2. Особливості мовлення дитини раннього віку 2.1. Засвоєння нових форм та функцій мовлення

Дитина раннього віку набагато більш самостійна за немовля. Зростання її активності призводить до появи складних видів діяль­ності - насамперед, предметної гри, що має спільний з дорослим ха­рактер; виникає ситуативно-ділова форма спілкування з дорослим; самосвідомість дитини досягає якісно нового рівня. Всі ці обставини створюють необхідні зовнішні та внутрішні умови для особливо ін­тенсивного розвитку мовлення.

У ранньому віці виникають ситуативна та описова форми мовлен­ня. Особливо помітного розвитку досягають такі функції мовлення, як комунікативна, пізнавальна, узагальнююча, регулююча.

У спілкуванні дитини переважає ситуативне мовлення, що прихо­дить на зміну жестикуляторному. Хоча в ньому зберігається значний вміст жестів та міміки, проте зростає доля вербальних компонентів, міцно пов'язаних з оточуючою ситуацією.

Ситуативне мовлення водночас є діалогічним, утворюється з взаємопов'язаних реплік малюка й дорослого. Характерна структура мовленнєвої взаємодії - питання-відповідь; пропозиція-виконання; прохання-реалізація тощо.

Зміцнюється зв'язок мовлення із іншими пізнавальними проце­сами. У 2-3 роки дитина коментує свої дії з предметами у грі та поза нею (машинка їде, чашка впала), називає сприймане, повторює і запам'ятовує віршики, скоромовки; мовлення допомагає розрізняти ознаки предметів та предмети між собою: ця лялька велика, а ця ма­ленька, тут багато іграшок, а тут - мало. Все це дає підстави для ви­сновку, що зароджується описове мовлення.

Провідною функцією мовлення дитини виступає комунікативна, що змінюється за такими етапами.

1.     Звертання до дорослого заради оволодіння предметом; якщо спроби вплинути на дорослого невдалі, то вони можуть переростати у крик,плач.

2.   Прагнення привернути увагу дорослого до своїх дій з предметами.

3.     Центр ситуації переноситься на володіння словом як засобом звертання до дорослого. Дитина придивляється до артикуляції дорос­лого. вимовляє необхідне слово - назву предмету, яка одночасно піз­нає і відповідну дію дорослого з цим предметом мається на увазі [153].

Узагальнююча функція мовлення розвивається у такій послідов­ності:

1.    Дитина позначає словом групи предметів на основі зовнішніх, виразних, але не суттєвих ознак. Так, словом «ляля» вона називає ді­вчинку, ляльку, своє платтячко.

2.    Після 2,5 років дитина відносить слово до групи схожих пред­метів, незалежно від деяких зовнішніх відмінностей (черевики гумо­ві й шкіряні, червоні й зелені, великі й маленькі).

3.    До кінця раннього віку з'являються слова на позначення груп предметів, які цілком не співвідносяться із жодним одиничним об'єктом: кубики, цукерки, одяг. Водночас до цих груп дитина зара­ховує лише ті предмети, з якими вона знайома в особистому досвіді. Так, якщо вона не бачила раніше льодяник на паличці, то для неї це буде зовсім окремий від цукерок предмет.

Регулююча функція зароджується ще у немовлячому віці, а у дитини раннього віку відіграє важливу роль у засвоєнні соціально­го досвіду, особливо правил поведінки. Дитина спроможна викону­вати складніші інструкції дорослого, з 2-3 дій, що передбачають її запам'ятовування: поклади ляльку і принеси чашку. Дитина розуміє пояснення дорослого: «як мити руки», «як одягати черевики», «як причісуватись». Спостерігається так зване автономне мовлення, яке є перехідним між зовнішнім та внутрішнім (Л.С.Виготський). Воно полягає у тому що дитина, називаючи себе у 3-й особі, сама собі дає настанови: «Костик вимиє руки». Дитина реагує на «можна» і «не можна» дорослого. У багатьох малюків «не можна» викликає бурх­ливі протести, які при правильному вихованні згодом зникають.