1. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛІЗМУ

Слово «нація» використовується з ХІІІ ст. і походить від латинського «natio», що означає бути народженим у племені. Слово natio відноситься до групи осіб, які об'єднані від народження, або місця народження. В її первинному розумінні під «нацією» мали на увазі походження людей або расових груп, але вона не мала ні­якого політичного значення.

На відміну від терміна «нація», слово «націоналізм» з'явилося порівняно не­давно. Вперше воно згадується в XV ст. у Лейпцизькому університеті, заснова­ному 1409 p., після релігійно-схоластичного диспуту в Празі між професорами чеської «нації» та їхніми опонентами, що входили до складу інших об'єднань. Тоді це слово означало, як і термін «нація», певну університетську спільноту, створену для захисту власних корпоративних інтересів, і вживалось також сто­совно студентських об'єднань. У Лейпцизькому університеті серед професорів існувало чотири «нації», кожна з яких щопівроку висувала свою кандидатуру на посаду ректора. Можливо, той «націоналізм» був не більше як німецьким варіа­нтом терміна «нація».

Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національний дух, національне піднесення, захоплення власною культурою. Утім уже тоді з'явилося негативне семантичне значення слова. Й.-Г. Гердер зауважував, що деякі нації можуть не лише позичати в інших необхідний для них культурний та історичний досвід і надбання, а й просто ненавидіти одна одну. Останнє він ха­рактеризував як «примітивізм, вузький націоналізм». Проте він визнавав, що націоналізм може мати й позитивне значення тоді, коли нації доводиться само­тужки вирішувати якісь складні завдання.

Тільки наприкінці XVIII ст. термін набував політичного контексту, оскільки лю­дей, чи групи осіб починали відносити до такої групи, як «націоналісти». Термін «націоналізм» вперше було надруковано в 1789 р. антидомініканським французь­ким священиком Августином Баруелем.

У 1798 р. у своїх «Мемуарах до історії якобінства», написаних в еміграції в Ло­ндоні, католицький священик ототожнював «націоналізм» з «патріотизмом», пар­тикуляризмом і егоїзмом, підкреслюючи як негативну рису його революційний,

руйнівний характер. Націоналізм, «любов до нації» замінив, на думку Баруеля, лю­бов до людства в цілому.

У Франції це слово також спочатку не увійшло до активного політичного чи пу­бліцистичного лексикону. Словник Робера (1860) вже ототожнює «націоналізм» із національною винятковістю і ксенофобією. Фактично воно було значною мірою синонімом слова «шовінізм». Щоправда, французькі історики кінця XIX — початку XX ст. словом «націоналізм» уже позначали національний рух, уживаючи його як відносно нейтральний термін. Поява на історичній сцені монархічно-націоналіс­тичної Action Fran^aise надала нового значення слову. В розумінні одного з відомих поборників інтегрального націоналізму, М. Барре, «націоналізм» був засобом об'єднання нації, її інтеграції і, відповідно, термін використовувався для означення ступеня цієї єдності.

В англійській мові слово «націоналізм» з'являється в першій половині ХІХ ст. Спочатку воно взагалі було терміном теологічним: Оксфордський словник 1836 р. ототожнював «націоналізм» із доктриною, згідно з якою певні нації є об'єктом бо­жественного вибору. Згодом воно вже ототожнювалося з почуттям національної ін­дивідуальності, із словами «національність», «патріотизм».

Уже із середини XIX ст. націоналізм став широковідомим і як політична докт­рина, і як рух, наприклад, як головний компонент революцій, що пролетіли по Єв­ропі після Великої французької революції в 1848—1850 рр.

Сама ідея зародження націоналізму з'явилася під час Французької революції. До цього про свою країну думали як про «царства, князівства чи королівства». Насе­лення країни, його політична ідентичність були сформовані вірністю правителю чи правлячій династії. Однак революціонери у Франції, які повстали проти Людовіка XVI в 1789 р. зробили це на честь народу, а людей сприймали як «французьку на­цію». На їхні ідеї вплинули праці Жан-Жака Руссо та його нової доктрини самоуп­равління. Через не націоналізм був революційним і демократичним кредо, відобра­жаючи ідею, що «суб' єкти корони» мали стати «громадянами Франції». Однак такі ідеї не були лише французькими. Протягом революційних і наполеонівських війн 1792—1815 pp. більшу частину континентальної Європи захопила Франція, даючи початок для обурення проти Франції і бажанню мати незалежність. В Італії та Ні­меччині, які були довго розділені на шматочки, досвід завоювання допоміг усвідо­мити національну єдність, виражену новою мовою націоналізму, перейнятого з Франції. Націоналістичні ідеї також простяглася до Латинської Америки на початку XIX ст.. Зокрема ідеї Сімона Болівара (1783—1830) та його «Визвольник» виклика­ли революції проти іспанського гніту там, де була тоді Нова Гренада, а тепер країни Колумбії, Венесуели й Еквадору.

Зростаючий потік націоналізму в деспотичній багатонаціональній імперії Ту­реччини змінив карту Європи в XIX ст. В свою чергу Росія почала розпадатись під ліберальним і націоналістичним тиском. У 1848 р. національні повстання спалахнули в Італії, та в Німеччині, де бажання створити національну єдність стало етапом у створенні багатьох націй. Італія стала повноцінною державою в 1861 р., а процес об'єднання закінчився з приєднанням Риму в 1870 р. Німеччи­на, яка до того складалася з 39 держав (земель), була об'єднана в 1872 p., після франко-прусської війни. Однак було б помилкою припустити, що націоналізм був або непереборним або завжди популярним рухом упродовж усього цього періоду. Ентузіазм до націоналі­зму був значною мірою обумовлений зростаючим середнім класом, якого при­ваблювали ідеї стосовно національної єдності і конституційного уряду. Хоча націоналістичні рухи середнього класу мали мрію про національну єдність чи незалежність, вони ніде не були достатньо спроможні, щоб досягнути процесу створення нації, що будується самостійно. Націоналістичних цілей було досяг­нуто, наприклад в Італії та Німеччині, більшою мірою тому, що націоналізм збі­гся з амбіцією зростаючих держав типу Прусії. Наприклад, німецьке об'єднання було винне б більше прусській армії, яка перемогла Австрію в 1866 р. і Францію в 1870 р., чим це зробив ліберальний націоналістичний рух. Однак до кінця XIX ст. націоналізм став дуже популярним рухом: з розповсюдженням прапорів, державних гімнів, патріотичних поезій і літератури, громадських церемоній і національних свят. Націоналізм став другою мовою масової політики, а також зробив усе можливе для первинної освіти, масової грамотності та розповсю­дження популярних газет.

Характер націоналізму теж змінився. До цього націоналізм асоціювався з лібе­ральними і прогресивними рухами, а потім був більше піднятий консервативними і реакційними політичними діячами, Націоналізм створений для того, щоб підтрима­ти соціальну єдність, порядок і стабільність, особливо перед зростаючим соціаліз­мом, який втілив у себе ідеї стосовно соціальної революції і міжнародної солідар­ності робітничого класу. Націоналізм прагнув об'єднати робітничий клас, який ставав усе сильнішим, в націю, і таким чином зберегти встановлену соціальну структуру. Патріотична ревність більше не викликала перспективної політичної свободи чи демократії. Такий націоналізм все більше ставав шовіністичним і ксе- нофобським. Кожна нація вимагала її особистих унікальних чи неперевершуваних рис, в той час як інші нації сприймалися як іноземні, ненадійні, навіть загрожува- льні. Цей новий напрям популярного націоналізму допоміг політиці колоніального розширення, яке набуло піку в 1870-х і 1880-х роках, і до кінця століття він став найбільш популярним під європейським контролем. Це також дало свої внески в настрої міжнародної конкуренції і підозри, що призвели до світової війни 1914 р. Закінчення Першої світової війни певною мірою означало завершення процесу створення багатьох націй в Центральній і Східній Європі. На Паризькій мирній конференції, американський президент Вудро Вільсон також захищав принцип «національного самовизначення». Німецька, Австро-Угорська і Російська імперії були практично розвалені. Після цього утворилося 8 нових держав, включаючи Фінляндію, Угорщину, Польщу та Югославію. Ці нові країни були створені за етні­чними стандартами уже існуючих на той час національних чи етнічних об'єднань. Однак за Першої Світової війни не вдалося вирішити напружених відносин між державами. Дійсно, досвід поразок та розчарувань, підсумки мирних договорів за­лишили такі наслідки, як розбиті амбіції і т. п. Найбільш очевидно це було в Німеч­чині, Італії і Японії, де фашистські і авторитарні рухи прийшли до влади в період між війнами, обіцяючи відновити національну гордість через політику розширення імперії. Націоналізм був одним із основних факторів, що призвели до війни в 1914 і 1939 pоках.

Упродовж XX ст. доктрина націоналізму уже розповсюджувалась скрізь по зем­ній кулі. В цей же час народи Азії і Африки повстали проти колоніального гніту. Процес колонізації втягнув не тільки заклади політичного економічного панування, а й імпорт західних ідей, включаючи націоналізм, який почав використовуватись проти колоніальних власників. Націоналістичні повстання відбулися в Єгипті В 1919 р. почали швидко розповсюджуватись по Близькому Сходу. Англо-афганська війна також спалахнула в 1919 p., повстання відбувалися в Індії, в голландській Ост-Індії — в Індокитаї. Після 1945 р. карта Африки і Азії була перероблена в Бри­танській, Французькій, Німецькій і Португальських імперіях. Антиколоніанізм став не лише свідком поширення націоналізму західного стилю в країнах, що розвива­ються, а й створив нові форми націоналізму. Націоналізм охопив широкий діапазон різних рухів. У Китаї, В'єтнамі і в деяких частинах Африки націоналізм порівнюва­вся з марксизмом, а «національне визволення» вважалось не лише політичною ме­тою, а й частиною соціальної революції. В інших країнах світовий націоналізм, що розвивався, був антизахідним. Його учасники відхиляли як ліберально-демокра­тичні, так і революційно-соціалістичні концепції державності. Найважливішим за­собом вираження таких ідей був релігійний фактор, особливо ісламський. Зростан­ня ісламу як відмінного політичного кредо змінило політичне життя Близького Сходу і Північної Африки, особливо після іранської революції 1979 р. Нині іслам у деякому відношенні показує найістотніший виклик міжнародному пануванню захі­дної ліберальної демократії. Однак часто ходять суперечки, що час націоналізму минув, а зараз він є не чимось іншим як анахронізмом, сумісним тільки з європей­ською нацією, збудований у XIX ст., або антиколоніальною боротьбою в світі після Другої світової війни. Незважаючи на це, існує доказ не тільки стійкості націоналі­зму, а й його відродження. Починаючи з 1960-х років, сталі етнічні держави все бі­льше руйнувалися напруженими націоналістичними відносинами. Сепаратистські рухи розвивалися: в канадській провінції Квебек; серед таких груп, як баски в пів­нічній Іспанії, у курдів Туреччини та Іраку, тамілів у Шрі-Ланці і мусульман Каш­міру в Індії. Трансформація Східної Європи в 1989—1991 pp. також привела до спалаху націоналізму по всьому регіону. Радянський Союз зазнав краху на очах всієї світової спільноти. Чехословаччина перестала існувати з 1992 р. і утворила окремо Чеську і Словацьку Республіки, Югославія була розбита посиленим етніч­ним конфліктом, що призвів до широкомасштабної війни між Сербією і Хорватією, і в 1991 р. — до багаторічної громадянської війни в Боснії (1991—1996). Крім того, такі явні прояви націоналізму мали на меті або створення єдиної етнічну культури, або, як це було в деяких випадках, вони стали відкрито шовіністичними та експан­сіоністськими.

Таким чином, якщо виходити з історичного виміру феномену «націоналізм», то можна зробити такі висновки. Його зміст і значення залежали від історичного контекс­ту й культурно-інтелектуальних та політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебіль­шого в мовах націй, які прагнули «національного визволення», переживали період «національного відродження» чи націотворення, слово «націоналізм» мало нейтраль­ний або позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права. По­ширення марксизму в Європі й, зокрема, в центрально- і східно-європейському регіо­нах, загострення міжнаціональних суперечностей і боротьба між передовими націями за економічний і політичний поділ світу, що вилилась у Першу світову війну, призвели до того, що слово «націоналізм» дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набува­ло негативного значення, ототожнювалось із ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній, консервативній та марксистській публіцистиці. Зрештою слово «націоналізм» стало вживатися і як ідеологічний ярлик, і як публіцистичний термін, зміст якого трактується часом надзвичайно широко. Ситуація ускладнюється й тим, що історично з'явилися слова-«сателіти», які нерідко ототожнюються зі словом «націона­лізм», а то й просто підмінюють його.