1.4. Класифікація сервісів Інтернету та характеристика їх призначення : Інтернет в маркетингу : B-ko.com : Книги для студентів

1.4. Класифікація сервісів Інтернету та характеристика їх призначення

Сервіси, що надаються через мережу Інтернет, можна розділити на дві основні категорії:

-     відкладені — основною ознакою цієї групи є наявність тимча­сової перерви між запитом і одержанням інформації;

-     прямі — характерні тим, що інформація згідно з запитом на­дається негайно. Якщо від одержувача інформації вимагається негайна реакція на неї, то такий сервіс має інтерактивний ха­рактер.

Електронна пошта (e-mail) — найперший і найпоширеніший сер­віс Інтернету. Це сервіс відкладеного читання (off-line). Користувач посилає повідомлення й адресат одержує його на свій комп'ютер через деякий проміжок часу. Електронний лист складається із за­головків, що містять службову інформацію (про автора листа, одер­жувача, шляхи проходження через мережу та ін.), і тексту листа. Електронний лист можна доповнити цифровим підписом і зашифру­вати. Швидкість пересилання складає, в середньому, кілька хвилин. При цьому вартість електронної пошти мінімальна і не залежить від відстані. Основними перевагами електронної пошти є простота, де­шевизна й універсальність.

Практично всі послуги Інтернету, що використовуються зазвичай як послуги прямого доступу (on-line), мають інтерфейс електронної по­шти, так що навіть якщо у користувача немає доступу до Інтернету в ре­жимі прямого доступу, він може отримувати велику частину інформації, що зберігається в Інтернеті, за допомогою дешевої електронної пошти.

Електронна пошта, як один з інтернет-інструментів, має ряд пере­ваг порівняно з традиційною «паперовою» поштою:

1. Листи йдуть значно швидше.

2. Можливе автоматичне одержання повідомлення про вручення.

3. Листи не губляться i доставляються цілодобово.

4.    Адреса прив'язана не до географічної точки, а до конкретної людини.

Інші переваги та недоліки електронної пошти зображено на рис. 1.5.

В мережі Інтернет для роботи з електронною поштою використо­вуються прикладні протоколи SMTP, POP, IMAP. Протокол SMTP (Simple Mail Transfer Protocol — простий протокол передачі пошти) підтримує передачу повідомлень між довільними вузлами мережі. Маючи механізми проміжного збереження пошти i підвищення на­дійності доставки, протокол SMTP припускає використання різно­манітних транспортних служб i поштових серверів. Він може пра­цювати навіть у мережах, що не підтримують протоколів TCP/IP. Протокол SMTP дозволяє групувати повідомлення на адресу одного одержувача i розмноження копій e-mail-повідомлення для передачі за різними адресами.

POP (Post Office Protocol) дає кінцевому користувачу доступ до його електронних повідомлень. POP-клієнти при запиті корис­тувача на одержання пошти зажадають ввести пароль, що підвищує конфідєнційність листування. Запити програм-клiєнтiв відстежу- ються доменом (daemon) — процесом, що знаходиться у «сплячому» стані деякий час в UNIX-системах. Так, pop3d — це домен, що дозво­ляє користувачу не тільки одержати листа, але й відправити свої по­відомлення через e-mail.

Після того, як користувач визначився із своїм адміністратором щодо свого ідентифікатора i пароля, він одержує власну унікальну адресу і відповідно можливість відправляти й одержувати поштові повідомлення через Інтернет. Електронна адреса будь-якого корис­тувача, детально описує, хто він (вона) i де він (вона) розміщуються в мережі. Електронна пошта знаходить адресата завдяки унікальності його адреси, що розпізнається кожним комп'ютером у мережі.

Абсолютно кожен комп'ютер розуміє (і завдяки цьому існує в мережі) загальну структуру адрес e-mail, що зветься DNS (domain name system — система доменних імен). Саме DNS, «маючи деревоподібну» схему, визначає кожну людину на кожному комп'ютері в мережі, у будь-якому його вузлі, у кожній організації, що залучена до Інтернету.

У загальному вигляді Інтернет-адреси записуються як:

ailbox@domain

де domain — назва мережі або організації;

mailbox — звичайно ідентифікатор користувача (userid) на даній машині.

Будь-яке повідомлення складається з конверта повідомлення і тіла повідомлення. Конверт містить інформацію, необхідну для доставки й обробки повідомлення. Тіло повідомлення містить інформацію, яку відправник передає одержувачу. !ншими словами, конверт являє собою каркас, на який накладаються дані користу­вача. Конверт і дані в повідомленні тісно взаємозв'язані один з од­ним, усі поштові системи для побудови конверта використовують інформацію тіла повідомлення. Структура конверта, як правило, за­дається локальним поштовим програмним забезпеченням. Тому пе­ред тим як відправляти дані у певному конверті, потрібно перекона­тися, що одержувач цих даних зуміє витягти їх з конверта.

У найпростішому випадку конверт повідомлення складаєть­ся тільки з заголовка. Заголовок відділений від тіла повідомлення порожнім рядком. Заголовок складається з декількох рядків, що міс­тять інформацію про повідомлення.

SMTP-протокол підтримує декілька механізмів передавання по­шти: від хоста користувача — відправника до хосту користувача — одержувача, коли два хости сполучені між собою через той самий транспортний сервіс або через сервери SMTP (тобто хости — посеред­ники), якщо відправник i одержувач не можуть з'єднатися (рис. 1.6).

 

* >

Файлова система

Користувач

Файлова система

 

SMTP

 

Sender

команди

Recei-

 

відповіді

 

-

 

ver-

SMTP

і дані

SMTP

 

 

 

<

 

Одержувач SMTP

Відправник SMTP

 

Рис. 1.6. Схема роботи SMTP-протоколу

Аргументи команди MAIL містять ім'я домену відправника по­шти, тобто SMTP-адресу поштової скриньки — зворотну адресу. Аргументи команди RCPT містять адресу поштової скриньки одер­жувача повідомлення. Ці параметри не змінюються при передаванні повідомлення і використовуються SMTP-серверами, наприклад, для повернення повідомлень, які не були доставлені.

Транзакція SMTP відправлення пошти складається з трьох кроків. Початок транзакції задається командою MAIL, що ідентифі­кує відправника, потім випливає серія команд RCPT, що визначають поштові скриньки одержувачів, потім дається команда DATA для передачі тексту повідомлення. Завершує передачу даних командний рядок закриття транзакції.

Для невеликих організацій невигідно тримати у себе систему для передавання повідомлень (message transport system). Це пов'язано з тим, що в невеликих організаціях, які не спеціалізуються на комп'ю­терних технологіях, як правило, робочі станції клієнтів мережі не мають досить ресурсів (продуктивності або дискового простору) для забезпечення роботи повного SMTP-сервера. Крім того, таким ко­ристувачам електронної пошти може бути просто невигідно тримати персональний комп'ютер, постійно підключений до Інтернету.

Для вирішення цієї проблеми був розроблений поштовий прото­кол для роботи в офісі — POP (Post Office Protocol). Його найбільш поширений варіант — РОР3 (Протокол поштового відділення версії 3). Цей протокол дозволяє робочим станціям динамічно одержувати до­ступ до своїх поштових скриньок, розташованих на сервері, який при­значений для обслуговування електронної пошти в даній організації.

РОР3 — це найпростіший протокол для роботи користувача з вмістом своєї поштової скриньки. Він дозволяє тільки забрати пошту з поштової скриньки сервера на робочу станцію клієнта і видалити її з поштової скриньки на сервері. Всю подальшу обробку поштове повідомлення проходить на комп'ютері клієнта.

POP-сервер не відповідає за відправлення пошти, він працює тільки як універсальна поштова скринька для групи користувачів. Коли користувачу необхідно відправити повідомлення, він повинен встановити з'єднання з яким-небудь SMTP-сервером і відправити туди свої повідомлення по SMTP. Цей SMTP-сервер може бути тим же хостом, де працює РОРЗ-сервер, а може розташовуватися зовсім в іншому місці (в іншому домені або взагалі де завгодно в Інтернеті).

Як правило, під час роботи з електронною поштою невеликі організації використовують для одержання кореспонденції РОР3- сервер, встановлений на будь-якому комп'ютері в офісі, а відправляють пошту по SMTP на один із добре доступних загальновідомих SMTP- серверів міста.

Протокол доступу до електоронної пошти Інтернет IMAP4 (Internet Message Access Protocol, Version 4, Протокол доступу до електронної пошти Інтернет, версія 4) дозволяє клієнтам одержу­вати доступ і маніпулювати повідомленнями електронної пошти на сервері.

Протокол IMAP4 відрізняється від протоколу РОРЗ тим, що ІМАР4 підтримує роботу із системою каталогів (або папок) пові­домлень. IMAP4 дозволяє керувати каталогами (папками) відда­лених повідомлень так само, якби вони розташовувалися у локаль­ному комп'ютері. ШАР4 дозволяє клієнту створювати, видаляти та перейменовувати поштові скриньки, перевіряти наявність нових повідомлень і видаляти старі. Завдяки тому що ШАР4 підтримує механізм унікальної ідентифікації кожного повідомлення в поштовій папці клієнта, він дозволяє читати з поштової скриньки тільки повідомлення, що задовольняють визначені умови або їх частини, змінювати атрибути повідомлень і переміщати окремі повідомлення.

Структура папок значною мірою залежить від типу поштової сис­теми, але в будь-якій системі клієнт має спеціальний каталог INBOX, до якого потрапляють повідомлення, що надійшли клієнту.

Протокол ШАР4 працює поверх транспортного протоколу, що забезпечує надійний і достовірний канал передавання даних між клієнтом і сервером ШАР4. Під час роботи з TCP ШАР4 викорис­товує 143-й порт. Команди i дані ШАР4 передаються за транспорт­ним протоколом в тому вигляді, у якому їх відправляє сервер або користувач. Принцип передавання даних ШАР4 такий же, як i в інших подібних протоколах. Спочатку клієнт і сервер обмінюються вітаннями. Потім клієнт відправляє на сервер команди і дані. Сер­вер відповідно передає клієнту відповіді на обробку команд i даних. Після завершення обміну канал закривається.

Телеконференції UseNet — другий за поширенням сервіс Інтер­нету, що належить до відкладених сервісів. Якщо електронна пош­та передає повідомлення за принципом «від одного до одного», то мережеві новини передають повідомлення «від одного до багатьох». Кожний вузол мережі, що одержав нове повідомлення, передає його усім вузлам, з якими він обмінюється новинами. В обговоренні теми телеконференції може брати участь безліч людей, незалежно від того, де вони знаходяться фізично. Новини розділені ієрархічно організованими тематичними групами, а назва кожної групи склада­ється з назв підрівнів. Існують глобальні ієрархії та ієрархії локальні для будь-якої організації, країни або мережі. Набір груп, що одержує локальний сервер UseNet, визначається адміністратором цього сер­вера і наявністю цих груп на інших серверах, з якими обмінюється новинами цей сервер.

Управління телеконференціями здійснює автоматичний сервер новин (NNTP-server), який аналізує вхідні повідомлення і, якщо не­обхідно, відповідає на них. Щоб вхідне повідомлення було правильно оброблене сервером, воно повинно містити в собі ключові слова, які сервер буде інтерпретувати як команди. За допомогою цих команд можна передплатити на матеріали певної конференції, відмінити пе­редплату, надіслати повідомлення учасникам дискусійної групи. Ко­мандні мови можуть деяким чином відрізнятися, однак одна команда є незмінною для усіх серверів: слово HELP на початку «тіла» листа — це команда, за якою сервер повинен послати користувачеві довідкову інформацію про правила участі у конференції.

Сучасне Інтернет-співтовариство вже давно користується систе­мою тиражування оголошень, реклами, повідомлень та іншої інфор­мації. Всю інформацію, що тиражується таким чином, називають новинами — «news». Новини розподіляються на групи новин - «newsgroups». Групи новин організовані відповідно до визначеного порядку, заснованого на розподілі дискусій з тем, наприклад: від­починок, спорт, новини, інформація, релігія та ін. Усередині кожної з цих груп може бути декілька тисяч підгруп, що, у свою чергу, мають таку ж ієрархічну структуру. Принцип цієї організації подібний до структури розміщення каталогів і підкаталогів на жорсткому диску (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Ієрархії news-груп в UseNet та їх характеристика

News- група

Характеристика

comp

Групи, орієнтовані на обговорювання проблем програмуван­ня, обмін текстами програм і інформацією щодо програмних продуктів і компьютерних систем.

sct

Групи, орієнтовані на дискусії та обмін досвідом з різних дисциплін.

Продовження табл. 1.2

misc

Теми, що не входять ні до одного з інших класів або відносяться відразу до декількох .

soc

Групи, орієнтовані на питання суспільного життя.

talk

Групи, орієнтовані на довгі дебати, що розраховані на любителів просто поговорити на будь-яку тему.

news

Мережі та програми обміну новинами, питання програмного забезпечення телеконференцій.

rec

Групи, орієнтовані на відпочинок, хоббі, захоплення.

alt

Альтернативні news-новини , що доступні не на всіх машинах. Можуть утримувати інформацію, що заборонена або непри­йнятна з яких-небудь причин.

Типологічно UseNet являє собою спрямований граф. Кожний ву­зол графа буде позначати хост системи, а кожне ребро — шлях пере­давання статей від одного хоста до іншого. UseNet можна уявити як множину підмереж, по кожній з яких передаються статті визначеної конференції. Більшість з'єднань влаштовано таким чином, що статті UseNet можуть передаватися в обидва боки, проте на практиці пере­давання здійснюється тільки в одному напрямку.

Механїзм передачї статей. Припустимо, що яке-небудь повідом­лення потрапляє до конференції на одній машині, наприклад, воно надійшло від користувача. Це повідомлення приймається даним хостом до локальної бази даних і передається всім його сусідам, що «підписані» принаймні на одну з конференцій, до якої відноситься дана стаття. Цей процес буде продовжуватися до того часу, поки всі хости підмережі даної конференції не будуть мати у своєму розпорядженні цю статтю.

Кожне ребро графа UseNet можна співвіднести з ідентифікатором конференції, тоді відношення «передплати» топологічно можна зо­бразити так: хост А «підписаний» на конференцію хоста В, якщо між А і В існує ребро графа, що належить підмережі даної конференції.

Важливою частиною алгоритму передавання новин системи UseNet є запобігання зациклюванням. Наприклад, якщо хост А від­правив статтю хосту В, то хост В може, у свою чергу, відправити цю ж статтю назад хосту А і т.д., оскільки передавання статей може відбуватися як в один, так і в інший бік.

Одним із рішень цієї проблеми є відстежування історії прохо­дження хостів даною статтею. Так, кожний хост при проходженні через нього статті фіксує унікальний номер повідомлення (Message- ID). Якщо повідомлення з тим же номером приходить на хост ще раз, воно вже не приймається. Інший спосіб запобігання зациклюванням полягає у фіксуванні шляху всередині самого повідомлення. Тобто повідомлення ніколи не буде відправлено на хост, зафіксований у ви­значеному полі заголовка статті (Path).

Сервери новин. Програмне забезпечення хоста, що надає корис­тувачам можливість працювати зі статтями, що зберігались у ньо­му, і керує доступом до новин і відновленням статей, називається сервером новин. Використовуючи протокол NNTP, сервери новин обмінюються між собою статтями новин. Механізм NNTP дозволяє серверам новин вибирати, які статті читати і передавати на інші сер­вери.

Алгоритм роботи із системою серверів новин полягає в наступно­му. Клієнт, який ініціює відправлення, перевіряє, чи існує на сервері група новин — конференція (Newsgroup), до якої відноситься дана стаття, після чого вона відправляється. Потім клієнт запитує список нових статей, що надійшли на сервер, на підставі якого він може за­просити нові статті. На завершення клієнт повідомляє серверу про ті статті, які він уже має, для того, щоб сервер не відправляв ці статті клієнту як нові, якщо вони надійдуть іншим разом.

Для невеликої кількості користувачів ідеальною схемою по­будови обміну новинами була б структура, що складалася б з одно­го News-сервера і користувачів, які б зверталися до нього для від­правлення або одержання нових статей. У системах із великою кількістю клієнтів, наприклад, масштабу університету або великого підприємства, необхідно використовувати так звані проміжні серве­ри новин — intermediate news server.

Такий проміжний сервер працює у кожному домені мережі орга­нізації і відповідає за забезпечення посередницьких дій між своїми клієнтами і головним News-сервером. У його обов'язки, напри­клад, входить кешування нових статей для передплатників на дані конференції всередині домену. Для роботи з UseNet клієнт такої мережі спочатку з'єднується з «своїм» проміжним сервером і читає розміщені у ньому статті новин. Якщо сервер виявляється нероботоз- датним або в нього немає необхідних статей, програмне забезпечення може звернутися до більш високого рівня ієрархії сервера новин.

Користувачі дрібних мереж, що складаються з декількох комп'ю­терів, які не можуть або не хочуть встановлювати свій проміжний сервер, як правило, звертаються до сервера, що обслуговує більшу кількість дискусій або має більш доступний канал з'єднання. Стаття новин, що потрапила на один із серверів, основний або проміжний, повинна бути розіслана всім учасникам даної дискусії. Тиражування статей між собою — обов'язок серверів UseNet.

Формат статей i повідомлень UseNet. Після того як користу­вач сформував свою статтю, тобто приєднав файли, вставив рисунки і т.ін., так само, як i у випадку відправлення звичайного поштового повідомлення, стаття «загортається» у конверт системи UseNet, бага­то в чому схожий на конверт повідомлень SMTP.

Стандартний формат повідомлень електронної пошти визначає структуру самого повідомлення, розташування і типи його частин, формати кодувань тощо.

Формат статті UseNet використовує формат повідомлень елек­тронної пошти як структуру, що організовує передану інформацію, доповнюючи її полями, специфічними для системи передавання новин. Текст і конверт поштового повідомлення утворюють єдину структуру, що використовується для побудови статті UseNet.

При зміні або розширенні поштових стандартів не потрібно змі­нювати формат статей UseNet, оскільки він уже містить в собі струк­туру поштового повідомлення. Можна говорити, що формат статей UseNet являє собою додаткову структуру, що дозволяє поштовим по­відомленням тиражуватися через систему UseNet і протокол NNTP.

Стандартне UseNet-повідомлення складається (так само, як i поштове повідомлення) із кількох рядків заголовка, відділених від тіла повідомлення порожнім рядком. Кожний рядок складається з ключового слова, двокрапки «:», прогалини, інформації і символів завершення рядка — <CRLF>. Частина полів заголовка може бути відсутня. Це поля: «Followup-To:», «Expires:», «Reply-To:», «Sender:», «References:», «Control:», «Distribution:», «Keywords:», «Summary:», «Approved:», «Lines:», «Xref:», «Organization:».

Моделї передавання статей. Як уже було зазначено вище, систе­ма UseNet для формування і тиражування своїх статей використовує поштові повідомлення. Тому для забезпечення функціонування сис­теми UseNet рекомендується, щоб хости, що беруть участь в обміні повідомленнями, використовували сумісні поштові системи. У проти­вному разі система буде використовувати тільки частину параметрів, що істотно зменшить можливості організації дискусій.

Системи, що використовують для передавання статей дискусій електронну пошту (це системи, що використовують метод переда­вання за списками розсилання), повинні відрізняти відправлення й одержання статей дискусій від звичайних поштових повідомлень. У противному разі можуть виникнути проблеми, пов'язані, наприклад, з ідентифікацією поля «From:», оскільки відправники поштового повідомлення і статті можуть не збігатися. Інша проблема може ви­никнути з інтерпретацією помилкових повідомлень і поверненням помилок відправнику, що не збігаються одне з одним у поштовій системі і системі новин.

Одним із рішень цієї проблеми є інкапсуляція статті дискусії ра­зом із заголовком до тіла поштового повідомлення. Для цього в поча­ток кожного рядка статті новин як тіла, так і заголовка вводиться буква «N». Після цього стаття записується до тіла поштового повідомлення. Це гарантує, що жоден рядок статті не буде інтепретуватися пошто­вим сервером як керуючий для поштового повідомлення. Програма, що одержить таке повідомлення, витягує з нього статтю і передає її до відповідної програми опрацювання статей дискусій.

Протокол NNTP (Network News Transport Protocol, Протокол передачі новин) призначений для тиражування статей розподіленої системи дискусій UseNet. Це протокол прикладного рівня. Він пра­цює поверх транспортного протоколу мережі (наприклад, TCP/IP) і забезпечує взаємодію учасників дискусій UseNet між собою за модел­лю клієнт-сервер.

На початку розвитку Інтернет для передавання пакетів новин, як і для передачі електронної пошти, використовувався протокол UUCP (UNIX to UNIX Copy). Цей сервіс застосовується до нашого часу, але в більшості випадків витісняється більш швидким і більш гнучким протоколом NNTP.

Сервер новин UseNet використовує протокол NNTP для взаємодії з іншими серверами. Механізм роботи протоколу NNTP подібний до механізму роботи протоколу SMTP. Протокол підтримує канал обміну новинами і найпростіший інтерфейс роботи з розподіленою базою даних новин. Після опрацювання команди сервер новин повер­тається до статусу опрацювання.

Списки розсилання (mail lists) — сервіс, що не має власного про­токолу та програми-клієнта і працює винятково через електронну по­шту. Ідея роботи списку розсилання полягає в об'єднанні під однією адресою електронної пошти адрес багатьох людей — передплатників списку_розсилання. Коли лист посилається на цю адресу, повідомлен­ня одержують усі передплатники цього списку розсилання. Залежно від кількості передплатників, список розсилання обслуговується на сервері програмами різної складності, що можуть забезпечувати або не забезпечувати повну функціональність, а саме: автоматичну пе­редплату клієнтів і прийом їхнього відмовлення від передплати, пе­ревірку коректності електронних адрес, ведення архіву повідомлень, обробку поштових помилок, підтримку роботи в режимі дайджесту (коли передплатник одержує не кожне повідомлення окремим лис­том, а періодично всі повідомлення за якийсь термін часу в одному листі), перевірку повідомлень адміністратором списку перед розси­ланням і т.д.

Сервіс IRC (Internet Relay Chat) — система розмовних кімнат Інтернету. Це інтерактивний сервіс, який сприяє спілкуванню людей через мережу. Користувачі можуть приєднуватися до розмови і брати в ній участь. Від традиційної форми розмови він відрізняється тим, що ведеться за допомогою тексту, який набирається на клавіатурі.

IRC дозволяє людям, які знаходяться навіть за тисячі кілометрів один від одного, вести діалог або цілу конференцію в режимі реаль­ного часу.

IRC працює за принципом «клієнт-сервер». З одного боку, зна­ходиться центральний комп'ютер, що пропонує визначений сервіс (у даному випадку IRC), з іншого боку, програма Client, що цей сервіс використовує і дозволяє підключитися до сервера. Усі повідомлення і команди, що надсилаються, проходять через ланцюжок серверів, поки не дійдуть до співрозмовника. Серверами IRC є великі і швидкодіючі комп'ютери (найчастіше UNIX-Workstation), що виконують головну роботу на IRC.

Сервіс IRC базується на використанні протоколу TCP/IP. Прак­тичну реалізацію сервісу здійснює програма mIRC, призначена для ведення розмов через Інтернет у реальному часі . Розмова ведеться в текстовому режимі.

FTP (File Transfer Protocol) — протокол передачі файлів, але при розгляді FTP як сервісу Інтернету мається на увазі не просто прото­кол, а саме сервіс — доступ до файлів у файлових архівах. FTP — сервіс прямого доступу, що вимагає підключення до Інтернету. Незважаю­чи на поширеність, FTP має істотні недоліки, головний з яких — від­сутність простого і універсального способу пошуку на серверах FTP.

Існує два способи організації доступу до файлової системи від­даленого комп'ютера (системи) за протоколом FTP:

1)    авторизований доступ. На певній віддаленій системі вико­ристовувати авторизований доступ мають право тільки корис­тувачі цієї віддаленої системи після підтвердження свого імені користувача (login або user name) і пароля (password). Корис­тувач, як правило, одержує доступ до свого домашнього ката­логу і до всіх інших файлових ресурсів віддаленої системи, до яких він має право доступу;

2)    анонїмний доступ — нова служба Інтернет, що виникла напри­кінці 80-х років ХХ століття. Він забезпечується у вигляді спеціально виділеного користувача, якого частіше за все на­зивають «anonymous» і який має пароль, який збігається з адресою електронної пошти. При вході до системи з правами «anonymous» ви одержуєте доступ до спеціально виділеного для цих користувачів каталогу, як правило, тільки на читання, що називається FTP-сервером. Повідомляти серверу як па­роль адресу своєї електронної пошти не обов'язково, оскільки це вважається правилом «хорошого тону» у поведінці користу­вача.

Найпростіша модель роботи протоколу FTP подана на рис. 1.7, з якого видно, що FTP підтримує відразу два канали з'єднання — канал передавання команд (і статусів їхнього опрацювання) і канал пере­давання даних. Канал передавання даних може використовуватися для передавання як у одному, так і в інших напрямках, крім того, він може закриватися і відкриватися за командами керуючих модулів у процесі роботи. Канал передавання команд відкривається з установ­ленням з'єднання і використовується тільки для передавання команд і відповідей їх опрацювання.

На FTP-серверах знаходяться гігантські архіви файлів, у яких можна знайти базове програмне забезпечення, утиліти і нові версії драйверів, програми виправлення помічених у комерційних про­грамах помилок (patches), документацію, адреси, збірники і бага­то іншого, тобто практично все, що може бути надано світовому співтовариству у вигляді файлів, доступних із серверів «anonymous» FTP. Це і програми, що вільно поширюються, і демонстраційні версії, це і мультимедіа, і, нарешті, просто тексти — закони, книги, статті, звіти. Доступ до FTP-сервера у більшості операційних систем, як правило, організований через виклик спеціальної утиліти ftp. Хоча існують різні програмні оболонки як під UNIX (наприклад, ncftp2), так і під MS Wrndows (наприклад, Norton Navigator), що реалізують протокол FTP і полегшують роботу з цією службою Інтернет.

Таким чином, якщо ви маєте IP-з'єднання і вихід у глобальний Інтернет, то треба викликати утиліту ftp, набрати відповідну адресу (або ім'я FTP-сервера), назватися «anonymous» і послати як пароль свою е-таіі-адресу, тоді ви одержите доступ до обраного вами фай­лового архіву.

Анонімний доступ до FTP-сервера ще можна одержати через про- граму-переглядач WWW сторінок (MS Internet Explorer або Netscape

Navigator). До того ж більшість FTP-серверів дозволяють одержу­вати файли і електронною поштою. По FTP-доступу «anonymous» вам доступні файли, що зберігаються у файлових архівах в усьому світі. Багато інформації, що зберігається на різних серверах, у тому або іншому ступені продубльовано, до того ж багато серверів мають mirror-сервери, які розташовані у різних частинах світової мережі, і ви самі можете вибирати, з якого сервера краще отримати інформацію.

FTP-архіви є одним із основних інформаційних ресурсів Інтер- нету. Це розподілений депозитарій текстів, програм, фільмів, фото­графій, аудіозаписів та іншої інформації, що зберігається у вигляді файлів на різних комп'ютерах в усьому світі. Причому така інфор­мація розділена на три категорії:

-    захищена інформація, режим доступу до якої визначається її власниками і дозволяється за спеціальною угодою зі спожива­чем. До цього виду ресурсів належать комерційні архіви (наприк­лад, комерційні версії програм в архівах ftp.microsoft.com або ftp.bsdi.com), закриті національні і міжнародні некомерційні ресурси (наприклад, роботи з міжнародних проектів, приватна некомерційна інформація зі спеціальними режимами доступу (приватні добродійні фонди, наприклад));

-     інформаційні ресурси обмеженого використання, до яких нале­жать, наприклад, програми класу shareware (Trumpet Winsock, Atis Mail, Netscape і т.п.). До цього класу можуть входити ре­сурси обмеженого часу використання (поточна версія Netscape закінчить роботу в червні, якщо тільки хтось не зламає захист) або обмеженого часу дії, тобто користувач може використо­вувати поточну версію на свій страх і ризик, але ніхто не буде йому надавати підтримку;

-     інформаційні ресурси, що поширюються вільно, або freeware, якщо мова йде про програмне забезпечення. До цих ресурсів на­лежать усі, які можна вільно одержати у мережі без спеціальної реєстрації. Це може бути документація, програми або щось інше. Найбільш відомими програмами, що вільно поширю­ються, є програми проекту GNU Free Software Foundation. Програмне забезпечення, яке вільно поширюється, не має сертифіката якості, але, як правило, його розробники відкриті для обміну досвідом.

Гіпертекстова система Gopher — це розподілена система експор­ту структурованої інформації. При роботі з Gopher користувач зна­ходиться в системі вкладених меню, з яких доступні файли різних типів, — як правило, прості тексти, але це може бути і графіка, і звук, і будь-які інші види файлів. Таким чином, у загальний доступ екс­портуються файли з інформацією, але не у вигляді файлової системи, як у FTP, а у вигляді анотованої_деревоподібної структури. Gopher — сервіс прямого доступу, він вимагає, щоб і сервер, і клієнт були під­ключені до Інтернету. Сьогодні Gopher практично не розвивається, оскільки морально застарів.

WWW (World Wide Web) — сервіс прямого доступу, що вима­гає підключення до Інтернету і дозволяє інтерактивно взаємодіяти з представленим на веб-серверах змістом. Це найсучасніший, зручний і перспективний сервіс мережі Інтернет, який ґрунтується на прин­ципі гіпертексту і здатний представляти інформацію, використовую­чи всі можливі мультимедійні ресурси — відео, аудіо, графіку, текст. Взаємодія здійснюється за принципом клієнт-сервер з використан­ням протоколу передачі гіпертексту (Hyper Text Transfer Protocol, HTTP).

WWW побудована на основі моделі «клієнт-сервер». На так зва­них веб-серверах у вигляді гіпертекстових документів зберігається інформація. Її запитують, одержують і відображають веб-клієнти. Клієнтом Web виступає програма, названа веб-броузером. Напри­клад, найбільш поширені програми: Internet Explorer фірми Mkrosoft і Netscape Commurncator фірми Netscape. Залежно від контексту під веб-сервером ми будемо розуміти як програму, встановлену на комп'ютері, так і сам комп'ютер. Як правило, за веб-сервер викорис­товують спеціально виділений комп'ютер, який у практиці також на­зивають веб-сервером.

Протокол HTTP побудований за моделлю «запит-відповідь». !н- шими словами, клієнт встановлює з'єднання із сервером і відправляє запит. У ньому зазначені тип запиту, URL (URI, URN), версія про­токолу HTTP (оскільки формат запиту може змінюватися від версії до версії) і утримування запиту: інформація клієнта (параметри) і, можливо, супровідна інформація або тіло повідомлення. Сервер HTTP відповідає рядком статусу опрацювання запиту, що містить: версію підтримуваного протоколу, код опрацювання запиту або код помилки та інформацію, яка повертається на запит. Інформа­ція тіла повідомлень як клієнта, так і сервера повинна бути подана в MIME-форматі. HTTP-з'єднання ініціюється користувачем і скла­дається із запиту до ресурсу певного сервера. У найпростішому ви­падку з'єднання являє собою потік даних між клієнтом — ініціатором з'єднання і сервером (рис. 1.8).

У більш складній ситуації в процесі передавання даних беруть участь декілька проміжних об'єктів, які можуть бути трьох видів: proxy (проміжний агент), gateway (шлюз) і tunnel (тунель), що вид­но з рис. 1.9.

Proxy являє собою проміжний агент, що приймає запит клієнта і залежно від своєї конфігурації змінює частину або все повідомлення запиту, а також передає переформатований запит далі за ланцюжком, наприклад, іншим серверам або запитуваному серверу. У момент при­йняття запитів Proxy може працювати як сервер, а при передаванні запитів — як клієнт. Proxy часто використовується як ретранслятор протоколів внутрішньої мережі в Інтернет і, як правило, являє собою «головні ворота» виходу користувачів внутрішньої мережі назовні.

Gateway (шлюз) — проміжний сервер. На відміну від proxy шлюз приймає запити клієнта, ніби він і є запитуваний сервер, і передає їх далі. Робота шлюзу цілком прозора для клієнта. Шлюз, як правило, використовується як ретранслятор запитів або протоколів зовнішньої мережі у внутрішню, до ресурсів сервера, тобто це «головні ворота» входу користувачів зовнішньої мережі.

Tunnel (тунель) є програмою-посередником між двома з'єднан­нями. Тунелі використовуються у тих випадках, коли необхідно організувати потік даних через якийсь проміжний об'єкт (наприклад, той же proxy), що не може інтерпретувати структуру потоку даних.

HTTP — це протокол прикладного рівня, що, як правило, працює поверх транспортного протоколу TCP/IP, хоча як будь-який про­токол прикладного рівня може працювати на будь-якому іншому транспорті, що забезпечує надійне і достовірне з'єднання.

HTTP-з'єднання повинно відчинятися клієнтом перед кожним запитом і закриватися сервером після відправлення відповіді. Як клієнт, так і сервер повинні мати на увазі, що з'єднання може бути передчасно закрито або користувачем, або після закінчення часу з'єднання, або через збій системи.

Існує безліч серверів, які згідно із запитом клієнта повертають йому гіпермедійний документ, що складається з частин із різноманіт­ним поданням інформації (текст, звук, графіка, тривимірні об'єкти і т.д.), у якому кожний елемент може бути посиланням на інший доку­мент або його частину. Посилання в документах WWW організовані таким чином, що кожний інформаційний ресурс у глобальній мережі Інтернет однозначно адресується, тому документ може посилатися як на інші документи на цьому ж сервері, так і на документи інших комп'ютерів, підключених до Інтернету. Посилання WWW вказують не тільки на документи, специфічні для самої WWW, але і на інші сервіси й інформаційні ресурси Інтернету (див. додаток А).

Крім того, більшість програм-клієнтів WWW, які називають браузерами (browsers) або навігаторами, не просто розуміють такі посилання, але і є програмами-клієнтами відповідних сервісів: FTP, GOPHER, мережевих новин UseNet, електронної пошти і т.д. Таким чином, програмні засоби WWW є універсальними для різних серві­сів Інтернету, а сама інформаційна система WWW виконує стосовно них інтегруючу функцію.

Нові сервіси Інтернету. В окрему групу сервісів Інтернету мож­на виділити сервіси, що не мають усіх визнаних єдиних стандартів і такого поширення, як вищезгадані. У їхній основі також лежить ви­користання мережі як середовища передачі інформації. До цієї групи можна віднести:

•    засоби передачі голосу через канали зв'язку Інтернету, що на­дають послуги телефонії та факс-служби;

•  програмні засоби для проведення відео- й аудіоконференцій;

•    системи широкомовної передачі мультимедійної інформації в глобальній мережі;

•    Push-технології, що надають користувачам послугу доставки інформації на їхні комп'ютери.

Сервіси пошуку інформації складають окрему групу сервісів, які надаються однією з груп учасників Інтернету і зараховуються в цьому випадку до сервісів мережі завдяки глобальному характеру функцій пошуку інформації, що ними виконуються. Пошук інфор­мації є сьогодні однією з ключових проблем системи Інтернет, тому що кількість представлених сьогодні в ній веб-сторінок оцінюється більш, ніж у кілька сотень мільйонів. Крім того, проблеми пошуку ін­формації обумовлені такими причинами:

-  багаточисленністю джерел інформації;

-  фрагментарністю інформаційних джерел;

-  різними способами збереження даних;

-  дефіцитом часу на пошук, відбір й обробку інформації;

-  вартістю одержання інформації;

-  ненадійністю отриманих даних;

-  труднощами функціональних засобів роботи з даними;

-  постійним відновленням і додаванням інформації.

Основними інструментами пошуку інформації в мережі Інтернет,

які значною мірою долають вищезгадані труднощі, сьогодні є пошу­кові системи і каталоги.

Пошукові системи або пошукові машини (spiders, crawlers) — їх основна функція стосується дослідження Інтернету з метою збору да­них про існуючі в мережі веб-сторінки і видачі на запит користувача інформації про веб-сторінки, які найбільш повно задовольняють запит.

Майже всі пошукові системи існують за рахунок своїх спонсорів та рекламодавців, тому, чим потужніша пошукова система, тим біль­ше рекламних оголошень вона розміщує. Користувачі всього світу користуються послугами пошукових систем безкоштовно (див. до­даток Б).

Переваги та недоліки пошукових систем можна обговорювати довго, проте всі вони складаються з декількох найважливіших харак­теристик:

-    повнота обстеження текстів тією чи іншою пошуковою систе­мою, тобто, чи всі слова заносяться в індексні файли, чи тільки терміни з назв, заголовків, резюме, перших двох сторінок тек­сту тощо;

- частота оновлення даних;

-    спосіб, яким чином системи «зважують» поняття, визначаючи їх відповідність запиту;

- простота та інформативність інтерфейсу.

Розподіл пошукових систем на каталоги та пошукові системи (машини) умовний, тому що практично всі системи довідкового типу володіють деякою можливістю безпосереднього пошуку, а багато які пошукові системи забезпечені невеликими довідниками. Відповідно, існує два основних типи пошукових серверів:

-    сервери, що надають користувачам каталог сайтів, розбитий на велику кількість категорій та підкатегорій;

-    сервери, що здійснюють пошук ключових слів (фраз) у базі до­кументів, яка безперервно поповняється.

Найпростіший приклад пошукового сервера першого типу — сто­ріночка з десятком-другим «цікавих посилань». Великі сервери цього типу зберігають десятки тисяч посилань, розділених на декілька ти­сяч категорій. Навігація по таких серверах досить проста: послідовно уточнюючи категорію, користувач виходить на список сайтів по тема­тиці, яка його цікавить.

Каталоги, на відміну від пошукових машин, побудовані за ієрар­хічно організованою тематичною структурою, інформація в яку за­носиться лише з ініціативи користувачів. Будь-яка веб-сторінка, що додається, повинна бути прив'язана до прийнятих в структурі ката­логу категорій.