Джузеппе Модзіні (1805—1872)

Італійський націоналіст. Мадзіні, син лікаря, народився в Генуї (Іта­лія). Він увійшов у контакт з революційною політикою як член таємного патріотичного суспільства карбонаріїв. Протягом революції 1848 р. Ма­дзіні допоміг звільнити Мілан від австрійського впливу і став головою недовгої Римської Республіки.

Націоналізм Мадзіні запалив віру в націю як відмінне лінгвістичне і культурне суспільство з принципами ліберального республіканізму. Ма­дзіні, насамперед, був прихильником такого націоналізму, який розглядав нації як субліміруваних індивідуалів, забезпечених правом на самоупра­вління. Мадзіні був упевнений, що утвердження принципів національного самоврядування врешті-решт приведе до безкінечного миру.

Для багатьох європейських революціонерів у середині XIX ст. лібералізм і наці­оналізм фактично не відрізнялися.

З іншого боку, сучасні дослідники націоналізму стверджують, що «націоналізм є витвором лібералізму». Ця теза підтверджується посиланням на класика лібераліз­му Дж.-С. Мілля, який, розглядаючи проблему представничого врядування в дер­жаві, націю розглядає не як центральну самодостатню цінність, а під кутом зору досягнення ефективності політичного врядування. Загалом слід підкреслити, що в ієрархії цінностей ідеології лібералізму особистість, права людини, ефективність політичного врядування, політична стабільність і добробут є вищими порівняно з такою цінністю як нація. Останню ліберали розглядають під кутом зору забезпе­чення щойно названих цінностей, а не навпаки. Натомість націоналіст і державу, і політичну стабільність, і соціальну та міжнародну справедливість розглядає під ку­том зору утвердження нації.

Як справедливо стверджує В. Лісовий, лібералізм справді сприяв утверджен­ню націй і національних держав, але робив це неначе всупереч основним прин­ципам своєї ідеології. Адже політична спільнота (якщо слідувати просвітниць­ким настановам лібералізму) мала б утворюватися шляхом вільного розумово