ортодоксального комунізму, виставивши його структурні вади і викликаючи жагу ще бульших політичних змін. Як зазначав Алексіс де Токвіль стосовно Фран­ції в 1789 р.: «Найнебезпечніша мить для поганого уряду — тоді, коли він прагне виправити свій курс».

Тим не менше, йдуть значні дебати стосовно значення колапсу комунізму для марк­сизму. З одного боку, це ті, хто, подібно до теоретика «кінця історії» Франциска Фуку- ями (1989), переконують, що «колапс комунізму» — це явний доказ смерті марксизму як глобально-історичної сили. З цієї точки зору, комунізм ХХ ст. був політичним вира­зом класичного марксизму, тому відмова від першого продемонструвала недоречність останнього. Така думка виникла на тлі великої кількості праць ліберального і консер­вативного спрямування (1950—1960 роки), автори яких, у контексті триваючої холод­ної війни, ідентифікували тоталітарний підтекст у думках Маркса з тим, що в кінці кін­ців було реалізовано у формі ленінізму та сталінізму. Маркса вважали батьком сталінського варіанту тоталітаризму через низку причин. Наприклад, бачиться, що йо­го віра у визначеність наперед ходу історії ґрунтується на моделі незмінної людської долі, яка залишає мало або зовсім не залишає місця для власної волі. Наукові претензії марксизму також розглядалися як безперечно репресивні з тих пір, як вони надали лі­дерам марксизму абсолютної впевненості в їхніх власних поглядах і підбурили їх на складання зухвалих програм політичної і суспільної перебудови. Альтернативно вва­жалося, що марксизму властива моністичність, через що конкуруючі ідеї відкинуті як «буржуазна ідеологія», а людське суспільство бачилося таким, що крокує до єдиної, комуністичної, моделі організації суспільства. З іншого боку, були істотні відмінності між марксистською моделлю комунізму і тим, що було побудовано під цією назвою в ХХ ст. в Росії, Китаї та деяких інших державах. Цей факт було замасковано критиками марксизму часів холодної війни, які прагнули сфокусувати увагу на механічній, або «вульгарній», інтерпретації марксизму. Ці відмінності включали те, що Маркс віддав перевагу соціалізації (передачу в колективну власність) засобів виробництва, а не їхній націоналізації (передачу в державну власність): вважав, що держава скоріше відімре ніж стане більш могутньою та бюрократичною; що матеріальні блага повинні розподі­лятися згідно з егалітарним принципом потреб замість того, щоб підтримувати комуні­стичну еліту; що ухвалення рішень буде ґрунтуватися на демократичних засадах за­мість того, щоб монополізувати владу в руках державно-партійного апарату. Більше того, як вказують багато марксистських критиків радянського більшовизму, як лені­нізм, так і сталінізм можуть розглядатися як вихід від класичного марксизму і його справжнє загнивання. Наприклад, польська марксистка-революціонерка Роза Люксем­бург (1871—1919), попереджала, що ленінська теорія партії може привести до «суб- станціоналізму», за якого пануюча партія замінила б собою пролетаріат і, на кінець, вождь партії замінив би собою партію. Лев Троцький заявляв, що Радянський Союз за часів сталінського правління переживав «бюрократичну дегенерацію», і пропонував політичний переворот як необхідність для повалення привілейованого стану держав­них бюрократів та повернення Радянського Союзу на дорогу до соціалізму.

Проте аргумент стосовно того, що в 1989—1991 рр. відбувся колапс не маркси­зму, а сталінської версії марксизму-ленінізму, не є переконливим для доцільності існування марксизму. Набагато серйознішою проблемою марксизму є несправ­дження прогнозів Маркса стосовно неминучості колапсу капіталізму та реалізації його заміни комунізмом. Зрозуміло, розвинуті індустріальні суспільства не пере­слідувались «приводом комунізму». Деякі критики переконували, що це лише відо­бражає той факт, що підхід Маркса до вивчення історії може бути зведена до низки історичних законів. Сучасні марксисти також критикували його «економізм», пере­більшення ролі економічних або матеріальних факторів у поясненні історичних та суспільних змін; проте якщо економічний базис більше не буде визначати політич­ну та ідеологічну «надбудову», то марксизм втрачає свою можливість передбачен­ня. Навіть ті, хто вірить, що погляди Маркса на такі питання, як відчуження і екс­плуатація продовжують бути доречними, змушені визнати, що класичний марксизм виявився неспроможним розпізнати надзвичайну здатність до підриву підтримки соціалізму через укорінення в свідомості таких цінностей, як споживацькі інтереси та конкуренції, індивідуалізм, виявилися значно сильнішими, ніж очікував Маркс. Деякі марксисти відгукнулися на ці проблеми, висунувши «постмарксистські» ідеї та теорії. Тим не менше, постмарксизм має два значення. Перше — це те, що марк­систське вчення, а також історичний матеріалізм, на якому воно грунтується, треба покинути заради альтернативних ідей, взятих зазвичай із постмодернізму. На це явно вказується в творах колишнього марксиста Жана-Франсуа Льотарда (1984), який зазначав, що марксизм як підсумовуюча теорія історії, а також усі інші «вели­кі теорії» стали зайвими з появою постмодернізму. За іншою точкою зору, постма- рксизм є спробою врятування певних ключових положень марксизму, інтуїції та намаганням примирити марксизм із положеннями постмодернізму та постструкту- ралізму. Ернесто Лакло та Шантал Муффе (1985) стверджували, що пріоритетність, яка традиційно супроводжує суспільний клас та центральне положення робітничого класу у внесенні соціальних змін, більше не були підтримувані. У такий спосіб во­ни відкрили простір всередині марксизму для широкого варіювання інших «аспек­тів» боротьбі, зазвичай пов' язаних із новими соціальними рухами, як, наприклад, рухи за права жінок, екологічний рух, рухи за права геїв та лесбіянок і т.д. Цей плюралістичний стиль політики може супроводжуватися зростанням індивідуаліз­му та різноманітності, заснованої і постмодерністському суспільстві, але з розвит­ком уявлень про соціальне та особисте звільнення, яке не ґрунтується на економіч­них засадах, вони, можливо, підривають те, що характерне для марксистське думки. Іншими словами, для терміну «постмарксизм» властивий більший наголос на частці «пост», ніж на слові «марксизм». 8. СУЧАСНІ РІЗНОВИДИ СОЦІАЛІЗМУ

Демократичний соціалізм. Поява політичної демократії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. спричинила хвилю оптимізму, яка поширилась на весь соціалістичний рух. Ідея про неминучу перемогу соціалізму не була новою. Маркс передбачив немину­че повалення капіталістичного суспільства шляхом пролетарської революції. Але нове покоління соціалістів висунуло, або вірно реанімувало ідеї молодого Маркса про неминучість відмирання капіталізму і наростання соціалістичних якостей у су­спільних процесах. Їхній політичний оптимізм ґрунтується на цілому ряді припу­щень. По-перше, прогресивне поширення прав брати участь у виборах, зрештою, привело б до встановлення загального виборчого права і таким чином до політичної рівності. По-друге, політична рівність на практиці працювала б в інтересах більшо­сті, тобто тих, хто вирішує результати виборів. Тому соціалісти вірили, що полі­тична демократія делегує владу в руки працюючого класу, безперечно, найчисель- нішого класу в будь-якому індустріальному суспільстві. По-третє, соціалізм вважався «рідною домівкою» робітничого класу. Враховуючи те, що капіталізм ба­чився як система експлуатації класу, пригноблені працівники звичайно втягувалися до соціалістичних партій, які пропонували їм перспективу суспільної справедливо­сті та економічної незалежності. Таким чином, успіх на виборах соціалістичним партіям був гарантований чисельним складом найманих працівників. По-четверте, будучи при владі, соціалістичні партії змогли здійснити фундаментальне перетво­рення суспільства через процес соціальних реформ. Отже, політична демократія не тільки відкрила можливість досягнення соціалізму мирним шляхом, а й зробила цей процес неминучим. Досягнення політичної рівності супроводжувалося швидким встановленням суспільної рівності.

Проте, такі оптимістичні очікування не мали підтвердження в реальності. Деякі з них навіть довели, що демократичний соціалізм засновано на протиріччях: для того щоб вдало реагувати на виборчий тиск, соціалісти вимушені були переглянути та «підігнати» свої ідеологічні переконання. Соціалістичні партії насолоджувалися ча­сами своєї могутності практично в усіх ліберальних демократіях, за винятком Півні­чної Америки. Хоча їм це, звичайно, не гарантувало безпосереднє володіння владою. Шведська соціал-демократична лейбористська партія (СДЛП) була найуспішнішою в цьому відношенні, будучи при владі сама чи як голова коаліції більшість часу, почи­наючи з 1951 р. Проте СДЛП тільки одного разу перейшла 50-відсотковий бар'єр (1968). Лейбористська партія Великобританії отримала найбільшу підтримку (49 від­сотків) в 1951, що дорівнює результату Партії іспанських робітників-соціалістів у 1982. СДП Німеччини одержала 46% голосів у 1972 р., а об'єднаний соціалістичний і комуністичний результат в Італії в 1976 р. дорівнював 44%.

Крім того, хоча ці партії, безперечно, провели значні соціальні реформи, будучи при владі, що, як правило, торкалися поліпшення соціального забезпечення та еко­номічного управління, вони не здійснювали ніяких фундаментальних суспільних перетворень. У кращому випадку, капіталізм реформували, але не ліквідували. Де­мократичний соціалізм фактично зіткнувся з рядом проблем, з якими не зустріча­лися його засновники. По-перше, чи й надалі робітничий клас становитиме більшість електорату в розвинутих індустріальних суспільствах? Соціалістичні партії традиційно спрямовували своє виборче звернення до міських ручних робітників, так званого, «фабричного фуражу» капіталістичних суспільств. Проте сучасний ка­піталізм ставав усе більш і більш технологічним, вимагаючи кваліфікованої робочої сили, яка часто брала участь у технічній, замість ручної, праці. «Традиційний» ро­бітничий клас, що бере участь в організованій фізичній праці та у встановленій ва­жкій промисловості, зменшився в чисельності, даючи початок ідеї так званих «дво- третіх та однотретіх» суспільств, у яких бідність і несприятливі умови сконцент­ровані в найнижчій верстві суспільства. У «Культурі стримування» (1992) Д.К. Гелб- рейт привернув увагу до появи в сучасних суспільствах, або як мінімум серед полі­тичних активістів, «задоволеної більшості», чий матеріальний достаток і економіч­на безпека заохочують їх бути, з політичної точки зору, консервативними. Якщо під­тримка працюючого класу більше не пропонує соціалістичним партіям перспективи виборчої більшості, вони вимушені або більш широко звертатися за підтримкою до інших суспільних груп, або розділити владу в рамках коаліції з партіями середнього класу. Обидва варіанти вимагають від соціалістичних партій зміни їхніх ідеологічних поглядів, чи то звернення до виборців, які мало або взагалі не зацікавлені в соціаліз­мі, чи то співпраця з партіями, які прагнуть до підтримки капіталізму.

До того ж, чи працюючий клас є соціалістом у душі? Чи щиро існує соціалізм в інтересах працюючого класу? Соціалістичні партії були вимушені визнати здат­ність капіталізму «доставляти товари», особливо під час «тривалого поштового бу­му» 1945 р., який приніс збільшення достатку всім класам західних суспільств. Протягом 1950-х років соціалістичні партії, одного разу вчинивши фундаментальні зміни, переглянули свою політику, спробувавши звернутися до все зростаючого робітничого класу. Подібний процес мав місце в 1980-ті та 1990-ті роки, коли соці­алістичні сторони боролися, щоб примиритися зі змінами в структурі класу капіта­лізму, також як і з тиском, що створювався економічною глобалізацією. В резуль­таті соціалізм став пов' язуватися зі спробами примусити ринкову економіку працювати, замість того щоб перебудувати соціальний склад капіталізму. Такі зру­шення розглядаються більш детально пізніше, разом зі зміною характеру соціальної демократії.

З іншого боку, ліві соціалісти відмовились визнавати той факт, що робітничий клас відмовився від фундаментального соціалізму. Вони швидше повірять у те, що працюючий клас позбавлений можливості зробити незалежні політичні рішення, які відображають їх власні інтереси. Марксисти, наприклад, переконували, що капі­талізм підтримується процесом ідеологічного маніпулювання. «Буржуазна ідеоло­гія» наповнює суспільство, перешкоджаючи робітничому класу помітити реаль­ність його власної експлуатації. Наприклад, Ленін проголошував, що без керівництва революційної партії працюючий клас був би тільки спроможний отри­мати профспілкову свідомість, бажання матеріального поліпшення в межах капіта­лістичної системи, але не повну революційну «класову свідомість». Грамші наго­лошував, що буржуазія переважає над капіталізмом не тільки через свою економчну потужність, а й через «ідеологічну гегемонію». Нарешті, чи можуть со­ціалістичні партії, навіть прийшовши до влади, провести соціалістичні реформи? Соціалістичні партії сформували однопартійні уряди в ряді західних країн, зокрема у Франції, Швеції, Іспанії, Великобританії, Австралії і Новій Зеландії. Проте, буду­чи обраними одного разу, вони протиставлялись як інтересам держави, так і суспі­льства. Ще в 1902 р. Карл Каутський указував на те, що «клас капіталістів контро­лює, але не править, він задовольняє себе керуванням уряду». Обрані уряди діють у межах того, що Мілібенд (1983) називає «державною системою», — виконавча вла­да, суди, поліція і збройні сили, чий особовий склад не обирається, а походить з оточення, подібного до бізнесменів. Ці групи відображають класові вподобання і здатні блокувати, або, щонайменше, стримувати радикальну соціалістичну політи­ку. Крім того, обрані уряди, будь-якої ідеологічної спрямованості повинні поважати владу промислових і фінансових магнатів, які є головними працедавцями та інвесто­рами в економіці, так само як і найбагатшими вкладниками партійного капіталу (ре­зерву). Іншими словами, хоча демократичним соціалістичним партіям може потала­нити у формуванні обраних урядів, є небезпека, що вони лише виграють посаду.

Етичний соціалізм. Теоретична основа для соціал-демократії забезпечувалася більшою мірою моральними або релігійними переконаннями, а не науковим аналі­зом. Маркс та Енгельс характеризували свої власні теорії як «науковий соціалізм» і відкидали «утопічний соціалізм» попередніх років. Марксизм висував претензії на наукове обґрунтування думки, що він відкрив закони соціального та історичного розвитку: перемога соціалізму була неминуча не тому, що це втілювало вишу мо­ральну мрію, а тому, що класова боротьба буде вести історію через низку стадій, доки в кінці не буде досягнуто безкласового суспільства. Науковий метод Маркса ґрунтувався на історичному матеріалізмі, переконанні, що людські думки та пове­дінка визначаються економічними обставинами життя. Соціал-демократи не при­йняли матеріалістичних і високосистематизованих ідей Маркса та Енгельса, але до­сягти більшого успіху в по суті моральній критиці капіталізму. Коротше кажучи, соціалізм зображається як морально вищий від капіталізму, тому що людські істоти — це моральні істоти, пов'язані один з одним узами любові, симпатії та співчуття. Такі ідеї часто надавали соціалізму помітно утопічного характеру.

Моральні погляди, які є підґрунтям етичного соціалізму, ґрунтуються як на ре­лігійних, так і на гуманістичних принципах. На соціалізм у Франції, Великобританії та інших країн Співдружності Націй більше впливають утопічні ідеї Фур'є, Оуена та Вільгельма Моріса (1854—1896), ніж «наукове» віровчення Карла Маркса. Соці­алізм багато також взяв від християнства. Наприклад, є давно встановлена традиція християнського соціалізму у Великобританії, яка була відображена в ХХ ст. праці Тоуні. Християнська етика, яка надихнула англійський соціалізм, стосується зага­льного братерства, поваги, яка повинна надаватись усім людям як створінням Бо­жим, принципу, втіленого в заповіді «полюби ближнього свого як самого себе». У праці «Користолюбне суспільство» (1921) Тоуні засуджував нерегульований капі­талізм, тому що він більше керується «гріхом скупості, ніж вірою в «загальну гу­манність». У «Рівності» (1969) Тоуні засуджував британську класову систему як «особливо огидну християнству» і закликав до істотного зменшення соціальної не­однорідності.

Таке саме релігійне натхнення проявляється також в ідеях теології звільнення, яка вплинула на багато католицьких країн, що розвиваються, особливо в Латинсь­кій Америці.