Ентоні Гідденс (нор. 1938 р.)

Британський соціально-політичний теоретик. Гідденс був директором Лондонської Школи Економіки в 1997-2003 рр. Його часто називали «гуру Тоні Блера», мав сильний вплив на розроблення нової соціал- демократичної моделі розвитку в Британії та ще будь-де.

Важливість Гідденса як теоретика соціології відобразилася в його теорії структурології, яка була розвинута в таких працях як «Нові пра­вила соціологічного методу» (1976) і «Конституція суспільства» (1984), які вказують на зверхність загальноприйнятого дуалізму структури і ді­яльності. У його пізніших працях, зокрема «Поза лівим і правим» (1994), «Третій шлях» (1998), «Нестримнй світ» (1999), і «Третій шлях і його критика» (2000), він прагнув реконструювати соціал-демократію, беручи до уваги такі сучасні процеси, як, наприклад, глобалізація, дет- радиціоналізація і зростання соціальної зворотності, взаємного обміну та взаємозв'язку.

Ліберальний підхід «допомогти людям, щоб вони допомогли собі», або, як Клін­тон сказав про це, «простягнути людям руку допомоги, а не допомогти їм зійти до низу». Політика досягнення добробуту повинна, зокрема, прагнути розширити до­ступ до роботи, так само як в американській ідеї «робочого добробуту» зазначаєть­ся, що підтримка добробуту повинна бути зумовлена особистим бажанням знайти роботу і стати впевненим у собі.

І, насамкінець, третій шлях характеризується новими ідеями щодо належної ролі держави. Тоді як неоліберали переконують, що роль держави треба звести до мінімуму або до ролі «нічного сторожа», і соціал-демократи бажають використати державу на противагу до несправедливості капіталізму, третій шлях охоплює ідею конкуруючих або держав-ринків. Конкуруюча держава — це держава, чия головна роль — виконан­ня завдання щодо національного процвітання в умовах посилення глобальної конкуре­нції. Тим самим, держава повинна зосередитися на соціальному інвестуванні, що озна­чає покращення економічної інфраструктури і, що найважливіше, збільшення навичок і знань робочих сил країни. Це підхід до економіки з точки зору пропозиції, що має на меті рекламування продукції покращення конкурентоспроможності, на відміну від со- ціал-демократичного підходу з позиції попиту, який прагне збільшити споживання і викоренити бідність. Освіта має бути більш пріоритетною для уряду за соціальне стра­хування, і освіта має цінуватися не за свої заслуги, тому що вона сприяє особистому розвитку (за сучасними ліберальними поглядами), а за те, що це збільшує зайнятість і є вигідним для економіки (за утилітарним або класичним ліберальним поглядом). З цьо­го погляду, уряд — це по суті культурний актор, чия мета — сформувати або реформу­вати відносини, цінності, переконання та знання населення, замість того, щоб викону­вати програму економічного і соціального планування.

«ТРЕТІЙ ШЛЯХ» І СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ

Догматичний

Ідеологічний

Глобалізація

Держави-нації

Інформаційне суспільство

Індустріальне суспільство

Суспільство

Класова політика

Ринкова економіка

Змішана економіка

Повна можливість зайнятості

Повна зайнятість

Рівність можливостей

Рівність результату

Можливості для всіх

Соціальна справедливість

Просування залучення

Викорінення бідності

Права і обов'язки

Соціальні права

Робочий добробут

Пожиттєвий добробут

Конкуруючі / ринкові держави

Соціально-реформістські держави

Соціалізм у ХХІ столітті. Дехто вважає обговорення соціалізму в ХХІ ст. безціль­ним. Соціалізм мертвий і некрологи вже написані. Факти для підтвердження цієї точки зору загальновідомі. Революції в Східній Європі в 1989-1991 рр. стерли останні сліди «дійсно існуючого соціалізму», а в таких країнах, як КНР, Північна Корея та Куба, де ще номінально існують соціалістичні режими, вони вижили лише через готовність компартій провести ринкові реформи. Подекуди парламентські соціалістичні партії ві­дійшли від традиційних принципів, намагаючись зберегти довіру виборців, демон­струючи зростаючі симпатії до ринково орієнтованої економіки. Єдині серйозні дебати мали місце через з'ясування причини смерті соціалізму.

Теоретики кінця історії, такі як Франциск Фукуяма (1989), звели це до властивих усім соціалістичним ідеям дефектів і очевидної переваги ліберального капіталізму. Інші під­креслювали тенденцію глобалізованої економіки до неподоланного об'єднання всіх на­цій у міжнародну капіталістичну систему. Ще інші наголосили на зменшенні політичної бази соціалізму від широких рядків робітничого класу до ізольованого і деполітизовано­го прошарку люмпенів. Та якими б не були пояснення, світ драматично та постійно змі­щувався вправо, залишивши соціалізм, як це за інших обставин назвав Троцький, на «уз- біччя історії». Проте соціалісти з довшим сприйняттям історії навряд чи не витримують і втратять надію. Так само, як і прогнози щодо неминучої перемоги соціалізму на початку ХХ ст. виявилися недійсними, заяви стосовно смерті соціалізму, зроблені на початку ХХІ ст., скоріше за все, ненадійні. Дійсно, не раніше ніж у 1960-ті роки вільно-ринковий лібе­ралізм вважався надмірним, тоді як соціалізм, досяг значних успіхів. Надії на виживання соціалізму значною мірою ґрунтується на довготривалих і, можливо, внутрішніх недолі­ках капіталістичної системи. Як зазначив Ральф Мілібанд у своїй останній праці «Соціа­лізм у скептичну епоху» (1995), «уявлення, що капіталізм цілком переміг і він являє най­краще, чого людство могло коли-небудь сподіватися досягти, — це жахлива пляма на репутації людства». У цьому соціалізм виживе тільки якщо він нагадуватиме, що розви­ток людства може розвинутися поза ринковим індивідуалізмом. Крім того, глобалізація може принести соціалізму як додаткові можливості, так і нові виклики. Точно так же, як і капіталізм перетворюється із зростанням значення наднаціональної складової економіч­ного життя, соціалізм, можливо, знаходиться в процесі перетворення і критики глобаль­ної експлуатації і нерівності. І хоча це поки що теоретично необгрунтовано, це, врешті- решт, є поштовхом для виникнення антикапіталістичного та антиглобалістського рухів. Іншими словами, соціалізм в двадцять першому сторіччі, можливо, просто переродиться у антикапіталізм. Якщо соціалізм виживе, то яку форму він прийме? Ясним здається те, що він навряд буде черпати натхнення з бюрократичного авторитаризму Радянської епо­хи. Марксизм-ленінізм, можливо, дійсно помер, і декілька соціалістів жаліють, що він минув. Одним з наслідків цього є повторна ревізія спадщини Маркса, яка зараз розгляда­ється з урахуванням досвіду ленінізму і сталінізму. Проте, більш ймовірно, що Маркса розглядатимуть як соціаліста-гуманіста, ніж зображувати його економічним детермініс­том як у двадцятому сторіччі. Так як парламентським соціалізмом інтересуються, зали­шається важливе завдання. Кейнсіанська соціал-демократія, як мінімум в її післявоєнно­му прояві може бути відкинута, але політично та електорально життєздатна альтернатива ринковому капіталізму ще має з'явитися. Інтерес до «третього шляху» та інших неореві- зіоністських проектів поза сумнівом робить очевидним прагнення до розробки нових ідей в рамках соціалізму, які б особливо спиралися на фундаментальні положення неолі­бералізму, але це важко назвати доказом відродження соціалізму. Тим часом, пошук но­вої соціалістичної парадигми продовжується.