Ричард Генрі Тоуні (1880—1962) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Ричард Генрі Тоуні (1880—1962)

Британський соціофілософ та історик. Занурившись в освітню та соціа­льну роботу в лондонському Іст Енді, Тоуні присвятив своє життя соці­альній реконструкції шляхом співпраці із Робітничою Асоціацією Освіти, Лейбористською партією та працюючи професором економічної історії в Лондонській Школі Економіки. Соціалізм Тоуні брав початок з христи­янської соціальної моралі, не пов'язаної з марксистським класовим аналізом. Диспропорції капіталізму походили від відсутності «мораль­ного ідеалу» і ведуть до безконтрольної жадібності і широкого розпо­всюдження матеріальної нерівності. Проект соціалізму вбачав розбу­дову «загальної культури», який забезпечить основу для суспільної згуртованості і солідарності. Головними праці Тоуні: «Користолюбне суспільство» (1921), «Рівність» (1931) і «Радикальна традиція» (1964).

Після довготривалої підтримки репресивних режимів у Латинській Америці священики римо-католицької церкви зібралися на засідання в Меделліні (Колумбія) в 1968 р. та проголосили «пільгові права для бідних». Цим самим релігійні обов' язки духівництва розширилися від вузькодуховних і охопили соціальну і полі­тичну боротьбу звичайних людей. Незважаючи на засудження Папи Іоанна Павла ІІ та Ватикану, радикальні священики в різних частинах Латинської Америки прово­дили компанію проти бідності і політичних утисків і іноді навіть підтримували ре­волюційні соціалістичні рухи. Так само соціалістичні рухи в мусульманських краї­нах Північної Африки, Близького Сходу та Азії спираються на релігію. Іслам пов'язаний із соціалізмом тим, що він сповідує принципи соціальної справедливос­ті, добродійності і співпраці і особливо забороняє лихварство або спекуляції.

У відкиданні наукового аналізу на користь моральних або релігійних принципів соці­ал-демократія послаблювала теоретичну базу соціалізму. Первинною турботою соціал- демократії був справедливий розподіл багатства в суспільстві. Це втілено в основному принципі соціал-демократії — соціальній справедливості, яка спрямована на досягнення більшої рівності і відображена в таких цінностях, як турбота і співчуття. Тому соціал- демократія і почала виступати з різноманітними поглядами: від лівого погляду на необ­хідність зрівняння та впровадження колективної власності на багатство до правого упе­редження в необхідності ринкової самодостатності та впевненості у власних слах, яке майже не відрізняється від певних положень лібералізму або консерватизму. Проте були зроблені спроби надати соціал-демократії теоретичну основу, зазвичай шляхом перегля­ду капіталізму як такого та повторного визначення мети соціалізму.

Ревізіоністський соціалізм. Первинна основоположна мета соціалізму полягала у тому, що вироблене багатство повинно бути в спільній власності усіх і, таким чи­ном, використовуватися для загальної вигоди. Це потребувало скасування приват­ної власності і проведення того, що Маркс відносив до «соціалістичної революції», перехід від капіталістичного способу виробництва до соціалістичного. Фундамен­тальний соціалізм ґрунтується на переконанні, що капіталізм не можна виправдати: він є системою класової експлуатації та утисків, які треба цілком відмінити, а не просто реформувати.

У кінці XIX ст. деякі соціалісти дійшли думки, що аналіз Маркса мав дефекти. Найя­скравіше теоретичне вираження цього погляду було зроблено Едуардом Бернштейном у творі «Еволюційний Соціалізм» (1962), який містив всебічну критику Маркса та пер­ший великий перегляд марксистського аналізу. Аналіз Бернштейна був значною мірою емпіричним. Він відкинув марксистський метод аналізу — історичний матеріалізм, то­му що ті прогнози, які зробив Маркс, виявилися неправильними. Капіталізм виявився і стабільним, і гнучким. Дійсно, наприкінці XIX ст. було маловірогідним те, що «привид комунізму», про який йшлося в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркса і Енгельса, все ще бродить по Європі. Замість поглиблення класового конфлікту, який мав розділи­ти капіталістичне суспільство на «два великі класи» — буржуазію та пролетаріат, Бер- нштейн припустив, капіталізм стає все складнішим і диференційованішим. Зокрема, власність на багатство розповсюдилася в результаті впровадження акціонерних компа­ній, якими володіють ряд акціонерів замість єдиного могутнього підприємця.

Оскільки межі середнього класу значно розширилися із зростанням числа штат­них працівників, фахівців, урядових посадовців і професійних працівників, які не були ні капіталістами, ні пролетаріями, в уявленні Бернштейна капіталізм більше не виглядав системою явних класових утисків. Капіталізм таким чином можна було б реформувати шляхом націоналізації головних галузей промисловості і продов­ження законного захисту та забезпечення добробуту робітничого класу. Цей про­цес, за переконанням Бернштейна, можна було б провести мирно і демократично.

Західні соціалістичні партії, будучи ревізіоністськими, якщо не завжди теорети­чно, то практично більше наполягають на «прирученні» капіталізму, ніж на його відміні. Подеколи вони довго зберігали формальну відданість основоположним ці­лям, як у положенні 4-го пункту статуту Британської Лейбористської партії про «загальну власність на засоби виробництва, розподілу і обміну», який був незмін­ним до 1995 р. Тим не менше, по ходу XX ст. соціал-демократи відкинули своє пра­гнення до планування та визнали ефективність і силу капіталістичного ринку. Шведська Соціал-демократична Лейбористська Партія формально відкинули пла­нування в 1930-х роках, так само як і західнонімецькі Соціал-демократи на Конгре­сі в Бед Годесбергу в 1959 р., прийнявши принцип «змагання, коли можливо; пла­нування, коли необхідно». У Великобританії подібна пропозиція формального прийняття ревізіонізму наприкінці 1950-х років закінчилася невдачею, коли на конференції Лейбористської партії було відкинуто пропозицію голови партії Х' ю Гайтекела про скасування IV пункту. Проте, будучи при владі, Лейбористська пар­тія ніколи не проявляла якої-небудь заінтересованості в загальній націоналізації.

302

Відкидання планування і всесторонньої націоналізації залишила соціал- демократію ще з трьома скромними завданнями. Першим з них було встановлення змішаної економіки, яка поєднувала б колективну та приватну власність і стояла між ринковим капіталізмом та державним колективізмом. Націоналізація, яка про­водилася соціал-демократами, була виключно вибірною та розрахована на «коман­дні висоти» економіки, або галузі промисловості, які вважаються «природними мо­нополіями». Наприклад, Лейбористський уряд Еттлі (1945—1951) націоналізував головні комунальні підприємства, які займалися електрикою, газом, вугіллям, стал­лю, залізницями і т. д., але залишили більшість британської промисловості у прива­тній власності. По-друге, соціал-демократи прагнули регулювати або керувати ка­піталістичними економіками для підтримки економічного зростання та стри­мування рівня безробіття. Після 1945 р. більшість соціал-демократичних партій відстоювали принципи кейнсіанської економіки як пристрою для управління еко­номікою і забезпечення повної зайнятості. По-третє, соціалістів приваблювала ідея розбудови держави загального благоденства як головного способу реформування або гуманізації капіталізму. Держава загального благоденства бачилася як меха­нізм, який би допоміг прискорити встановлення соціальної рівності і викорінення бідності. Капіталізм більше не потрібно відміняти, а тільки модифікувати шляхом реформування та встановлення капіталізму загального добробуту.

Соціал-демократія

Науковий соціалізм

Етичний соціалізм

Науковий соціалізм

Ревізіонізм

Фундаменталізм

Реформізм

Утопізм

Еволюція

Революція

Капіталізм із людським лицем

Ліквідація капіталізму

Перерозподіл власності

Спільна власність

Згладжування конфлікту

Безкласове суспільство

Відносна рівність

Абсолютна рівність

Змішана економіка

Державна колективізація

Управління

Центральне планування

Парламентська республіка

Домінуюча партія

Політичний плюралізм

Диктатура пролетаріату

Ліберально-едмократична держава

Пролетарська/народна держава

Спроба теоретично виокремити ці розробки та ефективно доповнити погляди Бернштейна була зроблена британським політологом та теоретиком соціалізму Етоні Крослендом у праці «Майбутнє соціалізму» (1956). Кросленд (1918-1977) за­являв, що сучасний капіталізм мало схожий із тією моделлю в ХІХ ст., яку Маркс мав на увазі. На Кросленда значно вплинули погляди Джеймса Бьорнхема, який у своїй праці «Управлінська революція» (1960) зауважив, що новий клас менеджерів, експертів і технократів витіснив старий капіталістичний клас і почав домінувати в усіх розвинутих індустріальних суспільствах — як капіталістичних, так і комуніс­тичних. Кросленд вірив, що власність на багатство вийшла з-під його контролю. В той час як акціонери, які володіють бізнесом, головним чином стурбовані доходом, штатні менеджери, які ухвалюють щоденні ділові рішення, мають ширший ряд ці­лей, який, зокрема, включає забезпечення як гармонії у процесі виробництва, так і гарної громадської думки про їхню кампанію. Марксизм таким чином ставав недо- речним. Якщо капіталізм більше не міг розглядатися як система класової експлуа­тації, то основоположні цілі націоналізації і планування були просто застарілі.

Однак, будучи соціалістом, Кросленд залишився вірним меті досягнення соціа­льної справедливості, яку він розумів як більш рівний розподіл багатства. Багатст­вом не потрібно володіти разом, воно могло б бути перерозподілено за допомогою держави загального благоденства, прогресивним оподаткуванням. Держава загаль­ного благоденства підняла б життєвий рівень бідноти і найбільш вразливих проша­рків суспільства, тоді як прогресивне оподаткування гарантувало б процвітання і благополуччя, не будучи заважким тягарем. Нарешті, Кросленд визнав, що еконо­мічне зростання відіграє вирішальну роль у досягненні соціалізму. Зростаюча еко­номіка є достатньою для надходження доходів від податків, які потрібні для фінан­сування зростаючих соціальних виплат. Крім того, надлишок буде спроможний фінансувати тільки тих потребуючих, життєвий рівень яких знизився внаслідок економічного зростання.

Криза соціал-демократії. На початку післявоєнного періоду кейнсіанська, або традиційна, соціал-демократія, здавалося тріумфувала. Її сила була в тому, що вона використовувала динамізм ринку, не наголошуючи на ситуації навколо рівнів нері­вності та нестабільності, які, як вважав Маркс, стануть фатальними для капіталізму. Ліберальні та консервативні партії рішуче відповіли на це, розробивши власні фор­ми соціал-демократії, що грунтувалися на ідеї надання рівних можливостей, пізні­ше — на ідеалах патерналізму та єдності нації. Але здавалося, що помірний соціа­лізм, виграв битву ідей: політична думка невблаганно змішувалася вліво. Тим не менше, кейнсіанська соціал-демократія продовжувала базуватися на компромісі. З одного боку, існувало догматичне сприйняття ринку як єдиного надійного засобу накопичення багатства. Це неохоче повернення до ринку означало, що соціал- демократи визнали відсутність будь-якої життєздатної соціалістичної альтернативи ринку. Це означало, що соціалістичний проект був відроджений як спроба рефор­мувати, а не замінити, капіталізм. З другого боку, соціалістична етика вижила у фо­рмі прагнення до встановлення соціальної справедливості, ідеї виправданого, з мо­ральної точки зору, розподілу вигод або нагород у суспільстві. Це, в свою чергу, було пов'язано із слабкістю уявлень про рівність: дистрибутивна рівність, ідея, що бідність повинна бути зменшена і нерівність звужена через перерозподіл багатства від багатих до бідних. Облишаючи завдання повної соціальної реконструкції, соці­алісти, тим не менше, хотіли займатися програмою соціального проектування.

Проте, тоді як фундаментальний соціалізм мав ясну і чітку мету — відміна капіталі­зму, ревізіоністські плани реформування капіталізму були значно розмиті. Всі соціал- демократи погоджувалися, що капіталізм потрібно змінити відповідно до принципу соціальної справедливості, але вони мали різні уявлення про те, як цього можна було б досягнути, і навіть про те, як визначити «соціальну справедливість». Яким, наприклад, має бути баланс між суспільною і приватною власністю за умов змішаної економіки — які галузі промисловості мають бути націоналізовані і які залишені у приватній влас­ності? Наскільки розвинеться держава загального благоденства перед тим, як зростаю­чий тягар податків стане перешкодою для економічного зростання? Чи повинні соціа­лістичні уряди погодитися з вимогами підвищення платні низькооплачуваним працівникам, коли це може призвести до зростання інфляції?

Крім того, з часом соціал-демократи почали захищати втручання не в рамках тра­диційних соціалістичних принципів, а більше посилаючись на сучасні ліберальні ідеї, як, наприклад, рівність можливостей і абсолютна свобода. Через це різниця між соці­алізмом і лібералізмом ставала все більш стертою. У центрі кейнсіанської соціал- демократії лежав конфлікт між його спрямуванням як на економічну ефективність, так і на егалітаризм. Протягом «довготривалого буму» післявоєнного періоду в соці­ал-демократів не виникало протистояння з цим конфліктом, тому що безперервне економічне зростання, низький рівень безробіття та інфляції поліпшили стандарти життя усіх верств населення і допомогли фінансувати забезпечення більш міцного добробуту. Проте, як передбачав Кросленд, спад у 1970-1980-х роках створив напру­ження в стосунках усередині соціал-демократичних партій, поляризуючи соціалісти­чні думки на більш чітко окреслені правого та лівого спрямування. Спад повергнув у фінансову кризу держави загального благоденства, одночасно збільшивши вимоги на підтримку рівня добробуту, оскільки знову з' явилося безробіття, зменшивши подат­кові надходження, за рахунок яких фінансування соціальні виплати, через зниження рівня зайнятості та прибутковості підприємств.

Треба було відповідати на важке запитання: чи повинні соціал-демократи спробу­вати відновити ефективність ринкової економіки, що, можливо, означало б зменшен­ня інфляції і, можливо, податкового навантаження, або вони мають захищати бідних і низькооплачуваних, підтримуючи або навіть збільшуючи соціальні виплати? Ця кри­за соціал-демократії посилилася в 1980-1990-х роках накладанням таких факторів. По-перше, електоральна база соціал-демократії була підірвана деіндустріалізацією і скороченням традиційного робітничого класу, соціальної бази традиційної соціал- демократії. Тоді як у ранній післявоєнний період низка демократичних партій пропо­нувала проведення прогресивної політики, яка, починаючи 3 1980-х років більше відповідала тому, що Гелбрейт називав «задоволення більшості». Кейнсіанство тим самим пов'язувалося із «податково-видатковим» підходом до економічного управ­ління, що постійно загрожувало високим рівнем інфляції; держава загального благо­денства розглядалася як тягар для працевлаштованих і для накопичення багатства взагалі; і націоналізована промисловість бачилися як несприйнятлива і неефективна. Соціал-демократичні партії заплатили високу ціну за соціальні і виборчі зміни. На­приклад, Лейбористська партія Великобританії програвала загальні голосування чо­тири рази поспіль між 1979 і 1992 рр.; СПН в Німеччині була усунута від влади з 1982 по 1998 рр.; і французька Соціалістична партія терпіла нищівні поразки, особ­ливо в 1993 і 2002 роки, коли кандидат від соціалістів, Ліонель Жоспен, не в змозі був подолати першого туру президентських виборів. По-друге, економічна життєзда­тність соціал-демократії була підірвана наступом економічної глобалізації. Інтеграція національної економіки в більш глобальну капіталістичну систему не тільки показала нездатність роботи кейнсіанізму за таких умов, оскільки, кейнсіанська політика ви­магає, щоб уряди могли управляти єдиними народними економіками, а й підсилила міжнародне суперництво, створюючи тиск для скорочення податків та зниження рів­ня витрат, особливо реформуючи державу загального благоденства і підвищуючи трудову гнучкість. По-третє, інтелектуальна довіра соціал-демократії була значно пі­дірвана колапсом комунізму. Це не тільки створювало світ без яких-небудь істотних некапіталістичних економічних форм, а й підірвало віру в те, що Ентоні Гідденс на- зивав «кібернетичною моделлю» соціалізму, в якому держава, виступаючи як мозок суспільства, слугує для поєднання економічних і соціальних реформ. З цієї позиції, кейнсіанська соціал-демократія могла розглядатися тільки як скромніша версія «низ­хідного» державного соціалізму, який був так раптово повалений демократичними рухами 1989—1991 рр.

З 1980-х років реформістські соціалістичні партії по всьому світу зазнали нової хвилі ревізіонізму, іноді її називають неоревізіонізмом, під впливом якої вони більш- менш віддалили себе від принципів і зобов'язань традиційної соціал-демократії. В ре­зультаті отримані ідеологічні розбіжності називали по-різному: «модернізована» соці­ал-демократія, «третій шлях», «радикальний центризм» і «Neue Mitte» (нова середина). Проте ідеологічне значення неоревізіонізму, його відношення до традиційної соціал- демократії зокрема і до соціалізму взагалі вкрите дебатами та плутаниною. Частково це зумовлене тим, що неоревізіонізм набував різних форм у різних країнах. Таким чином, існує цілий ряд контрастних неорівізіоністських проектів, які пов'язані з Біллом Клін­тоном і «новими» демократами в США, та Тоні Блером і «новими» лейбористами в Британії, так само як і ті, що з' явилися в таких країнах, як Німеччина, Нідерланди, Іта­лія і Нова Зеландія. Подеколи ці проекти є несоціалістичними або постсоціалістичними за характером, тоді як інші являють явну спробу врятувати соціалістичні ідеї або хоча б соціал-демократичні цінності. Більше того, неоревізіонізм використовує різні ідеологі­чні традиції. Крім соціал-демократії він зазнав впливу економічного лібералізму, соці- ал-лібералізму, комуналізму та соіал-консерватизму. Це є більше не єдина, послідовна ідеологічна традиція в повному розумінні, а більше спроба змішати конкуруючі тради­ції і примирити суперечливі ідеї і цінності. На кінець, неоревізіонізм відзначається до­гматичним нахилом. Він більше пристосовується до пошуку реальних політичних рі­шень і спроби відновити довіру виборців, ніж до бажання розробити нову ідеологічну концепцію. Дійсно, неоревізіонізм іноді схожий із постмодернізмом у відношенні до інших ідеологічних систем як негнучких та застарілих. Головним поштовхом до неоре- візіонізму була спроба розробити так званий «третій шлях». Третій шлях широко про­пагує ідею альтернативи як капіталізму, так і соціалізму. Вперше цей термін був вжи­тий фашистами і міг, абсолютно доцільно, використовуватися для опису традиційної соцал-демократії. Проте у його сучасній формі третій шлях являє собою ідею альтер­нативи старій соціал-демократії і неолібералізму. Хоча третій шлях ще чітко не визна­чений і має ряд інтерпретацій, тим не менше можна ідентифікувати його певні харак­терні риси. Перша з них — це віра в те, що соціалізм як форма «низхідного» державного втручання мертвий: немає ніякої альтернативи !V пункту конституції Лей­бористської партії Великобританії, переписаному в 1995 р., в якому зазначено про «ди­намічну ринкову економіку». До цього ще додається загальне сприйняття глобалізації і віри в те, що капіталізм видозмінився в «інформаційне суспільство» або «економіку знань», яка вважає головним розвиток інформаційних технологій, індивідуальні навич­ки і як трудові, так і підприємницькі здібності. Це загальне сприйняття зверхності рин­ку над державою та ухвалення проділових і пропідприємницьких положень означає, що третій шлях намагається ґрунтуватися на положенням неоліберальної революції 1980—1990-х років.

Комуналізм — це віра в те, що особистість формується суспільством, у тому значен­ні, що індивіди сформовані суспільствами, до яких вони належать і тому повинні їх поважати — і не існує «необтяжених цим індивідів». Хоча порівняно з ліберальним індиві­дуалізмом, комуналізм має багато спільних політичних рис. Лівий комуналізм вважає, що суспільство потребує необмеженої свободи і соціальної рівності (наприклад, анар­хізм). Центристський комуналізм вважає, що суспільство ґрунтується на визнанні взаєм­них прав і обов'язків (наприклад, соціал-демократія / консерватизм Торі). Реакційний комуналізм вважає, що суспільство вимагає поваги до влади та встановлених цінностей (наприклад, нові праві). По-друге, ключове положення третього шляху — це його наго­лошення на общинності і моральному обов'язку. Общинність, звичайно, має довге соціа­лістичне коріння, беручи свій початок, подібно до братерства і кооперації, з ідеї суспіль­ної сутності. Проте комуналізм, що впливає на ідею третього шляху, пов'язаний з критикою ліберального індивідуалізму. Теоретики комуналізму, такі як Алісдаїр Макін- тайр (1981) і Майкл Сандл (1982), переконані, що логічно задумуючи індивідуальне як пріоритетне для суспільства ззовні, лібералізм лише узаконив егоїстичну поведінку, знижуючи цінність ідеї суспільного блага. Тому, хоча й сприймаючи багато економічних теорій неолібералізму, «третій шлях» твердо відкидає його філософську основу і його моральний та соціальний сенс. Небезпека ринкового фундаменталізму в тому, що він створює відкритість, яка підриває моральні основи суспільства. Деякі форми «третього шляху», особливо «доктрина Блера» в Британії, тим не менше намагаються об'єднати комуналістські ідеї з ліберальними, створюючи форму комуналістського лібералізму, який з багатьох параметрів схожий із «Новим лібералізмом» кінця ХІХ ст. Наріжним ка­менем в ідеях комуналістського лібералізму є те, що права та обов'язки внутрішньо пов'язуються одні з одними: всі права повинні бути врівноважені з обов'язками і навпа­ки. Цей погляд ґрунтується на так званому «новому» індивідуалізмі, який підтверджує автономію, але підкреслює, що індивіди діють у межах взаємозалежності і взаємообміну. З цієї точки зору, як соціал-демократія, так і неолібералізм можуть бути засуджені за розширення прав без розширення обов' язків, як у межах первинних, соціальних і побу­тових прав, так і більш пізніх, економічних прав та прав власності. Тим самим політика третього шляху намагається виправити «дефіцит обов'язку» в суспільстві.

По-третє, прихильники третього шляху прагнуть дійти до консенсусу в поглядах суспільства, на противагу до соціалістичним поглядам щодо ролі конфлікту в суспільс­тві. Це очевидно, наприклад, у тенденції суспільства до висвітлення зв'язків, які пов'язують усіх членів суспільства і тому класова відмінність і економічна нерівність ігноруються або приховуються. Так само ідея «економіки, що керується знаннями», свідчить, що матеріальні нагороди більше не розповсюджуються на підставі структур­ної неоднаковості, але тепер більше відповідає мінливому розповсюдженню пов'язаних з роботою навичок у суспільстві. Віра в консенсус і соціальну гармонію та­кож зазначена в структурі цінностей третього шляху, який відкидає загальноприйняте моральне та ідеологічне мислення і пропонує те, що відноситься до недуалістичного світосприйняття. Політики, що виступають за третій шлях, зазвичай зазначають ініціа­тивність і чесність, однаковість можливостей і надійність, упевненість у власних силах і взаємний зв'язок тощо. Це може продемонструвати, що «третій шлях» виходить «за межі лівого і правового», як вважав Ентоні Гідденс, це також залишає його відкритим для критики, яка і кращому разі неоднозначна, а в гіршому — просто незв' язана.

По-четверте, третій шлях замінив турботу із соціальним втручанням традиційним соціалістичним прагненням до рівності. Це очевидно по значеннях, які надаються лібе- ральним ідеям, як, наприклад, можливість і справедливість мерітократії. Егалітаризм, таким чином, сходить з віри у рівність можливостей або «заснований на активах егалі­таризм», до права доступу до активів і можливостей, які дозволяють індивідам реалізу­вати їхній потенціал. Пропозиції третього шляху для досягнення добробуту, таким чи­ном, зазвичай відкидають як неоліберальну тезу про «впевнене стояння на власних ногах», так і соціал-демократичну віру у всеосяжний або пожиттєвий добробут. Нато­мість, добробут повинен бути метою «соціального викорінення».