6. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

6. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ ТА ЙОГО РІЗНОВИДИ

Інтернаціоналізм у його сильнішій формі характеризується радикальною вірою в те, що політичний націоналізм повинен стояти вище, тому що зв'язки, які єднають народи світу, сильніші ніж ті, що відокремлюють їх. За цим стандартом мета інтер­націоналізму полягає в тому, щоб будувати наднаціональні структури, які можуть

керувати політичною відданістю всіх народів світу, незалежно від релігійних, расо­вих, соціальних і національних відмінностей. Основу для появи «ідеалістичної» традиції в межах міжнародних відносин, яка характеризується вірою в універсальну етику, перспективу глобального світу і співпраці створив німецький філософ Імма- нуїл Кант (1724—1804). Його часто називають батьком цієї традиції, його праця «Про вічний мир» ([1795]) та інші передбачали свого роду «лігу націй», яка ґрунту­ється на вірі, що справедливість і етика об'єднуються, щоб запобігати існуванню війни.

Ліберальний інтернаціоналізм. Ліберали рідко відхиляли або засуджували на­ціоналізм. Вони були зазвичай готові визнати, що нації є «природними об' єктами», в яких культурні подібності мають тенденцію будувати відчуття ідентичності і за­гальної належності, а тому нації повинні забезпечувати свої власні політичні пра­вила гри, отже й існування ліберального націоналізму. Вони не були готові прийня­ти те, що нація становить найвище джерело політичної влади, а саме, на їх думку, національна влада має майже такі самі недоліки, як необмежена свобода особи. То­му ліберали із самого початку були прихильниками таких взаємовідносин між наці­ями і народами, які сприяли б їхньому власному розвитку. тому вони висували і об­стоювали своє власне бачення цих процесів.

Ліберали довго визнавали, що національне самовизначення має двояке значення. З одного боку, воно зберігає самоврядування, а з іншого — забороняє іноземний контроль. Це створює ряд великих поліетнічних держав, у яких одна нація має сво­боду переслідувати свої власні інтереси, навіть за рахунок інших націй. Ліберальні націоналісти також визнали, що конституційна система правління і демократія зме­ншують тенденцію до мілітаризму і війни, але коли «верховні» нації працюють у межах умов «міжнародної анархії», однієї стриманості недостатньо, щоб гарантува­ти вічний мир. Ліберали взагалі пропонували два засоби запобігання звернення до завоювання і грабежу. Перше — національна взаємозалежність, націлена на просу­вання взаєморозуміння і співпраці. Це тому, що ліберали традиційно підтримували політику вільної торгівлі: економічна взаємозалежність означає, що матеріальна вартість міжнародного конфлікту настільки велика, що війна стає фактично немож­ливою. Протягом ХІХ ст. «Манчестерські ліберали» у Великобританії, Річард Коб- ден (1804—1865) і Джон Брайт (1811—1889) цю перевагу взаємозалежності відо­бразили як зобов'язання за принципом космополітизму. Мало того, що це просунуло б розвиток, дозволяючи країні спеціалізуватись на створення того, в чо­му вони найкращі, але це також привернуло б людей різних рас, ідей і мов разом закласти основи того, що Кобден назвав «основами вічного миру». Ліберали про­понували, щоб національна амбіція була перевірена створенням наднаціональних об'єднань, здатних до забезпечення порядку на міжнародній арені. Це пояснює під­тримку Вудро Вілсона першого, невдалого, експерименту світового уряду, Ліги Націй, створеній у 1919 р., і набагато ширшу підтримку її наступникові — Органі­зації Об'єднаних Націй, заснованою Конференцією в Сан-Франциско в 1945 р. Лі­берали звернулися до цих організацій, щоб установити керовану законом систему держав, щоб зробити можливим мирне вирішення міжнародних конфліктів. Проте ліберали також визнають, що закон повинен бути втіленим у життя і виступати принципом колективної безпеки, адже будь-якій агресії краще всього чинити опір об'єднаною силою декількох держав. Ця схильність до супернаціоналізму також очевидна в ліберальному ставленні до організацій типу Європейського Союзу. На відміну від консерваторів, які бояться, що європейська інтеграція підірве націона­льну незалежність і послабить національну ідентичність, ліберали були більш схи­льні підтримати «федеральну Європу». Вони бачили це у вигляді співпраці і взає­мозалежності, які можуть існувати серед націй, які зберігають свої відмінні тради­ції і тотожність.

Друга підстава для ліберального розвитку інтернаціоналізму походить від найваж­ливішого зобов'язання щодо людини і принципу індивідуалізму. Суть його полягає в тому, що всі люди, незалежно від раси, поглядів, соціального статусу і національності, мають рівну моральну цінність. Ліберали пропонують ідею національного самовизна­чення. Пошана до прав і свобод людини повинна перевищувати вимоги національного суверенітету. Ліберальний інтернаціоналізм характеризується не стільки бажанням за­мінити націю, як політичне формування, а скільки потребою, щоб нації відповідали вищій етиці, втіленій у доктрині прав людини. Оскільки ліберали вважають, що ці пра­ва універсально придатні для застосування і встановлюють мінімальні умови для люд­ського існування, вони повинні встановлювати основи міжнародного права. Такі віру­вання призвели до укладення документів, зокрема Декларації ООН прав людини в 1948 р. і Європейської угоди про права і свободи людини в 1956 р. Вони також виступають за підтримку міжнародних правових норм, які диктуються установами типу Міжнаро­дного суду і Міжнародного кримінального суду.

Критики цієї форми ліберального інтернаціоналізму включають як консервато­рів, так і націоналістів. Перші стверджують, що ідея про основні права людини просто не в змозі прийняти до уваги відмінні національні традиції і культурні особ­ливості, тоді як останні йдуть далі і стверджують, що оскільки права людини — по- суті прояв західного лібералізму, то їхнє поширення є таємною формою західного імперіалізму.

Космополітизм буквально означає віру в «світову державу» і знищення національної тотожності та встановлення загальної політичної відданості, і об'єднання всіх людей. Цей термін зазви­чай використовується для звернення до стриманішої мети миру і гармонії серед націй, заснованих на взаємному розумінні, терпимо­сті і насамперед взаємозалежності. Ліберальний космополітизм підтримував вільну торгівлю, засновану на вірі, що вона сприяє і міжнародному розумінню, і матеріальному процвітанню. Космопо­літичні ідеали також просунуті наднаціональними структурами, які прагнуть заохочувати співпрацю серед націй, а не замінювати етнічну державу.

Соціалістичний інтернаціоналізм. Соціалісти більше ніж ліберали відхи­ляють націоналізм, і вірять, що він є джерелом обурення і конфліктів між наро­дами. Хоча це не стоїть на заваді сучасним соціалістам, як правителям так і тим, хто прагне до правління, пристосуватися до етнічної держави, що, в свою чергу, схиляє їх розглядати інтернаціоналізм як основну цінність. Він був найбільше вираженим у марксистській традиції. Марксизм традиційно обґрунтовував фор­му пролетарського інтернаціоналізму, втіленого в ідеї, що солідарність класу могутніша і політично істотніша ніж національна ідентичність. Його сутність викладена в «Маніфесті Комуністичної партії»: «Робітники не мають своєї краї­ни. Ми не можемо узяти від них те, чого вони не мають. Оскільки пролетаріат повинен перш за все набути політичну перевагу, повинен зрости, щоб бути про­відним класом нації, повинен складати націю, але хоча не в буржуазному сенсі слова. (Маркс і Енгельс, [1848]).

К. Маркс, як відомо, обґрунтував вирішення декількох передумов будь-якої соціалістичної революції. Одна із них полягає в тому, що пролетаріат кожної країни повинен насамперед урегулювати конфлікти з її власною буржуазією. Інша виходила із того, що для поневолених народів національне звільнення — передумова для соціалістичної революції. Ця чітка позиція, наприклад, вираже­на у підтримці польської та ірландської незалежності. Проте він не передбачав, що робітничий клас буде національний «у буржуазному сенсі слова». Визнання братерства всіх пролетарів повинно перевищити те, що Енгельс назвав «націо­нальним егоїзмом». Комуністичний маніфест виражає це в його відомій завер­шальній фразі: «Робітники всіх країн, єднайтеся!» Соціалізм має міжнародний характер. Маркс звертав увагу на те, що поява світових ринків перетворила ка­піталізм на міжнародну систему, якому міг би кинути виклик тільки міжнарод­ний робітничий рух. Маркс сприяв утворенню Міжнародної робітничої асоціа­ції, яку назвали 1-м Інтернаціоналом (1864). 2-й Інтернаціонал був створений у 1889 р. і відродився в 1951 р. 3-й Інтернаціонал, або «Комінтерн», був створе­ний Леніним у 1919 р., тоді як конкурент, 4-й Інтернаціонал, був створений у 1936 р. Левом Троцьким, критиком політики Сталіна «соціалізму в одній окремо взятій країні».

Проте соціалісти рідко розглядали пролетарський інтернаціоналізм сам по собі, як кінець. Їх мета полягала не в тому, щоб змінити світ, розділений на на­ціональні лінії, іншим розділенням на класи, а скоріше через міжнародну класо­ву боротьбу, щоб установити гармонію і співпрацю серед усіх народів світу. Соціалістичний інтернаціоналізм тому й заснований на вірі в загальне благо. Його ідея полягає в тому, що людство пов' язане взаємною симпатією, співчут­тям і любов'ю, заснованою на вірі в те, що сила, яка об'єднує людей більша ніж та, що ділить їх. З цього витікає, що соціалісти відхиляють націоналізм не тіль­ки як різновид буржуазної ідеології, яка приховує суперечності, на яких капіта­лізм і всі інші класи суспільства ґрунтуються, а й тому, що це заохочує людей діяти всупереч їхній людяності. Інтернаціоналізм для соціалізму може означати не просто співпрацю серед націй у межах структури міжнародного права, але більш радикальніша і утопічна мета розпуску нації і визнання, що є всього лише один світ і люди.

Критика соціалістичного інтернаціоналізму йде у двох напрямах. Перший — відмова міжнародних соціалістів від їх високих класичних ідеалів. Різним Ін- тернаціоналам, наприклад, перешкоджає глибока особиста й ідеологічна конку­ренція, так само як і національні відмінності. Другий напрям критики підкрес­лює втрати соціалізму від його відмови визнати і виявити стійку силу політичного націоналізму. Тенденція відмінити націоналізм як штучну і прире- чену силу неодноразово заохочувала соціалістів переоцінювати заклик інтерна­ціоналістичної ідеї. Націоналізм, виявилось, був істотно могутнішим, ніж перс­пектива соціальної революції.