3. Індивідуальний підхід у вихованні дітей різних типів темпераменту

Темперамент дитини - один із найважливіших орієнтирів у здій­сненні індивідуального підходу в її вихованні. Як зазначає київський психолог В. У. Кузьменко, «Індивідуальний підхід у вихованні - це варіативне використання педагогом цілісної системи засобів, форм, методів та прийомів виховної роботи з урахуванням комплексу ін­дивідуальних відмінностей дітей» (Кузьменко В. У. Індивідуаль­ний підхід: десять кроків // Дошкільне виховання. - 2006. - № 7. - С. 10-12). На думку дослідниці, успішне здійснення індивідуального підходу у вихованні залежить від наступних передумов:

-                      поєднання індивідуально-диференційованого підходу до дити­ни із вихованням дитячого колективу;

-                      опора на позитивне у характері та особистості вихованця; спрямованість педагогічної роботи на подолання наявних у нього негативних проявів;

-                      визначення причин формування індивідуальних відмінностей (особливості вищої нервової діяльності, умов життя та вихо­вання);

-                      єдність вимог до дитини з боку дорослих (педагогів, батьків та ін.);

-                      системність у здійсненні індивідуального підходу, єдність та послідовність його етапів, що утворюють неперервний цикл.

Змістом окремого циклу в індивідуальному підході є послідов­ність десяти етапів:

1)  попереднє виявлення індивідуальних особливостей розвитку;

2)   аналіз отриманої інформації з метою встановлення позитивних та проблемних аспектів розвитку дитини, причин їх виникнення;

3)    фіксація результатів діагностування у щоденниках спостере­жень, психологічних паспортах дітей та психологічному «портреті» дитячої групи;

4)   систематизація, узагальнення та аналіз результатів вивчення індивідуальних особливостей розвитку дитини;

5)   визначення першорядних та другорядних індивідуальних за­вдань роботи з дітьми та їхніми родинами;

6)   вибір адекватних методів і прийомів, форм та засобів виховної роботи;

7)  визначення варіативного навчального змісту;

8)  створення та комплектація варіативного предметно-ігрового се­редовища розвитку дитини;

9)  практичне здійснення індивідуального підходу в навчально-ви­ховному процесі;

10)   прогнозування стратегії і тактики навчання та виховання.

Тип темпераменту - одна з найважливіших умов походження

індивідуально-своєрідних рис характеру. Від властивостей темпера­менту залежать динамічні (швидкість, сила, інтенсивність) особли­вості характеру. Властивості темпераменту можуть сприяти або про­тидіяти розвитку певних якостей особистості (холерику легше стати хоробрим, ніж меланхоліку). Тип темпераменту певним чином зумов­лює недоліки характеру при послабленні виховання. У такому випад­ку сангвінік недостатньо зосереджений, похапливий, поверховий, легковажний. Холерик - нестриманий, конфліктний, агресивний, невитриманий. Флегматик - млявий, байдужий, консервативний.

Меланхолік відзначається хворобливою вразливістю, замкнутістю, відчуженістю, безволлям. Вроджені динамічні можливості дітей - це ті вихідні умови, в яких повинен діяти вихователь, реалізуючи свої професійні цілі. А відтак, для дітей кожного типу темпераменту ак­туальними є певні виховні задачі.

Так, для сангвініків важливо забезпечити збереження їх інтере­сів, формувати вміння розгортати сюжет гри, знаходити в ньому нові повороти, повертатись до розпочатої роботи та завершувати її. Врахо­вуючи знижену сензитивність, варто звернути увагу на формування симпатії до оточуючих, вміння розуміти та враховувати інтереси ін­ших людей - і дорослих, і ровесників.

Для холерика властива висока реактивність, підвищено збудлива реакція на оточуюче. Дитина погано керує собою у незвичних ситуаці­ях. Тоді слід забезпечити особливо уважний контроль з боку доросло­го. З ровесниками такі діти поводяться нестримано, іноді конфліктно й агресивно. Тому дорослому варто навчати таких дітей взаємодіяти з іншими, знаходити з ними спільну мову. Холериків, які внаслідок швидкої втомлюваності часто порушують поведінку, не слід жорстко карати, важливіше - створити умови, що попереджають переванта­ження дитини та надмірне збудження нервової системи, включити малюка у цікаву й захопливу справу.

Дитина-меланхолік відзначається мрійливістю, деякою відчуже­ністю від інших дітей, надмірно чутливі до емоційного ставлення до них оточуючих. Тому у виховних впливах мають переважати заохо­чення над осудом і покаранням. Такі діти чуйно реагують на негараз­ди свої та ровесників, потребують у ці моменти моральної підтримки, висловлення дорослими впевненості в їх силах і можливостях. Щоб дитина успішно долала труднощі в роботі, потрібно підкреслювати її успіхи, посилювати позитивні емоції. У спілкуванні з ровесниками меланхоліки уникають галасливих забав та ігор, прагнуть до спокій­них ігор. Якщо таких партнерів їй знайти не вдається, то грається на самоті. Отже потрібно залучати таких дітей у колективні справи, зна­ходячи посильну для їх виконання роль.

Динамічні особливості психіки дітей проявляються і у мірі їх фі­зичної активності - рухливості. Вихователів та батьків турбують, на­самперед, надмірно повільні або надмірно рухливі діти. Їх, як прави­ло, не так багато у групі дитячого садка, але вони можуть розбалан- совувати чітко встановлений для всіх режим дня, виконуючи дуже швидко, або дуже повільно окремі режимні моменти.

Діти з уповільненою поведінкою постійно перебувають у неви­грашних для себе ситуаціях: коли всі вже закінчили одягатись і пішли на прогулянку, ця дитина ще у роздягальні; всі пообідали, а ця дитина ще за столом тощо. Їх намагання робити щось швидше при­зводять до розпаду діяльності, коли дитина стає взагалі нездатною до її виконання. Водночас, такі діти можуть бути дуже чутливими до за­уважень дорослих, в них виникає підвищена мотивація їх уникнен­ня. Вони глибоко переживають свою уповільненість, стають замкне­ними, неконтактними. М. М. Кольцова рекомендує у роботі з цими дітьми враховувати наступні застереження:

-                      входження в роботу вимагає часу, поспіх ще більше гальмує інертну дитину;

-                     у вимогах і вказівках використовується тільки спокійний, рів­ний тон, адже малюк діє не навмисне, а тому, що інакше не може;

-                      будь-яке навантаження, завдання даються на позитивному емоційному фоні, включають елемент гри [153, с. 287].

Надмірно рухливі діти випереджують одноліток у більшості справ, причому не завжди при збереженні якості виконання. Причи­ною такого явища є зниження здатності до самоконтролю, зумовлене швидкою втратою інтересу до роботи. Таких дітей варто залучати до допомоги іншим, у тому числі, повільним дітям, стежачи при цьому щоб допомагаючий не виявляв зверхності, нетерплячості, зарозумі­лості. Примушення дитини стримувати свої рухи, сидіти тихо нега­тивно позначаються на стані нервової системи, призводять до її пере- збудження. Варто врахувати закономірності підтримання інтересу до справи у таких дітей, давати їм особливо захоплюючі завдання, вклю­чати у ігри з ровесниками, які вміють урізноманітнити сюжет, наси­тити його цікавим змістом. Спільне виконання доручень з дітьми, які вміють аргументовано оцінювати роботу ровесників, сприяє розвитку в них навичок самоконтролю, більш критичного ставлення до резуль­татів роботи.

Як зауважив В. О. Сухомлинський, за зовнішньою рухливістю ді­тей можуть приховуватись хвороби серцево-судинної, травної, нер­вової систем. Незважаючи на враження, що такі діти витривалі, їх нервова система потребує захисту. Слід попередити перезбудження нервової системи. що часто виникає у надмірно рухливих дітей, Для цього дорослому необхідно забезпечити чіткий розпорядок дня, спо­кійне, але настійливе пред'явлення вимог.

При роботі з дошкільниками використовуються різні тактики врахування властивостей їх темпераменту і вікових особливостей (Т. Чиркова).

Перша орієнтована на створення умов, необхідних для нормаль­ного розвитку дитини. Для однієї дитини важливо забезпечити по­стійний контакт з ровесниками, інтенсивне спілкування з ними; для іншої - передбачити ігри на самоті, моменти усамітнення. Один до­шкільник прекрасно справляється з роботою в умовах відволікаючих факторів (шуму, гри інших дітей, присутності сторонніх людей); ін­ший - потребує повної тиші та спокою. Тактика особливо ефективна на ранніх етапах онтогенезу, зокрема, у немовлячому віці. Недоліком її є те, що може знизитись адаптабельність психіки й організму до умов середовища.

Друга тактика передбачає формування у дитини рис вдачі, що компенсують негативні особливості властивостей темпераменту. Її реалізація вимагає досить тривалого періоду часу, терплячості та наполегливості дорослого. Для меланхоліка та флегматика їх повіль­ність компенсується більш тривалою та ретельною підготовкою до ро­боти, більшою посидючістю.

Третій варіант в роботі вихователя передбачає посилення позитив­них і послаблення негативних сторін у поведінці дитини. Дітей слід на­вчати користуватись своїми перевагами, залежними від типу темпера­менту. Є ситуації, в яких повною мірою виявляються переваги одного з типів темпераменту та «програють» інші типи. Наприклад, для ме­ланхоліка характерний підвищений рівень тривожності, пов'язаний з високою сензитивністю. Остання зумовлює високу вразливість і об­разливість. Такі діти довго і серйозно переживають невдачі, що може призвести до невпевненості. Водночас тривожність - важливий фактор емоційності і може стимулювати активність і саморегуляцію діяльнос­ті, а її відсутність знижує ефективність роботи. Тривожності не можна позбутися цілком, але зумовлені нею несміливість, невпевненість, емо­ційна скутість успішно долаються при формуванні навичок діяльності і стимулюванні переживань успіху [153, с. 288].

Головний принцип врахування властивостей темпераменту дітей у їх вихованні полягає у тому, щоб досягти переходу від забезпечення зовнішніх умов, сприятливих для дитини певного типу темперамен­ту, до озброєння дитини навичками саморегуляції, що дозволяють їй самостійно нівелювати вплив темпераменту на діяльність незалежно від зовнішньої ситуації.

ВИСНОВКИ про індивідуальний підхід у вихованні дітей різного типу темпераменту:

- темперамент дитини - один із найважливіших орієнтирів у здійсненні індивідуального підходу в її вихованні;

-          сутністю індивідуального підходу у вихованні виступає варі­ативне використання педагогом цілісної системи виховної ро­боти з врахуванням індивідуальності дитини;

-         успішне здійснення індивідуального підходу у вихованні пе­редбачає багатокомпонентну та водночас єдину систему роз­робки та реалізації індивідуальних виховних програм;

-         для дітей кожного типу темпераменту актуальними є певні ви­ховні задачі;

-         індивідуального підходу вимагають діти з різною мірою їх фі­зичної активності - рухливості;

-         тактики врахування типів темпераменту дітей полягають, як у створенні сприятливих зовнішніх умов, так і в озброєнні ді­тей вміннями саморегуляції.