4. Основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном

Усе розмаїття зарубіжних досліджень з дитячої психології прово­диться у межах кількох теоретичних напрямів, а саме - біогенетич­ного, соціологічного, теорії конвергенції, діалектичного та персоно- логічного підходів.

Біогенетичні теорії (Е. Клапаред, К. Бюлер, Г. Валлас) наголо­шують на значенні біологічних детермінант психічного розвитку ди­тини, вважаючи саме їх визначальними для розвитку особистості. Особливо показовою у цьому напрямі є теорія рекапітуляції Гренвілл Стенлі Холла - засновника педології, в якій основним каноном був проголошений біогенетичний «закон рекапітуляції», що з'явився внаслідок перенесення з біології на психічний розвиток закону ево­люції Мюллера-Геккеля. Відповідно до постулатів педології, «розви­ток виду повторює розвиток роду», тобто індивідуальний розвиток людини (онтогенез) скорочено повторює найважливіші стадії еволю­ційного розвитку людства (філогенезу). Період немовлячого віку від­повідає тваринній фазі розвитку людства, дитинство - періоду полю­вання та рибальства. Передпідлітковий вік (8-12 р.) є скороченим повторенням періоду початку цивілізації; юність (12-25 р.), співвід­носиться з епохою романтизму. Дорослість - з періодом промислового капіталізму. Зрозуміло, що достатніх аргументів на підтвердження теорії рекапітуляції не знайшлося, більшістю сучасних психологів вона заперечується. Водночас, єдність філогенезу і онтогенезу психі­ки проявляється у їх загальній зорієнтованості на розширення досві­ду (як людства в цілому, так і окремої людини).

Були спроби простежити психічний розвиток особистості відпо­відно до вродженого типу будови її тіла (конституцією). Засновники цього підходу Е. Кречмер, Е. Йєнш не тільки розподілили людей на чотири конституційних типи, але й висунули гіпотезу про існування взаємозв'язку між фізичним типом людини та особливостями її роз­витку. Продовжувач цих поглядів К. Конрад в особливостях перед- підліткового віку вбачав ознаки циклоїдного типу особистості (легко збуджується, імпульсивна, з нестійким настроєм), а в особливостях юності - шизоїдного типу (емоційно збіднена, некомунікабельна, від- людькувата).

Дехто з представників біогенетичних теорій визнає певний, але дуже обмежений, вплив середовища на розвиток особистості. Так, А. Гезелл узагальнює два різних поняття росту і розвитку як процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись із самим фактом культурних впливів, Гезелл наголо­шує, що вони не можуть пересилити вплив дозрівання. За Гезеллом, «культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку».

Соціологічний підхід до розвитку психіки дитини. Для теорій цього напряму характерним є перебільшення ролі соціальних впли­вів для розвитку особистості. Такий підхід бере початок з праць ан­глійського філософа Джона Локка ^VII ст.), який заявив, що дити­на народжується з душею, схожою на чисту дошку (з латини «tabula rasa»). Суспільство може написати на цій «дошці» все, що йому по­трібно. Близькими до цих ідей є біхевіористичні теорії розвитку (Е. Торндайк, Д. Уотсон, Л. Блетц, Д. Томпсон та ін.), у яких визна­чальним у розвитку дитини вважається научіння, або тренування.

У Німеччині соціологічний напрям реалізований у гештальтпси­хології (К. Левін), що розглядає поведінку людини як функцію осо­бистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологіч­ний простір). Віковий розвиток пов'язаний, передусім, з розширен­ням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової приналежності тощо.

Так, специфічність поведінки підлітків (юнаків) зумовлена мар- гінальністю (граничною нормою) їхнього становища. Підлітки ціл­ком не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором'язливість і водночас агресивність, схильність займати катего­ричні позиції та ін.

Французький соціологічний напрям представлений роботами Е. Дюркгейма, Ш. Блонделя, П. Жане. Зокрема, П. Жане доводив, що взаємовідносини між людьми визначають розвиток психіки дитини.

Однобічність згаданих біологізаторських та соціологічних теорій розвитку психіки дитини намагаються подолати теорії, які спира­ються на положення про конвергенцію (схрещування) біологічних (спадковості) та соціальних (середовище) факторів розвитку, при ви­значальній ролі біологічних (німецький психолог В. Штерн).

Близькими до підходу В. Штерна є теорії, розроблені швейцар­ським психологом Жаном Піаже (1896-1980 рр.). Вони стосуються інтелектуального та морального розвитку дитини. Стверджується, що стадії психічного розвитку дитини визначені природою, навчання не може змінити їх послідовності та змісту. В інтелектуальному роз­витку він вирізняє 4 стадії:

•        сенсомоторна - до 2-х років;

•        доопераціональна - до 7-8 років;

•        донкретних операцій до 11-12 років;

•        формальних операцій - до 13-15 років.

Щодо морального розвитку Ж. Піаже вважав, що він відбувається у процесі взаємовідносин дитини з оточуючими, які можуть розгорта­тись у двох формах: примушення і співпраці.

Окрему позицію займають ті психологи, які заперечують визна­чальну дію біологічних чи соціальних детермінант. У цих персоно- логічних (особистісних) теоріях головною детермінантою психічного розвитку проголошується сама особистість, її самовизначення, здат­ність створювати умови для свого розвитку (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер, Л. Блетц, Г. Імре та ін.).

Діалектичний підхід у дослідженнях розвитку психіки дити­ни представлений роботами французького психолога Анрі Валлона (1879-1962 рр.). Періодизація психічного розвитку дитини, за Вал­лоном, включає 7 послідовних стадій, які виступають результатом кількісних та якісних змін психіки:

1)              стадія утробного життя - повна залежність від організму матері;

2)   стадія моторної імпульсивності до 6 місяців; рухова активність дитини, вироблення умовних рефлексів;

3)              емоційна - до 1 року - виникають відносини з людьми;

4)   сенсомоторна - до 3-х років, з'являється увага до зовнішнього світу на основі орієнтувального рефлексу, прямоходіння і мовлення.

5)   персоналізм - з'являється бажання бути в центрі уваги, праг­нення наслідувати - до 5 років;

6)   розмежування - до 11 років - розширення кола спілкування, прагнення досягти визнання в колективі;

7)     статевого дозрівання - юнацький вік - виникають глибокі яскраві суперечності (любов, ненависть, самовпевненість, невпевне­ність, самоаналіз і самооцінка).

Незважаючи на розмаїття підходів до трактування психічного розвитку дитини, цілісної й систематизованої картини, що їх уза­гальнює, досі не розроблено.

ВИСНОВКИ про основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном:

-                     зарубіжні дослідження з дитячої психології проводяться у межах основних теоретичних напрямів, а саме - біогенетично­го, соціологічного, теорії конвергенції, діалектичного та пер- сонологічного.

-                     в основі розподілу напрямів зарубіжних досліджень лежить різне вирішення суперечки щодо визначальних детермінант психічного розвитку дитини;

-                     провідним у різних напрямах проголошується то біологічний, то соціальний, то персонологічний чинник;

-                     ще одна група досліджень намагається враховувати поєднання різних чинників (теорії конвергенції, діалектичний підхід).