Жан-Жак Руссо (1712—1778) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Жан-Жак Руссо (1712—1778)

Французький мораліст і філософ. Народився в Женеві, можливо мав головний вплив на французьку революцію. Руссо був самоучкою, він переїхав до Парижа в 1742 р. і став одним із провідних членів фра­нцузького просвітництва, особливо Дідро (1713—1784). ПраціРуссо включають у себе освіту, мистецтво, літературу та філософію. Його фі­лософія відображає доброчесність «природної людини» і викривлення «соціальної людини». Політичне вчення Руссо, підсумоване в «Ємілі» (1762) і розроблене в «Суспільному договорі» (1762), захищає радика­льну форму демократії, засновану на ідеї «загальної волі».

Неможливо порівнювати Руссо з будь-якою іншою політичною традицією; його думка впливала на ліберала, соціаліста, анархіста, та дехто сперечається, що і на фашиста. По-перше, на це можуть впливати процеси уніфікації. Німецька історія, наприклад, дворазово переживала уніфікацію. В середньовічні часи, німецькі штати були об'єднані Карлом Великим у Святу Римську імперію, що відносилася до пер­ших німецьких націоналістів «перших рейхів», Німеччина не переоб'єднувалась до тих пір, поки Бісмарк не заснував свого «другого рейху» в 1871 р. «Третій рейх» Гі- тлера не завершив процесу уніфікації шляхом включення Австрії до «Великої Ні­меччини». Після поразки в Другій світовій війні, Німеччина знову була розділена, з двома центрами — Західної і Східної Німеччини і постійною незалежністю від Ав­стрії. Два центри кінцево об'єдналися в 1990р.

По-друге, суверенні держави можуть створюватися через досягнення незалеж­ності, в якій нація позбувається чужих правил і отримує право управляти своєю до­лею. Наприклад, у польській історії відомо, як вони хотіли стати незалежними від управління ними іншими державами. Польща перестала існувати в 1793 р., коли її земля була розділена між Австрією, Росією та Прусією.

Для націоналістів суверенна держава є найвищою і бажаною формою полі­тичної організації. Міць суверенної держави полягає в тому, що вона пропонує перспективність як культурної єдності, так і політичної всеєдності. Коли люди, що мають спільне культурне і етнічне походження отримують право на самоуп- равління, тоді національність і підданство збігаються. Крім того, націоналізм легітимує владу уряду. Політичний суверенітет у суверенній державі знаходить­ся з людьми або нацією. Отже, націоналізм носить в собі ідею відомого самоуп­равління; ідею, що уряд існує для людей і створений людьми. Ось чому націо­налісти впевнені, що сили, які створили незалежний світ, є природними та непереборними, і що ніяка інша соціальна група не може мати фундаментальне політичне суспільство. Одним словом, суверенна держава — єдиний життєво спроможний політичний блок.

Однак це було б неправильно, якщо б ми думали, що націоналізм завжди пов'язаний із суверенністю держави чи обов'язково виносить лише ідею самоупра­вління. Деякі нації, наприклад, можуть бути задоволені лише виміром політичної автономії, яка зупиниться, не доходячи до повної незалежності. Це можна побачити у випадку з уельським націоналізмом у Великобританії, у Бретоні та баским націо­налізмом у Франції. Інколи націоналізм ототожнюють із патріотизмом.

Патріотизм (від лат. patria — «батьківщина») — любов до батьківщини, почуття від­повідальності за її долю, готовність і здатність служити її інтересам, літературно «любов до якоїсь країни». Терміни патріотизм і націоналізм часто плутають. Націоналізм має ха­рактер доктрини і втілює віру в те, що нація є певним чином центральним принципом політичної організації. Патріотизм забезпечує ефективну основу для тієї віри і таким чи­ном підкріплює всі форми націоналізму. Однак не всі патріоти — націоналісти. Не всі з тих, хто ідентифікуються чи навіть люблять свою націю, розуміють її значення.

Важливість національного самоусвідомлення спочатку була помічена в Німеч­чині в кінці ХУШ ст. Такі автори, як Гердер (1744—1803) та Фіхте (1762—1814), підкреслили те, що вони вірили, що були унікальною та неперевершеною німець­кою культурою, на відміну від ідей стосовно Французької революції. Гердер вірив, що кожна нація володіє Volksgeist, тобто «національним духом», який забезпечує своїм народам їхній творчий імпульс. Роль націоналізму — розробити поняття і оцінку національної культури і традицій. Протягом XIX ст. такий націоналізм осо­бливо визначався в Німеччині у відродженні народних традицій і повторного від­криття німецьких міфів та легенд. Брати Грімм, наприклад, зібрали та видали німе­цькі народні розповіді, а багато опер Річарда Вагнера мали в історичній основі стародавні легенди і міфи. Із середини ХХ ст. культурний націоналізм поширював­ся серед народів, таких як валлійці у Великобританії і брентони з басками у Фран­ції, які намагаються зберегти свою національну культуру.

Етнічний націоналізм дещо відрізняється від культурного, навіть при тому, що етнічна належність — лояльність до етнічної належності термінів. Членів етнічних груп часто бачать правильно чи неправильно, таким чином, про групи думають як про об'єднаних кров'ю. Оскільки неможливо приєднатися до етнічних груп, етніч­ний націоналізм має чітко винятковий характер.

Націоналізм був прогресуючим і регресуючим: він дивився в майбутнє наці­ональної незалежності чи величі, і він святкував минулу національну красу. Та­кож націоналізм був раціональним та ірраціональним оскільки з одного боку він звертався до твердих принципів вірування в національне самовизначення, а з іншого це випливало від нераціональних емоцій, включаючи стародавні остере­ження та ненависть. Ця ідеологічна безформеність — продукт більшості факто­рів. Націоналізм з' явився в зовсім інших історичних контекстах. Найсуттєвіші з традицій:

•   ліберальний націоналізм;

•   консервативний націоналізм;

•   експансіоністський націоналізм;

•   атиколоніальний і постколоніальний націоналізм.