Михайло Бакунін (1814—1876) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Михайло Бакунін (1814—1876)

Російський анархіст і революціонер. Бакунін народився в заможній ари­стократичній родині. Він обрав військову кар'єру після вивчення філо­софії та почав брати участь у політичній діяльності під час революцій 1848—1849 рр. У 1860 він розробив концепцію слов'янського націоналі­зму для анархізму і до кінця життя працював як агітатор та пропаган­дист, відомий за свою прихильність до таємних організацій та нескін­ченну жагу політичної інтриги.

Анархізм Бакуніна будувався на вірі в те, що люди є соціально ак­тивними; це виражається в їхньому бажанні свободи в рамках суспільс­тва рівних та «таємному інстинкті революції». Він розглядав колекти­візм як автономні комуни вільних індивідів, що поєднувало його з Марксом та його послідовниками. Однак реальна роль, яку відіграв Ба­кунін, була в заснуванні історичного анархістського руху, а не в його те­оретичному обґрунтуванні.

Філософські та ідеологічні збігання між анархізмом та соціалізмом, особливо в його марксистській інтерпретації, засвідчує той факт, що анархізм часто співпра­цював із широким революційним соціалістичним рухом. Можна провести численні чисті теоретичні паралелі між колективістським анархізмом та марксизмом. Обидва відкидають капіталізм, розглядаючи його, як систему класової експлуатації та стру­ктурної несправедливості. Обидва підтримують революцію як найефективніший за­сіб політичних змін. Обидва віддають перевагу колективній власності та комуналь­ній організації суспільного життя. Обидва вірять у те, що повністю комуністичне суспільство буде анархічним, що Маркс виразив у теорії «поступового зникнення держави». Тому обидва погоджуються з тим, що люди самі мають здібності упоря­дковувати свою діяльність без потреби в політичній владі.

Тим не менше, вони розходяться з ряду положень. Це стосується насамперед відношення до демократичного соціалізму. Минуло багато часу з тих пір, як парла­ментські соціалісти зневірилися в революційному потенціалі робочого класу, і дій­шли висновку про те, що численна міць робочого класу зробить неминучим їх при­хід до влади через легальне голосування. До того ж вони вбачають позитивне в існуванні держави, а саме — принциповий інструмент, через який можливо транс­формувати чи зробити капіталізм більш гуманним. Анархісти, з іншого боку, відки­дають демократичний соціалізм, що є явним протиріччям. Не тільки неможливо по­кращити добру справу, яку робить соціалізм через «продажний механізм уряду», а й будь-яке розширення ролі та повноважень держави, що призведе лише до укріп­лення примусу, навіть в ім'я рівності та соціальної справедливості.

Найбільша різниця в поглядах між колективістськими анархістами та марксис­тами полягає в їх концепціях переростання капіталізму в комунізм. Марксисти за­кликають до «диктатури пролетаріату», як трансформаційного періоду між проле­тарською революцією та досягненням повного комунізму, під час якого пролетаріат має озброїтися та організувати свій захист проти контрреволюціонерів. Така проле­тарська держава тим не менше зникне, як тільки зникне антагоністичний клас капі­талістів. З цієї точки зору, влада держави є нічим іншим, як відображенням класо­вої системи, держава залишається інструментом класового придушення. З іншого боку, анархісти розглядають державу, як зло та придушення їхніх прав: за приро­дою це деструктивне утворення. Тому анархісти не бачать різниці між буржуазни­ми та пролетарськими державами. Справжня революція для анархістів потребує не тільки повалення капіталізму, а й негайного та остаточного повалення державної влади. Державі не можна дозволити «зникати поступово», її потрібно заборонити.

Мютюалізм. Віра анархістів у соціальну єдність використовується для виправ­дання різних форм кооперативної поведінки. Крайність призведе до віри в чистий комунізм, але вона також породжує більш скромні ідеї мютюалізму, які асоціюють­ся з П' єром-Жозефом Прудоном. Взагалі вільний соціалізм Прудона перебуває між індивідуалістичними та колективістськими традиціями анархізму. Ідеї Прудона мають багато спільного з таким американським індивідуалістом, як Жозіа Уаррен. У праці «Що таке власність?» Прудон доходить відомого висновку, що власність — це крадіжка, та засуджує систему економічної експлуатації, яка побудована на на­копиченні капіталу. Тим не менше, Прудон, на відміну від Маркса, не протестує проти всіх форм приватної власності, вирізняючи саме власність та майно. Взагалі йому подобалися незалежні та ініціативні невеликі домогосподарства селян, реміс­ників та кваліфікованих робітників. Тому Прудон хотів установити таку систему відносин власності, яка дозволить запобігти експлуатації та впровадить соціальну гармонію.

П'єр-Жозвф Прудон (1809—1865)

fw і

Французький анархіст. Прудон був високо освіченим видавцем, який втягнувся в радикальну політичну діяльність ще в Ліоні, до того як оселитися в Парижі в 1847. Як член конституційного зібрання в 1848 р., він голосував проти конституції. Пізніше його було ув'язнено на три ро­ки, після чого він розчарувався в активній політиці і зайнявся письмен­ництвом та теоретичними розробками.

Найвідоміша праця Прудона «Що таке власність?» (1840) засуджу­вала як прихильників традиційних відносин власності, так і комуністів і доводила користь мютюалізму, кооперативної продуктивної системи, що схилялася більше до необхідності, ніж до вигоди та була впрова­джена в рамках саморегулювальних комун. Тим не менше під кінець власного життя. Прудон почав схилятися до об'єднання з робітничим рухом, та в «Федеральних принципах» визнав необхідність мінімальної держави, для того щоб «привести зміни в рух».

Мютюалізм, це система чесного об'єктивного обміну, в якій індивіди та групи можуть укладати угоди, торгувати товарами та послугами без спекуляцій та екс- плуатації. Соціальна взаємодія є добровільною, взаємовигідною, гармонійною та такою, що не потребує регулювання чи втручання з боку уряду. Послідовники Пру- дона намагалися здійснити на практиці через заснування кредитних банків у Франції та Швейцарії, які забезпечували надання дешевих позик для інвесторів з таким розміром оплати, яка лише покривала витрати банку, але не забезпечувала йому вигоду. Погляди Прудона ґрунтуються на наданні переваги невеликим кому­нам селян та ремісників, наприклад, майстрам з виготовлення годинників у Швей­царії, які традиційно займалися своїм бізнесом на основі взаємодопомоги.

Анархо-синдикалізм. Не зважаючи на те, що мютюалізм та анархо-комунізм призвели до значного впливу в рамках ширшого соціалістичного руху наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст., анархізм розвинувся до меж масового руху лише у формі анархо-синдикалізму. Синдикалізм — це форма революційних профспілок, взявши свою назву від французького слова «синдикат», що означає союз або групу.

Синдикалізм з'явився спочатку у Франції і злився з могутнім СGТ союзом ще до 1914 р. Ідеї синдикалізму поширилися в Італії, Латинській Америці, Сполучених Штатах та найбільше — в Іспанії, де найбільша профспілка, СNГ, їх підтримала.

Теорія синдикалізму виникла на підставі соціалістичних ідей та розвинутого уяв­лення про війну між класами. Згідно з цією теорією, робітники та селяни являють собою пригнічений клас, а промисловці, землевласники, політики, судді та полі­цейські — клас експлуататорів. Робітники повинні захистити себе через організа­цію синдикатів або союзів, які будувалися на основі кваліфікації. За короткий час такі синдикати змогли працювати, як звичайні профспілки, підвищуючи заробітну платню, скорочуючи робочі часи та покращуючи умови праці. Однак синдикалісти були також і революціонерами, які очікували скасування капіталізму та захоплення влади робітниками. У праці «Відображення насильства» Жорж Сорель (1847— 1892), впливовий французький теоретик синдикалізму, стверджував, що здійснення такої революції можливе за допомогою загального страйку, «революція порожніх рук». Сорель вірив, що загальний страйк — це «міф», символ могутності робітни­чого класу, його здатності розпочати національну революцію.

Теорія синдикалізму була дещо безсистемною та невпорядкованою, проте вона привернула увагу до анархістів, які поширювали свої ідеї в масах. Як тільки анархі­сти приєдналися до синдикалістського руху, вони розвинули характерні ідеї анархо- синдикалізму. Дві риси синдикалізму надихали ентузіазм анархістів. По-перше, си­ндикалісти відкидали традиційну політику як неефективну та корумповану. Вони вірили, що сила робітничого класу повинна бути використана через прямі дії, бой­коти, саботажі, страйки та, зрозуміло, — загальний страйк. По-друге, анархісти ба­чили в синдикатах модель децентралізованого, неієрархічного суспільства майбут­нього. Синдикалісти типово демонстрували високий рівень народної демократії та формували об' єднання з іншими синдикатами, чи на одній території, чи в рамках одного виробництва.

Не зважаючи на те, що анархо-синдикалісти отримали масову підтримку, напри­клад, під час громадянської війни в Іспанії, їм не вдалося досягнути революційних цілей. Окрім доволі неясної ідеї про загальний страйк, анархо-синдикалізм не роз­винув ясної політичної стратегії революції, покладаючись замість неї на надію спо­нтанного повстання експлуатованих та придушених. Інші анархісти критикували синдикалізм за надмірну концентрацію уваги на цілях профспілок і таким чином відволікали анархізм від революційності до реформізму.

Анархо-комунізм. У своїй найбільш радикальній формі віра в соціальну єд­ність приводить до напряму колективізму та повного комунізму. Комунікабельні та соціально активні людські істоти повинні проживати в комунах. Наприклад, праця — це соціальний досвід, люди працюють разом у комунах і тому блага, які вони виробляють, повинні належати всій комуні, а не єдиному індивіду. В цьому випад­ку власність є награбованою: вона репрезентує лише експлуатацію робітників, які самостійно створили багатство, через роботодавців, які володіють нею. Більше то­го, приватна власність стимулює егоїзм та, що особливо образливе для анархістів, впроваджує конфлікти та соціальну дисгармонію. Нерівність у володінні багатст­вами призводить до жадібності, заздрощів та обурення, тому породжує злочини та безлад.

Анархо-комунізм своїм корінням йде в дуже оптимістичну віру в те, що люди здатні на кооперацію, найбільш дохідливо роз' яснену Петром Кропоткіним у теорії про «взаємодопомогу». Кропоткін намагався виробити біологічне обґрунтування соціальної єдності через повторний розгляд теорії Дарвіна про еволюцію. У той час коли такі мислителі, як Герберт Спенсер, (1820—1903) використовували дарвінізм, щоб довести, що людство агресивне та конкуруюче, Кропоткін доводив, що види вижили лише завдяки здатності об'єднувати колективну енергію в кооперації. То­му процес еволюції зміцнив комунікабельність та надав перевагу кооперації за­мість конкуренції. Види, яким вдалося вижити, такі як людство, повинні мати вели­ку схильність до взаємодопомоги, зробив висновок Кропоткін. Кропоткін доводив, що якщо взаємодопомога процвітала, наприклад у Стародавній Греції та Середньо­вічній Європі, то вона була зруйнована конкурентним капіталізмом, що загрожує подальшій еволюції людства.