14.3. Правове регулювання готівкового обігу

магниевый скраб beletage

Обіг готівкових коштів починається з випуску грошей в обіг, їх емісії, яка є винятковою компетенцією Національного банку України. Повноваження Національного банку в цій сфері регулюються статтями 32—39 Закону України «Про Національний банк України». Готівка знаходиться в обігу у вигляді грошових знаків — банкнот (паперових) і монет (металевих). Загальна сума банкнот та монет, що знаходяться в обігу, визначається в рахунках Національного банку як його пасив. Банкноти й монети є безумовними зобов'язаннями Національного банку і забезпечуються всіма його активами.

Конструкція розрахункового правовідношення закріплена п. 2.7 Положення про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України, відповідно до якого розрахунки готівкою фізичних осіб з підприємствами за придбані товари (проведені роботи, надані послуги) можуть також здійснюватися через установи банків у порядку, визначеному інструкцією по організації емісійно-касової роботи в установах банків. Подібні розрахунки здійснюються без надходження коштів у касу підприємства і відображення цієї операції в касовій книзі, проводяться фізичними особами шляхом внесення готівки на внутрішні банківські рахунки й подальшого перерахування установам банку цих коштів на поточні рахунки підприємств та є для фізичних осіб (платників коштів) — готівкою, а для підприємців (одержувачів коштів) — безготівковими розрахунками.

Згідно з нормативно-правовим актом суб'єкти підприємницької діяльності, які мають поточні рахунки в банках, зобов'язані зберігати свої кошти в установах банків. Готівкові кошти одержуються ними з власних поточних рахунків (як з основного, так і додаткових) в установах банків у межах коштів, що є на цих рахунках, та на цілі, визначені в чеці (в т.ч. і на заробітну плату), без надання підтверджуючих документів і розрахунків.

Готівкові розрахунки підприємств та індивідуальних підприємців між собою, а також з громадянами можуть проводитися як за рахунок коштів, отриманих з кас банків, так і за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), та інших касових надходжень, за винятком випадків, коли підприємства й індивідуальні підприємці мають податкову заборгованість. У такому разі вони здійснюють виплати, пов'язані з оплатою праці, виключно за рахунок коштів, отриманих з установ банків.

Під час здійснення готівкових розрахунків суб'єкти підприємницької діяльності — одержувачі наявного платежу — зобов'язані надати підприємствам (індивідуальним підприємцям) — платникам — обліковий розрахунковий документ (податкову накладну, рахунок-фак- туру, товарний чек, акт виконаних робіт, наданих послуг та ін.), яким підтверджується здійснені платниками витрати наявних грошових коштів.

Готівкові розрахунки підприємств усіх форм власності, а також індивідуальних підприємців з громадянами повинні проводитися з оформленням прибуткових і видаткових касових ордерів, касового або товарного чека, квитанцій, договорів купівлі-продажу, актів закупівлі або інших документів, які засвідчують факт купівлі товару, виконання робіт, надання послуг.

Під час здійснення розрахунків суб'єктами підприємницької діяльності із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг за готівкові кошти через належним чином зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА) повинен обов'язково видаватися споживачеві касовий чек, а під час виходу з ладу ЕККА або на період тимчасового вимкнення електроенергії — товарний чек. Умови застосування ЕККА, порядок видачі споживачам касових і товарних чеків, відомості, які повинні в них міститися, контроль за проведенням вищезгаданих розрахунків із споживачами регламентуються Положенням про порядок реєстрації і застосування електронних контрольно-касових апаратів при готівкових розрахунках у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг.

Важливим елементом порядку ведення касах операції є встановлення ліміту залишку готівкових коштів у касі, який установлюється всіма підприємствами, що мають рахунки в установах банків і що здійснюють касові операції з готівковими коштами.

Безпосередньо порядок встановлення ліміту каси регулюється Постановою Правління Національного банку №637 «Про затвердження положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні» від 16.06.09 р.

Установлення ліміту каси проводиться підприємствами самостійно на підставі розрахунку встановлення ліміту залишку готівки в касі, що підписується головним (старшим) бухгалтером та керівником підприємства (або уповноваженою ним особою), з урахуванням режиму і специфіки його роботи, віддаленості від банку, обсягу касових оборотів (надходжень і видатків) за всіма рахунками, установлених строків здавання готівки, тривалості операційного часу банку, наявності домовленості підприємства з банком на інкасацію тощо.

Підприємства, що виробляють та перероблюють сільськогосподарську продукцію, різних організаційно-правових форм (акціонерні товариства, агрофірми тощо) можуть установлювати (переглядати) ліміт каси на період заготівлі та перероблення сільськогосподарської продукції згідно з фактичними показниками їх касових оборотів (надходжень або видачі готівки) за будь-які три місяці сезону виробництва (перероблення) сільськогосподарської продукції попереднього року.

Порядок ведення касових операцій в установах банків, які здійснюють касове обслуговування клієнтів, встановлений Інструкцією № 768 Національного банку України «Про затвердження Інструкції про касові операції в банках України», затвердженої Постановою Правління Національного банку України від 24.04.2007 р. № 337.

Касові операції оформляються документами, які підтверджують факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, отримання (повернення) готівкових коштів. До таких документів можна віднести касові ордери, видаткові відомості, розрахункові документи, документи за операціями із застосуванням платіжних карток.

Приймання готівки в каси здійснюється за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, уповноваженою керівником підприємства. Про приймання підприємствами готівки в касу за прибутковими касовими ордерами видається засвідчена відбитком печатки цього підприємства квитанція (що є відривною частиною прибуткового касового ордера) за підписами головного бухгалтера або працівника підприємства, який на це уповноважений керівником.

Видача готівки з кас здійснюється за видатковими касовими ордерами або видатковими відомостями, підписаними керівником і головним бухгалтером або працівником підприємства, який на це уповноважений керівником (якщо на доданих до видаткових касових ордерів документах, заявах, рахунках є дозвільний напис керівника підприємства, то його підпис на видаткових касових ордерах не обов'язковий).

Усі надходження і видачі готівкових коштів у національній валюті підприємства враховуються в касовій книзі.

Записи в касову книгу проводяться касиром відразу після отримання або видачі грошей за кожним прибутковим касовим ордером і видатковим документом.

Відповідальність за дотримання касової дисципліни покладається на керівників підприємств, головних бухгалтерів, керівників фінансових служб і касирів.

14.4. Правові основи безготівкового обігу

Розрахункові операції за участю банків та їх філій, підприємств, фізичних осіб, з розрахунків яких списуються або на рахунки яких зараховуються кошти, здійснюються у безготівковій формі.

Безготівкові грошові розрахунки грунтуються на закріпленні правового режиму використання певних символів, форм цифрових записів про грошову масу, яка є в наявності або в обороті, в умовах якого реальні грошові знаки як засіб платежу відсутні.

Безготівкові розрахунки — це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів грошових коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, внесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів грошей. Ці розрахунки здійснюються банками на підставі розрахункових документів на паперових носіях або в електронному вигляді. Таким чином, безготівковий розрахунок характеризується деякими особливостями: по-перше, він є насамперед нормативно визначеною процедурою переведення коштів; по-друге, в даних розрахунках статус законного платіжного засобу припускає обов'язковість його прийому за номінальною вартістю.

Юридичні особи, їх філії, відділення та інші структурні підрозділи, які не мають статусу юридичної особи, і фізичні особи, зокрема фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, відкривають поточні й інші рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій в будь-яких банках України на власний вибір та з відома цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України. В разі відкриття підприємством в установах банків більше одного рахунку, воно визначає один з цих рахунків як основний.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.

Банки списують кошти з рахунків підприємств тільки за розпорядженнями їх власників, окрім безперечного списання коштів за рішенням суду, арбітражного суду і за виконавчими написами нотаріусів, а також в інших, передбачених законами України випадках.

Банки приймають до виконання доручення від платників тільки в межах коштів, що є на їх рахунках, за винятком доручень на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів і державних цільових фондів сум податків і зборів (обов'язкових платежів), неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих в установленому порядку за невчасну сплату цих платежів, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.

Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління НБУ № 22 від 21.04.2004 p., встановлює такі правові форми безготівкових розрахунків: :

— платіжне доручення;

— платіжна вимога-доручення;

— платіжна вимога;

— розрахунковий чек;

— акредитив;

— вексель;

— банківські платіжні картки.

Платіжне доручення (далі — доручення) — документ, який є письмово оформленим дорученням клієнта обслуговуючому банку, на перерахування певної суми коштів зі свого рахунку. Доручення приймаються до виконання банками протягом десяти календарних днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується.

Доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватися:

— за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги);

— у порядку попередньої оплати;

— для завершення розрахунків за актами звірок взаємної заборгованості підприємств;

— для перерахування підприємствами сум, які призначені фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків;

— у інших випадках з відома сторін.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ, що складається з двох частин:

— верхня — вимога постачальника (отримувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) сплатити вартість поставленої йому за договором продукції (виконаних робіт, наданих послуг);

— нижня — доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку суму на рахунок отримувача.

Платіжна вимога-доручення заповнюється отримувачем коштів і присилається безпосередньо платникові.

Доставку платіжної вимоги-доручення платникові може здійснювати банк отримувача через банк платника. Для гарантованої прискореної доставки платникам таких вимог їх рекомендується передавати в комплекті з розрахунковими і відвантажувальними документами за поставлену продукцію (виконані роботи, надані послуги та ін.).

У разі згоди сплатити платіжну вимогу-доручення платник заповнює нижню частину цього документа і здає його в обслуговуючий банк, який і проводить відповідний платіж.

Платіжна вимога — розрахунковий документ, що містить вимогу стягувача або в разі договірного списання отримувача до банку, що обслуговує платника, здійснити без погодження з платником переказ визначеної суми коштів з рахунку платника на рахунок отримувача.

Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються у випадках, передбачених чинним законодавством і нормативними актами Національного банку України.

Кошти списуються з рахунку платника тільки на підставі першого екземпляра розрахункового документа.

Розрахункові документи приймаються банками до виконання без обмеження їх максимального або мінімального розміру суми. Платежі з рахунків клієнтів виконуються банками в межах залишків коштів на початок операційного дня.

При здійсненні розрахунків клієнти можуть застосовувати систему «клієнт-банк», що забезпечує:

— передачу повідомлень між клієнтом і банком в зашифрованому вигляді за допомогою сертифікованих способів захисту;

— автоматичне ведення протоколу (і захист цього протоколу від модифікації) передачі розрахункових документів між банком та клієнтом як в банк, так і на автоматизоване робоче місце (далі — АРМ) клієнта;

— автоматичну архівацію протоколів у кінці дня.

Юридичною підставою для входження клієнта в систему електронних платежів «клієнт-банк» і обробки його електронних документів банком є окремий договір між ним та банком.

У договорі обов'язково повинні бути обумовлені права, обов'язки і відповідальність сторін у разі виникнення спірних питань та порядок їх вирішення.

Програмне забезпечення системи «клієнт-банк» має відповідати вимогам, які пред'являються до технології банківських розрахунків, і мати сертифікат (дозвіл) Національного банку України.

Розрахунковий чек — це документ, який містить письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку- емітенту), у якому відкрито його рахунок, сплатити чекодержателю вказану в чеці суму коштів.

Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення готівкових розрахунків за отримані товари, виконані роботи і надані послуги.

Чекодавець — підприємство або фізична особа, яка проводить платіж за допомогою чека та підписує його.

Чекодержатель — підприємство або фізична особа, яка є одержувачем коштів за чеком.

Банк-емітент — банк, який видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.

Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці Національного банку України за затвердженим зразком. Чекові книжки брошуруються по 10, 20 і 25 аркушів або виготовляються як окремі бланки.

Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій, виготовляються окремими бланками. їх облік ведеться окремо від чекових книжок.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками строгої звітності.

Банк-емітент без видачі чекової книжки може видати на ім'я чекодавця (фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, яка внесена грошовою готівкою.

Термін дії чекової книжки — один рік, розрахункового чека, що видається для одноразового розрахунку фізичній особі, — три місяці. За узгодженням з установою банку термін дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений.

Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний:

— виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги;

— надати повноваження іншому банку здійснити цей платіж.

Акредитиви бувають відкличні і безвідкличні. На кожному акредитиві належить вказати чи є він відкличним або безвідкличним. У разі відсутності такої вказівки акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього узгодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).

Безвідкличний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований тільки з відома бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітенту.

Засобом розрахунків та кредиту, цінним папером, складеним за встановленою законом формою, є вексель.

Вексель — це цінний папір, який підтверджує безумовне грошове зобов'язання боржника (векселедавця) сплатити векселедержателю повну уму коштів після настання певного терміну.

Як платіжні інструменти також застосовуються платіжні картки. Платіжна картка — це емітована відповідно до діючого законодавства банком України банківська платіжна картка, за допомогою якої власник картки має можливість здійснювати оплату товарів, послуг і одержувати готівку.

Отже, традиційно можна виділити три різновиди безготівкового грошового обігу:

1. Форма безготівкових розрахунків, що полягає в дорученні юридичної або фізичної особи, яка направляє установі банку списати з рахунку даної особи в даному банку певну суму і записати її на рахунок іншої юридичної або фізичної особи в цьому або іншому банку.

2. Форма безготівкових розрахунків, що здійснюється за допомогою векселів і подібних їм безумовних грошових зобов'язань. У цьому випадку суб'єкт (векселедавець), що має заборгованість перед іншою особою, видає йому вексель як зобов'язання сплатити у визначений термін необхідну суму. Особа, що отримала вексель (векселедержатель), має право погасити своє грошове зобов'язання перед третьою особою шляхом пред'явлення йому отриманого від першої особи векселя.

3. Форма розрахунків за допомогою використання кредитних карток банку, за допомогою яких забезпечується миттєвий зв'язок з банком, де знаходиться рахунок власника картки, з якого і переводиться необхідна сума на рахунок іншої особи.

До розрахунків, заснованих на зарахуванні взаємної заборгованості платників, відносяться розрахунки, за якими взаємна заборгованість боржників та кредиторів погашається в рівних сумах і лише за різницею здійснюється платіж на загальних підставах.

Такі розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов'язань між двома платниками або групи платників всіх форм власності однієї або різних галузей господарства.

Підприємства, які мають постійні господарські зв'язки щодо постачання товарів (виконаних робіт, наданих послуг), можуть здійснювати розрахунки періодично по сальдо зустрічних вимог.

В угодах сторонами передбачається періодичність звірок взаємної заборгованості зі складанням відповідного акту, визначенням термінів і форм розрахунків.

Після складання акту звірки взаємної заборгованості сторона, залежно від того, на користь кого склалося кредитове сальдо взаємних зобов'язань, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, платіжна вимога-доручення) або оформляє вексель.

Згідно зі ст. 381 Цивільного кодексу України без згоди юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності — списання (стягнення) коштів, які знаходяться на їх рахунках у банках, не допускається, за винятком випадків, передбачених законами України, а також за рішенням суду, арбітражного суду і за виконавчими написами нотаріусів.

Таким чином, безготівкові розрахунки характеризуються деякими перевагами, оскільки в такій формі відбувається економія на зношенні грошового матеріалу (банкнот, монет), скорочуються витрати на інкасування, зберігання, перевезення, перерахування готівки.

Тема 15

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВАЛЮТНИХ ВІДНОСИН

115.1. Поняття валюти і валютних цінностей.

15.2. Особливості та структура валютних правовідносин.

15.3. Правовий режим регулювання валютних відносин.

15.1. Поняття валюти і валютних цінностей.

Поняття валюти (від лат. valeo — коштую) дуже часто асоціюється з грошовими одиницями держав. Але при цьому термін «валюта» може застосовуватися в декількох значеннях: як грошова одиниця, яка є основою грошової системи держави; як тип грошової системи держави (валюта золота, валюта срібна, валюта паперова) і як грошові знаки іноземних держав, кредитні і платіжні документи, які виражені в іноземних грошових одиницях та використовуються у міжнародних розрахунках. Саме останнє значення і являє собою поняття іноземна валюта.

Національна валюта виступає своєрідним дзеркалом фінансово- економічного стану держави, що пов'язане з використанням валютних коштів учасниками міжнародних економічних відносин при великому обсязі зовнішньоекономічних операцій. У цьому механізмі тісно переплітаються інтереси, що ведуть до отримання як національної (наприклад, при фінансуванні витрат експортера продукції), так і іноземної (в розрахунках імпортера по імпортних контрактах, коли може використовуватися іноземна валюта) валюти. Декрет Кабінету Міністрів України в законодавчому акті «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» визначає валюту України як грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських квитків, монет і в інших формах, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території України. До валюти також відносяться грошові знаки, вилучені або ті, які вилучаються з обігу, але підлягають обміну на грошові знаки, що знаходяться в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських й інших кредитно-фінансових установах на території України (ст. 1). Це і є власне валюта.

Другою складової категорії — «валюта України» (поруч з власне валютою України) — є платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України.

Таким чином, валюта України складається з визначених законодавством України складових, а саме :

а) грошових знаків, які знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території України;

б) платіжних документів, які виражені у валюті України;

в) інших цінних паперів, виражених у валюті України.

Категорія «іноземна валюта» також має такі складові:

1) грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських квитків або монет, що знаходяться в обігу, і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави або групи держав;

2) кошти на рахунках в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних грошових або розрахункових одиницях.

Так, відповідно до законодавства України під іноземною валютою розуміється як власне іноземна валюта, так і монетарні метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або монетарних металах. При цьому власне іноземною валютою є іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських квитків, монет, що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави. До неї також відносяться грошові знаки, вилучені або ті, що вилучаються з обігу, але підлягають обміну на грошові знаки, які знаходяться в обігу, кошти в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях на рахунках або у внесках у банківських та інших кредитно- фінансових установах за межами України.

Національна та іноземна валюта знаходяться в певному співвідношенні, яке відображає поняття «конвертованості». Це достатньо складне поняття. Саме конвертованість (або конвертованість валюти у вузькому значенні) розуміється як гарантована державою можливість обміну національної валюти на іноземні. Детальну характеристику конвертованості дає професор Стенфордського університету Р. Мак- киннон: «Валюта є конвертованою, якщо: громадяни даної країни, охочі купити закордонні товари або послуги, не схильні до особливих обмежень, можуть вільно продати місцеву валюту в обмін на іноземну на уніфікованому ринку за єдиним валютним курсом, який, можливо, коливається і вживається до всіх поточних операцій, включаючи нормальний торговий кредит; тоді як іноземці (нерезиденти), що мають кошти в місцевій валюті, отриманій від поточних операцій, можуть продати їх за тим же самим валютним курсом або вільно придбати місцеві товари за переважаючими цінами в цій валюті».

Залежно від ступеня та особливостей режиму конвертованості національні валюти окремих держав можна розмежувати на:

—неконвертовані — валюти, які використовуються в межах однієї держави;

— частковоконвертовані — валюти, які застосовуються не до всіх зовнішніх валютних операцій або не до всіх суб'єктів;

— вільноконвертовані — валюти, які вільно обмінюються на іноземні валюти і виступають як платіжний засіб на міжнародному ринку.

Ключовим чинником, що зумовлює конвертованість національної валюти, є дотримання державою зобов'язань, прийнятих відповідно до ст. VIII Договору про Міжнародний валютний фонд, що припускають незастосування обмежень по платежах і переведеннях за поточними міжнародними операціями, а також відмова від яких-небудь дискримінаційних валютних заходів або практики множинності валютних курсів. Конвертованість валюти відображає економічний стан держави і не може бути введена тільки законодавчо.

Відповідно до Класифікатора іноземних валют, затвердженого постановою Правління Національного банку України, вільноконвертовані іноземні валюти диференціюються на дві групи : 1) валюти, що широко використовуються для здійснення платежів по міжнародним операціям і продаються на основних валютних ринках світу; 2) валюти, які не використовуються широко для здійснення платежів по міжнародним операціям і не продаються на основних валютних ринках світу.

До вільноконвертованих валют відносяться грошові одиниці держав, у яких відсутні обмеження щодо їх вільного обміну на іноземні валюти за курсом, який визначається чинним законодавством. У світі налічується близько 30 національних грошових одиниць, які відповідно до класифікації МВФ відповідають вимогам вільноконвертованих валют.

Серед вільноконвертованих валют сформувалася особлива група — резервні. До резервних валют відносяться декілька валют, у яких центральні банки інших держав, а також міжнародні фінансово-кредитні організації накопичують власні резерви. Це валюти держав з економічно розвинутим, стабільним фінансовим потенціалом і банківською системою. Основною резервною валютою є долар США. Як резервні валюти використовуються також фунт стерлінгів, японська ієна, швейцарський франк, колективна європейська валюта — євро, і спеціальні права запозичення — СПЗ (special drawing rights).

Специфічними резервними валютами є СПЗ і євро. СПЗ є валютою, що існує тільки в безготівковій формі у вигляді записів на рахунках країн — членів МВФ. Випуск СПЗ почався 1 січня 1970 року. З відміною золотого змісту долара США вартість СПЗ визначається на основі средньозважуваної величини курсів «кошика» п'яти резервних валют. Склад і питома вага окремих валют «кошика» СПЗ переглядаються МВФ кожні п'ять років.

На основі положень Договору про Європейський Союз, підписаний в Маастріхті 7 лютого 1992 року, в грудні 1996 року було ухвалено рішення про введення в безготівковий обіг з 1 січня 1999 року єдиної валюти країн ЄС — євро. В зону євро ввійшли 11 з 15 держав — членів Євросоюзу: Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція. З 1 січня 2002 року євро функціонує в готівковому обігу і є офіційною грошовою одиницею вказаних держав. Відповідно до Договору про ЄС винятковим правом санкціонувати випуск банкнот у рамках Європейської валютної системи володіє Європейський центральний банк (ЄЦБ). ЄЦБ і національні центральні банки наділені правом емісії банкнот і монет, що мають статус єдиного законного платіжного засобу в межах Євросоюзу. Співвідношення національної валюти й інших валют (різного рівня конвертованості) регулюється державою через валютний курс. Валютний курс виступає як співвідношення валют двох держав. Він установлюється на підставі попиту-пропозиції валют на валютному ринку. При цьому можливе визначення валютного курсу державою у власному, односторонньому порядку.

Для регулювання курсу гривні щодо іноземних валют Національний банк України використовує золотовалютний резерв, купує і продає цінні папери, встановлює та змінює ставку рефінансування, а також застосовує інші інструменти регулювання грошової маси. Згідно з п. 13 ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» він забезпечує накопичення і зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними і банківськими металами. Статтею 28 цього Закону передбачено, що Національний банк України забезпечує управління золотовалютними резервами держави, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках з метою впливу на курс іноземної валюти щодо іноземних валют та на загальний попит і пропозицію грошей в Україні.

Структура золотовалютного резерву Національного банку України включає наступні активи:

— банківське золото;

— спеціальні права запозичення;

— резервну позицію в МВФ;

— іноземну валюту у вигляді банкнот і монет або коштів на рахунках за кордоном;

— цінні папери (окрім акцій, які оплачуються в іноземній валюті);

— будь-які інші міжнародно визнані активи за умови забезпечення їх надійності й ліквідності.

Національна валюта та іноземна валюта не охоплюють повністю коло валютних цінностей у державі. Крім національної й іноземної валюти у вигляді грошових знаків і коштів на рахунках у банківських та інших кредитно-фінансових установах до валютних цінностей відносяться:

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові і банківські документи), виражені у валюті України, іноземній валюті або банківських металах;

— банківські метали — золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (аффіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у злитках та порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, виготовлені з дорогоцінних металів (ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Законодавче регулювання як частини валютних цінностей розповсюджується тільки на монетарні метали. Закон України «Про державне регулювання здобування, виробництва і використання дорогоцінних металів та коштовних каменів і контроль за операціями з ними» визначає правові основи та принципи державного регулювання здобування, виробництва, використання, зберігання дорогоцінних металів і коштовних каменів та контролю за операціями з ними. Під дорогоцінними металами відповідно до ст. 1 даного Закону розуміється золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, осмій, рутеній) у будь-якому вигляді та стані (сировина, сплави, напівфабрикати, промислові продукти, хімічні сполуки, вироби, відходи, лом та ін.). Коштовні камені включають природні і штучні (синтетичні) мінерали в сировині, необробленому та обробленому вигляді (виробах).

Якість дорогоцінних металів визначається пробою, яка є державним стандартом, що визначає цінність сплаву, з якого виготовлені вироби з дорогоцінних металів, і свідчить про вміст вагових одиниць основного дорогоцінного металу в одній тисячі вагових одиниць сплаву. В Україні для ювелірних і побутових виробів з дорогоцінних металів встановлені такі проби:

— платина — 950 (дев'ятсот п'ятдесята);

—золото — 333 (триста тридцять третя), 375 (триста сімдесят п'ята), 500 (п'ятисота), 585 (п'ятсот вісімдесят п'ята), 750 (сімсот п'ятдесята);

— срібло — 750 (сімсот п'ятдесята), 800 (восьмисота), 830 (вісімсот тридцята), 875 (вісімсот сімдесят п'ята); 925 (дев'ятсот двадцять п'ята), 960 (дев'ятсот шестидесята);

— паладій — 500 (п'ятисота), 850 (вісімсот п'ятдесята).

Допускається виготовлення виробів із золота проби 583 (п'ятсот

вісімдесят третьої) підприємствами побутового обслуговування населення і громадянами-підприємцями.

Міністерство фінансів України формує Державний фонд дорогоцінних металів і коштовних каменів України з метою забезпечення державних виробничих, наукових, соціально-культурних та інших потреб, які фінансуються з Державного бюджету. До Державного фонду дорогоцінних металів і коштовних каменів України зараховуються закуплені на території України та за її межами за рахунок коштів Державного бюджету відходи і лом дорогоцінних металів та коштовних каменів у будь-якому вигляді і стані, дорогоцінні метали й коштовні камені, коштовні камені органогенного походження та напівкоштовне каміння у виробах і ломі, скуплені у населення та юридичних осіб, конфісковані відповідно до законодавства України або здані як скарб, а також отримані за правом спадкоємства або дарування, цінності Історичного фонду дорогоцінних металів і коштовних каменів України.

15.2. Особливості та структура валютних правовідносин

Окремим інститутом фінансового права є норми, що регулюють суспільні відносини у сфері здійснення управління грошовим обігом і валютними відносинами.

Валютні правовідносини є специфічним видом фінансових правовідносин, і включають, з одного боку, широкий комплекс міжнародних валютних відносин, а з іншою — різноманітні внутрішньодержавні (внутрішні) валютні відносини. Даний вид суспільних відносин необхідно розглядати у їх повному обсязі, який включає не тільки розрахункові відносини, що виникають у процесі міжнародної торгівлі та надання міжнародних кредитів, але і містить велику групу відносин, пов'язаних з питаннями формування валютних фондів, які необхідні відповідним суб'єктам для виконання ними своїх функцій.

Якщо оцінювати валютні відносини з погляду врегулювання їх юридичними нормами, то слід зазначити, що по своїй суті вони є комплексними, оскільки підпадають під дію не тільки фінансового, але і інших галузей права. Регулювання цих суспільних зв'язків здійснюється нормами фінансового, цивільного, міжнародного приватного й інших галузей права. Наприклад, правовий статус об'єктів і учасників валютних відносин може регулюватися цивільним правом, міжнародним приватним правом і, частково, міжнародним публічним правом, порядок та умови укладання зовнішньоторговельних і інших договорів (контрактів), істотні умови цих операцій, у тому числі визначення валюти платежу і порядку здійснення розрахунків — міжнародним приватним правом, але сам порядок формування відповідних валютних коштів, необхідних для оплати товарів (робіт, послуг), що імпортуються, або порядок використання валютних надходжень на рахунки відповідних суб'єктів, що, кінець кінцем, приводить до того ж формування валютних фондів, або правовий режим валютних рахунків регулюється нормами фінансового права. Відповідальність за порушення норм валютного законодавства встановлюється фінансовим, адміністративним і кримінальним правом.

Регулювання валютних відносин здійснюється не тільки різними галузями права, але й різними за своєю природою і юридичною силою актами, якими можуть бути міжнародні угоди й договори, правові звичаї, судові прецеденти, національні законодавства, індивідуальні акти застосування права і зовнішньоекономічні операції. Але, незважаючи на таку різноманітність правових норм, що регулюють дані відносини, провідною галуззю у справі державного управління зі створення та використання валютних фондів є фінансове право.

Як наголошувалося раніше, валютні відносини за своєю суттю є специфічним різновидом фінансово-правових відносин і підтверджується це тим, що вони повністю відповідають найважливішим особливостям фінансових відносин:

1. Валютні відносини складаються у сфері фінансової діяльності держави і пов'язані з її організовуючою роллю з розподілу та перерозподілу національного доходу в цілях утворення необхідних суспільству валютних фондів. Зазначений процес досить складний і має ряд особливостей. У його ході держава суворо регламентує створення як централізованих, так і децентралізованих валютних фондів. До вказаних валютних фондів відносяться Державний валютний фонд, республіканський (Автономної республіки Крим) валютний фонд, місцеві валютні фонди, які створюються місцевими держадміністраціями, виконкомами місцевих рад, а також валютні фонди суб'єктів підприємницької діяльності всіх форм власності, суспільних організацій, інших юридичних осіб. Також є всі підстави розглядати валютні фонди як заощадження населення у валютних цінностях, що знаходяться на рахунках або депозитних внесках в установах банків.

2. Безпосередньою підставою для виникнення валютних відносин служить планомірна діяльність, що проводиться державою, з утримання і використання в суспільстві необхідних валютних фондів. Вказані фонди за своїм змістом є грошовими, але з властивою їм специфікою, яка полягає в тому, що гроші в цих відносинах виступають як валюта, як міжнародний платіжний засіб.

3. Об'єктом валютних відносин є валютні цінності, під якими необхідно розуміти предмети, що служать засобом платежу в міжнародних розрахунках або можуть бути сурогатом міжнародних розрахункових коштів, тобто є грошима.

Зовнішня регламентація грошових відносин носить нормативний і фінансовий характер і є єдиною для всіх об'єднань. Отже, якщо фінансові відносини виступають тільки у формі врегульованих правом суспільних відносин, тобто правовідносин, то і суспільні зв'язки, що виникають з приводу формування і використання централізованих та децентралізованих валютних фондів, тобто валютні, як вид фінансових, також є виключно правовідносинами. Без правовідносин валютні відносини не існують і, як будь-які фінансові правовідносини, в механізмі правової дії виконують три функції:

1) указують на коло осіб, на які в конкретній ситуації розповсюджується дія відповідної правової норми;

2) закріплюють конкретну поведінку суб'єктів у сфері мобілізації, розподілу і використання відповідних централізованих та децентралізованих валютних фондів, якої вони повинні дотримуватися;

3) є умовою можливості застосування засобів забезпечення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Специфіка соціальних зв'язків, пов'язаних з формуванням і використанням централізованих і децентралізованих валютних фондів, полягає в особливому владно-майновому характері валютних відносин, який виражається в еквівалентному, тобто двосторонньому русі грошової форми вартості між суб'єктами відтворювання. В цих відносинах відбувається не перерозподіл вартості, а перерозподіл частини грошових коштів суспільства, за допомогою яких можливий міжнародний обмін і фінансова співпраця.

Такий перерозподіл частини специфічних грошових коштів не має на своїй меті безвідплатного вилучення на користь держави частини доходу (прибутку) відповідного суб'єкта, як це відбувається при податковому відношенні, а будується строго на принципі відшкодування, коли відповідний суб'єкт одержує замість частини своїх надходженнь в іноземній валюті еквівалент у місцевій.

Виходячи з вищевикладеного, валютні правовідносини необхідно визначати як врегульовані нормами права комплексні суспільні зв'язки, що носять особливий владно-майновий характер і виникають у процесі організованої державою фінансової діяльності з приводу утворення та використання централізованих і децентралізованих фондів специфічних грошових коштів — валютних фондів.

Застосування норм у сфері регулювання валютних відносин здійснюється на двох рівнях: нормативно-правовому та індивідуально-правовому. Нормативно-правове регулювання полягає у створенні (розробці і затвердженні) правових норм, які регулюють валютні відносини. Індивідуально-правове регулювання охоплює застосування правових норм до певних життєвих обставин, які викликають виникнення, зміну та припинення конкретних валютних правовідносин.

Суб'єкти валютних відносин в Україні діляться на резидентів і нерезидентів.

Резидентами є:

— фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), що мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово знаходяться за кордоном;

—юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва та ін.), з місцезнаходженням на території України, що здійснюють свою діяльність на основі законів України;

—дипломатичні, консульські, торгові та інші офіційні представництва України за кордоном, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, які не здійснюють підприємницької діяльності.

До нерезидентів відносяться:

—фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), що мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово знаходяться на території України;

— юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філіали, представництва та ін.), з місцезнаходженням за межами України, які створені і діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи й інші суб'єкти підприємницької діяльності за участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

— іноземні дипломатичні, консульські, торгові та інші офіційні представництва, міжнародні організації і їх філії, що знаходяться на території України та мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших організацій та фірм, які не здійснюють підприємницьку діяльність на основі законів України.

Найважливішим елементом діючої в Україні системи валютного регулювання є режим ліцензування валютних операцій. Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, на які розповсюджується режим ліцензування.

15.3. Правовий режим регулювання валютних відносин

При розгляді особливостей валютних правовідносин раніше було відзначено, що даний вид суспільних зв'язків виникає в результаті організованої державою фінансової діяльності, в процесі якої відбувається формування і використання централізованих і децентралізованих валютних фондів відповідних суб'єктів.

Виходячи із значущості соціальних зв'язків, держава за допомогою права прагне врегулювати суспільні відносини, які її цікавлять, додати їм відповідні форму і зміст. Необхідно особливо відзначити той факт, що держава має у своєму розпорядженні, крім права, достатньо засобів, за допомогою яких вона здатна здійснювати регулювання суспільних відносин, що її цікавлять, і привести їх у відповідність з бажаною для неї моделлю. Так, крім правових засобів, держава в цілях регулювання валютних відносин має нагоду застосовувати для їх упорядкування засоби і способи, що не мають правового характеру. До таких можна віднести інтервенції на валютному ринку за допомогою мобілізації державних валютних резервів, маніпуляції процентними ставками, стерилізацію та ін.

Необхідно зауважити, що головним, традиційним і вирішальним інструментом дії з боку держави на валютні відносини є право.

Особливістю механізму правового регулювання валютних відносин, як специфічного різновиду фінансових відносин, є особлива природа їх владно-майнового характеру, який визначений розробленою державою моделлю функціонування національного валютного ринку України, а також дозволеними формами участі резидентів України на іноземних і міжнародному валютних ринках.

Своєрідність механізму правового регулювання валютних відносин також багато в чому обумовлена основними шляхами юридичної дії на дані соціальні зв'язки. Валютні відносини регулюються за допомогою всіх трьох наявних способів правового регулювання, тобто зобов'язання (розпорядження), дозволи і заборони.

З боку держави, для регулювання валютних відносин, як і для всього фінансового права в цілому, характерне застосування централізованих, імперативних розпоряджень, у рамках яких законодавцем допускається можливість власної активної поведінки учасників суспільних зв'язків.

У процентному співвідношенні в загальній сукупності норм валютного законодавства зобов'язальні (приписуючі) норми, матимуть найбільшу питому вагу. Це пояснюється специфікою валютних відносин і їх значущістю в економічному та соціальному житті суспільства.

На сьогодні в Україні остаточно склалася система нормативних актів, регулюючих валютні відносини. Під такою системою треба розуміти узяту в єдності і взаємозв'язку сукупність юридичних норм, за допомогою яких держава та уповноважені нею органи здійснюють упорядкування суспільних відносин, що виникають у процесі збору, акумуляції, розподілу і використання валютних фондів.

Система валютного законодавства України є явищем складним як з конструкційної, так і з динамічної точок зору. Конструкційно вона містить у своєму складі норми, які мають різну юридичну силу і прийняті відповідно різними державними й іншими уповноваженими органами. До складу цієї системи входять закони України, постанови Верховної Ради України, декрети КМУ, укази Президента України, різні інструктивні вказівки НБУ і ДТКУ, інші нормативно-правові акти. На території України валютні відносини регулюються не тільки актами національного законодавства України, але і міжнародними угодами, які були підписані Україною, або до яких вона приєдналася.

Важливою складовою частиною механізму правового регулювання валютних відносин є встановлений в Україні правовий режим їх здійснення. Він має відмінності від правового режиму державної валютної монополії, сутність якого полягає у винятковому праві держави й уповноважених органів на здійснення усередині країни операцій з іноземною валютою та іншими валютними цінностями.

Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити, як режим валютних обмежень, під яким необхідно розуміти сукупність заходів і нормативних правил, установлених у законодавчому або адміністративному порядку та направлених на обмеження операцій з валютними цінностями.

Сутність такого режиму полягає в припиненні вільних операцій з валютними цінностями і введення певного порядку їх здійснення. В теорії держави та права такий режим прийнято іменувати загальнодоз- воленним, тобто при цьому режимі встановлюється загальний дозвіл, в рамках якого закон визначає обмеження в здійсненні і заборони здійснення конкретних дій. У відповідності з вказаним загальним дозволом кожний конкретний суб'єкт має право бути власником валютних цінностей з повною правомочністю — володіння, користування і розпорядження. Але вказану правомочність власник може реалізувати тільки способами, передбаченими законом.

Головною відмінністю таких суспільних явищ, як валютні обмеження і валютна монополія, є те, що в першому випадку має місце дозвіл недержавним суб'єктам здійснювати операції з валютними цінностями, чого немає при валютній монополії, де, незважаючи на те, що центральний державний банк міг давати і давав доручення на здійснення під його контролем валютних операцій іншим організаціям, але ці організації були державними.

Слід відзначити, що будь-який установлений державою правовий режим, у тому числі і режим валютних обмежень, тільки тоді буде дієвим, коли держава може забезпечити й закріпити його дотримання всіма розпорядчими засобами, які в неї є. Одним з найважливіших засобів забезпечення і дієвості встановленої державою моделі взаємозв'язків валютних відносин з іншими соціальними об'єктами є контроль за їх дотриманням.

Валютний контроль є діяльністю держави та уповноважених органів із забезпечення дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій. Держава не лише встановлює правила поведінки суб'єктів у формі правових норм при використанні валютних цінностей, але і забезпечує виконання ними цих правових норм. В цьому полягає принцип законності діяльності суб'єктів валютних відносин.

Одним з напрямів валютного контролю, здійснюваного Національним банком України, є надання індивідуальних ліцензій фізичним і юридичним особам — резидентам України на відкриття рахунків за межами України. Щодо юридичних осіб така процедура регулюється Положенням про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття юридичними особами — резидентами України — рахунків в іноземних банках, затверджених постановою Правління Національного банку України.