3. НАЦІЯ

Із вище викладеного можемо зробити висновок, що більшість визначень, які праг­нуть зафіксувати «серцевину» націоналізму, зводяться до такого варіанта: націона­лізм — це ідеологія, в якій нація є найважливішим поняттям і центральною цінні­стю. Це відрізняє націоналізм від інших ідеологій — лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, анархізму та комунізму. У кожній з них поняття нації відіграє певну роль, але не є найважливішим. Однак у цьому випадку не варто ототожнюва­ти націю як найважливішу цінність з нацією як найвищою та абсолютною цінніс­тю. Останній випадок (абсолютизація нації) властивий хіба що окремим різнови­дам націоналізму (наприклад, інтегральному націоналізму).

Утвердження нації як центральної цінності характеризує націоналізм як полі­тичну ідеологію, основним принципом якої є вимога збігу кордонів держави з кор­донами нації (Ернест Ґелнер). Таку державу стали називати «національною». І справді, націоналізм є ідеологією, яка прагне утверджувати саме такий тип держа­ви. Він вважає національну державу базисним елементом міжнародного порядку:

342 взаємини між державами є передусім взаєминами між націями, а національні інте­реси — їх вирішальний чинник.

Головне переконання націоналізму полягає в тому, що нація є або має бути го­ловним законом політичної організації. Однак існує багато суперечок, що саме є нація і як її можна охарактеризувати. Дуже часто слова «нація», «держава», «краї­на», і навіть «раса» часто вживаються як синоніми. Щоб зрозуміти такі суспільні процеси, слід хоча б коротко проглянути їх в історичному вимірі.

Слово «нація» (лат. natio — рід, плем'я) у прадавні часи спочатку мало зневаж­ливий зміст і несло певний соціальний контекст. Так, у Стародавньому Римі «наці­ями» називали чужинців з певного регіону. Ціцерон називав «націями» віддалені варварські народи. Після 212 року, коли статус громадян Римської імперії отримали всі вільні її жителі, це поняття почало використовуватися здебільшого за місцем народження (наприклад, громадяни імперії, які народилися в Африці).

У латинських варіантах Біблії термін «нація» вживається для позначення чужи­нців, тоді як слово «народ» (populus) відповідало поняттю «богообраний народ», тобто євреїв.

Отже, це слово в античну добу мало «інструментальне значення» терміна групи чужинців, об'єднаних спільним географічним положенням чи споріднених кровно.

У середньовічні часи його зміст дещо доповнюється новими нюансами, які відображали рівень політико-економічного розвитку певних регіонів. Певною мірою було зроблено крок на шляху його «соціалізації та подальшої «етнізації». Приблизно в 900 р. канонік Регіно Прюмський писав про те, що «нації» відріз­няються одна від одної «походженням, звичаями, мовою і законами». В серед­ньовічних університетах студентські «нації складалися» за принципом спільного географічного походження та мови. Так, у Паризькому університеті в 1220 р. іс­нували «нація Франції», «нація Німеччини», «нація Пікардії», «нація Норман­дії». У Оксфордському університеті було офіційно визнаний поділ студентів на «південну» та «північну» націю. Це були також своєрідні «групи взаємодопомо­ги», або «спільнота інтересів».

Десь із кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим термі­ном об' єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних собо­рах. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, полі­тичної чи церковної еліти того часу, об'єднаних територіальною ознакою. Так, на церковному соборі в Ліоні 1274 р. згадуються окремі «нації». Такий поділ заохочу­вався папами, щоб порушити єдність учасників соборів і посилити свій вплив. На Віденському соборі 1311— 1313 pp. під час голосування було представлено вісім «націй»: італійська, іспанська, німецька, датська, англійська, шотландська, ірланд­ська й французька. Нерідко ці «нації» об'єднувались для вирішення на свою ко­ристь того чи іншого питання. Так, на відомому соборі в Констанці (1415) було представлено чотири «нації», причому до «німецької нації» погодилися увійти уго­рці, чехи, поляки, шведи й датчани.

У XV ст. слово «наці