4. ІНДИВІДУАЛІСТИЧНИЙ АНАРХІЗМ

Філософські засади індивідуалістського анархізму ґрунтуються на ліберальних ідеях незалежності індивіда. У багатьох випадках висновки анархістів заявляються шля­хом радикалізації класичних ліберальних концепцій. Наприклад, анархізм Уїльяма Годвіна є формою прояву крайнього класичного лібералізму. У серцевину лібералі­зму покладена ідея про перевагу індивіда та визначальну роль особистої свободи. З класичного ліберального погляду, свобода є явищем негативним: вона складається з відсутності зовнішніх факторів стримування індивіда. Коли індивідуалізм дово­диться до радикальної форми, він містить у собі суверенітет індивіда, ідею про те, що абсолютна та необмежена влада знаходиться лише всередині людини. З цієї то­чки зору будь-яке обмеження індивіда є злом, але коли обмеження здійснюється державою, суверенною за своєю суттю, структурою примусу та придушення, воно стає злом абсолютним. Досить зрозуміло, що індивід не може бути незалежним, якщо в суспільстві ним керують за допомогою законів та уряду. Індивідуалізм та держава тому є антагоністичними поняттями.

Хоча ці твердження ліберальні за духом, існує значна різниця між лібералізмом та індивідуальним анархізмом. По-перше, якщо ліберали визнають важливе зна­чення особистої свободи, то вони не вірять у те, що суспільство без держави може це їм гарантувати. Класичні ліберали аргументують це тим, що мінімальні структу­ри спостереження все ж потрібні, щоб попередити взаємні звинувачення амбітних індивідів у крадіжках, залякуванні, насильстві чи навіть у вбивствах. Тому закон іс­нує для того, щоб захистити свободу, а не обмежити її. Сучасні ліберали пішли ще далі і захищають втручання держави на тій підставі, що вона розширює позитивні свободи. Анархісти, навпаки, вірять, що індивіди можуть успішно керувати самі собою в мирі, гармонії, без потреби в контролі з боку уряду та поліцейського суспі­льства, для того щоб захистити їх від братських людських істот. Анархісти відріз­няються від лібералів, оскільки вони вірять у те, що вільні індивіди можуть жити та працювати разом, тому що вони моральні та раціональні істоти. З цього слідує, що, по-перше якщо виникає якийсь конфлікт, він повинен бути вирішений через тре­тейський суд або через обговорювання, а не за допомогою насильства. По-друге,

ліберали вірять, що уряд можна контролювати через розвиток конституційних та представницьких інститутів. Конституції проголошують захист індивідів завдяки обмеженню влади держави та створенню системи важелів та противаг між різними інститутами державної влади. Регулярні вибори були створені, щоб зробити уряд підзвітним широкій публіці, чи, меншою мірою, більшості електорату. Анархісти відкидають ідею про обмежену, конституційну та представницьку владу. Вони роз­глядають конституціоналізм та демократію як лише фасад, за яким існує політич­ний примус у чистому вигляді. Усі закони порушують свободу, точно як і держава, яка може бути конституційною чи деспотичною, демократичною чи диктаторсь­кою. Іншими словами, всі держави є обмеженням індивідуальних свобод.

Егоїзм. Найчіткіше твердження щодо анархістських переконань побудовано на ідеї індивідуальної незалежності Максом Штірнером у праці «Я та Моє» (1845). Як Маркс, німецький філософ Штірнер (1806—1856) перебував під впливом ідей Геге­ля (1770—1831), але вони дійшли протилежних висновків. Теорія Штірнера являє собою крайню форму індивідуалізму. Термін егоїзм може мати два значення. Він може означати, що індивіди надзвичайно сконцентровані на власному «я», що во­ни зацікавлені лише в собі; це припущення зробили такі мислителі, як Гоббс і Локк. Саме зацікавленість може призвести до конфліктів між індивідами та випра­вдати існування держави, яка буде потрібна для утримування індивідів від заподі­яння шкоди та звинувачень інших.

З точки зору Штірнера, егоїзм — це філософія, яка ставить індивіда в центр ду­ховного світу. Індивід, з цієї точки зору, повинен діяти на свій розсуд, без оглядки на закони, соціальні домовленості, релігійні чи моральні принципи. Така позиція схожа на нігілізм, буквально віра ні в що, відмова від будь-яких політичних, соціа­льних та моральних принципів. Це і є позиція, яка ясно вказує у напрямі атеїзму та крайньої форми індивідуалістичного анархізму. Однак, оскільки анархізм Штірнера також виразно схиляється назад до принципів Просвітництва, то він також містить декілька припущень про те, який соціальний порядок повинен бути встановлений у бездержавному суспільстві. Але ідеї М. Штірнера мали незначний вплив на розви­ток анархістського руху. Його ідеї надихнули Ніцше та екзистенціалістів ХХ ст.

Прагнення свободи. Аргументи на користь індивідуалізму повніше були розви­нуті в США такими ліберальними мислителями, як Генрі Девід Тореау, Лісандер Спунєр, Бенджамін Такер, Жозіа Варрен. Пошук духовної істини та віри в себе привів Тореау до відмови від цивілізованого життя та до фактичної ізоляції, близь­кості до природи та досвіду, який він описав у праці «Валден». У його найбільш політичній праці «Громадянська непокора», Тореау погоджується з ліберальним висловом Джефферсона: «Найкращий той уряд, який керує найменше», але адап­тує його до узгодження з власним анархістським поглядом: «Найкращий той уряд, який зовсім не керує». Для Тореау індивідуалізм прямує до громадянської непоко­ри: індивід має бути вірним власному сумлінню і робити лише так, як, на його ду­мку, правильно, незважаючи на вимоги суспільства чи закони, прийняті урядом. Анархізм в інтерпретації Тореау ставить сумління індивіда над вимогами політич­ного обов'язку. У випадку Тореау, це призвело до його непокори уряду США, тому що він вважав неприйнятними як підтримку рабства так і розв'язання війн з інши­ми державами. Бенджамін Такер розвинув прагнення свободи ще далі, міркуючи, як би могли жити та працювати незалежні індивіди без загрози конфліктів та безладдя. Тут можливі два шляхи вирішення цієї проблеми. Перший підкреслює людську раціональність та при­пускає, що коли конфлікт набуває розвитку, він може бути вирішений за допомогою мотивованої дискусії. Такою, наприклад, була позиція Годвіна, який вірив, що правда завжди переможе неправду. Другий спосіб — це винайдення такого механізму, який міг би привести до гармонії дії незалежних індивідів. Радикальні індивідуалісти, такі як Жозіа Варрен та Бенджамін Такер вірили, що цього можна досягти, якщо впровадити систему ринкового обміну. Варрен вважав, що індивіди мають право на власність, яку вони самі виробили, але економічним сенсом змушені працювати з іншими задля того, щоб отримати переваги розподілу праці. Він міркував, що це може бути досягнуто за допомогою системи «праця — в обмін на працю» та впровадженню «часових магази­нів», через які праця індивіда може бути обміняна на обіцянку повернення також праці. Такер казав: «Геній анархізму є стійким Манчестеризмом», який відсилає до принципів вільної торгівлі, вільного ринку Річарда Кобдена та Джона Брайта. Наприкінці ХІХ ст. анархісти-індивідуалісти в США почали схилятися до того, що «невидима рука» ринку в змозі впорядкувати соціальну взаємодію, допомагаючи впорядкуванню політичної організації суспільства.

Анархо-капіталізм. Пожвавлення зацікавленості в економіці з вільним рин­ком у другій половина ХХ ст. призвело до радикалізації політичних висновків. Нові праві консерватори, яких приваблює класична економіка, бажали витіснити уряд з бізнесу та дозволити економіці регулюватися ринковими механізмами, а не втручанням держави. Лібертаристи правого крила, такі як Роберт Нозик, від­новили ідею мінімальної держави, головною функцією якої був би захист осо­бистих прав людини. Інші мислителі, наприклад, Айн Ренд, Мюррей Роз Бард та Девід Фрідман, розвинули ідеї вільного ринку до перетворення їх на анархо- капіталізм. Вони стверджували, що уряд може бути відмінений та замінений не- регульованою ринковою конкуренцією. Власність повинна належати незалеж­ним індивідам, які можуть обирати, якщо вони бажають приєднання до утворень інших індивідів заради переслідування власних інтересів. Індивіди, таким чи­ном, залишаються вільними, а ринок — поза контролем одного індивіда чи гру­пи, регулює всі соціальні взаємодії.

Анархо-капіталізм йде набагато далі, ніж ідеї вільного ринку лібералізму. Лібе­рали вірять у те, що ринок є ефективним та результативним механізмом для виро­блення більшості благ, але вони також стверджують, що він має свої межі. Деякі функції, такі як підтримка порядку в домогосподарствах, впровадження в життя контрактів та захист від зовнішніх нападів, є суспільними благами, які повинні бути впроваджені державою тому, що вони не можуть бути забезпечені за допомогою ринкової конкуренції. Анархо-капіталісти вірять, що ринок здатен забезпечити всі людські потреби. Наприклад, Роз Бард визнав, що в анархістському суспільстві ін­дивіди шукатимуть захисту один у одного, але вважав, що такий захист може бути забезпечений через створення «захисних організацій» та «приватних судів», без по­треби в силах поліції чи державної судової системи.

Дійсно, за анархо-капіталістами, агенції з захисту будуть пропонувати кращі по­слуги, ніж нагальні сили поліції, тому що конкуренція змусить споживачів зробити вибір, підштовхуючи таким чином агенції бути дешевими, ефективними та такими, що відповідають потребам споживачів. Так, приватні суди повинні будуть заробити добру репутацію, щоб приваблювати індивідів вирішувати їхні проблеми саме там. Дуже важливим є те, що, на відміну від влади суспільних структур, контракти, які заключатимуть з приватними агенціями, будуть цілком добровільними, регульовані лише не персоніфікованими ринковими силами. Незважаючи на те, що такі пропо­зиції можуть звучати радикально, політика приватизації вже створила значні пере­ваги в західних країнах. У США деякі штати вже мають приватні в' язниці та експе­рименти з приватними судами й арбітражними послугами. В Об' єднаному Королівстві приватні в' язниці та приватні захисні агенції вже стали розповсюдже­ними, а схеми типу «Догляд за сусідами» допомогли перемістити відповідальність за суспільний порядок з поліції на суспільство.

Суперечності в анархізмі

Індивідуалістичний анархізм — колективістський анархізм.

Ультра-лібералізм —ультра-соціалізм.

Крайній індивідуалізм — крайній колективізм.

Незалежні індивіди — суспільне утворення громадян.

Непокора — соціальна революція.

Атомізм — класова політика.

Егоїзм — кооперація / мютюалізм.

Контрактні обов'язки — соціальний обов'язок.

Ринкові механізми — комунальна організація.

Приватна власність — суспільна власність.

Анархо-капіталізм — анархо-комунізм.